— Ти вже раз питав про це, — свиснув Повзик.
— …сили в м’язах і рішучості в серцях, щоб решту своїх днів присвятити боротьбі за охорону землі, води й повітря — всього, що росте й дихає?
Ерик уже відкривав дзьоба і піднімав угору крила, щоб поклястися в цьому, але Йонатан жестом стримав його.
— Подумайте, перш ніж відповісти. У цій боротьбі ніхто з нас не може розраховувати на милість ворога. Якщо спіймають, обдеруть шкуру, обскубуть пір’я, розіб’ють панцир і зварять на повільному вогні. Тричі подумайте, брати, і не кидайте слів на вітер!
Вітер, який ніс по голій викорчуваній ділянці жахливий сморід сірки і цементний пил, залетів до ями.
— Клянуся піском зеленого атолу Бікіні, що не пристану в поході, не злякаюсь у бою і боротимусь доти, доки згасне світло в моїх очах, — урочисто сказав рядовий Бікі Хелонідес.
— Зеленню батьківського дуба присягаюсь! — вигукнув рядовий Ерик Повзик.
— В такому разі присвоюю вам обом звання капралів, — повідомив капітан і, взявши гілочку в лапу, почав розгрібати жар.
Підвищені в званні, Бікі й Ерик зраділи, але ні про що не спитали, та думали зараз про одне — що шукає їхній командир.
— Коли ти хочеш нам знаки розрізнення випалити жаринами, — врешті висловив свій здогад Крилатий, — то, будь ласка, роби це Овальному, а я відмовляюсь від підвищення.
— Дуже приємно пахне, — широко роздимаючи ніздрі, сказав Бікі.
Капітан вихопив з жару круглу чорну річ і довго перекидав її з лапи на лапу, дмухаючи, щоб вистигла. Потім обчистив, поділив на три частини й проказав слова урочистої клятви.
— Нехай наша доля буде як ця печена картоплина — під твердою шкоринкою лагідна, палка й одна на всіх. Буду командувати суворо, але справедливо і, в міру своїх бойових здібностей, передбачливо.
Три шматочки картоплі вони з’їли мовчки, прислухаючись до щораз ближчого й пронизливішого виття пилок.
— Тепер ми Три-Ко? — спитав Ерик, коли від печеної картоплі лишилося тільки обвуглене лушпиння і приємний запах у повітрі.
— Він має на увазі Бри-Ко-Ні-Дес, — пояснив Бікі здивованому Йонатанові.
— Ні,— сказав капітан. — Наша відважна Сімнадцята окрема вже не існує, і нема чого…
— Вбиратись у чуже пір’я, — докінчив Повзик. — То хто ж ми тоді? Дивізія?
— Хіба що найменша в світі.
— Команда?
— Хтось може подумати, що футбольна, — Коот відкинув і цю пропозицію. — Тоді вже швидше ескадрон.
— Невже я схожий на коня? — спитав Ерик.