Усі троє дивилися на цей знак, надто слабосилий, щоб врятувати вікове дерево, а тепер здатний лише на те, щоб ледь прикрити кілька пташиних кісточок. Дивились і думали про добрих людей, яких скривдили люди лихі та обмежені. Але вони кривдили і самих себе, бо ж не тільки звірі втратили тут домівку: ніде буде дівчинці збирати суниці, ніхто не прийде сюди побути в тиші, помилуватися зеленню, подихати чистим, цілющим повітрям, набратися радості й здоров’я.
— Аж лапа мені свербить, — мовив Коот, легенько потираючи місце біля ранки. — Свербить лапа, і пазурі мимоволі висуваються, але не тільки на того, хто сказав: «Лись-блись, не бери в голову, хлопче» — і замордував дуба.
— А кого тобі кортить дзьобнути? — спитав Ерик.
— Того, хто збудував надто низькі труби, хто не ввів у дію фільтри й поглиначі. Того, хто спершу отруїв, а потім наказав вирізати під корінь, я б його пазурами…
— Цс-с, тю-тю! — свиснув Повзик, ступив кілька кроків уперед і прислухувався, нахиляючи голову то в один, то в другий бік.
— Тікаємо? — спитав Хелонідес.
— Інспектор? — шепнув Коот.
— Ні,— відповів Ерик. — Ріжуть.
— Ліс?
— Еге ж. Пилки виють.
Бікі підвів голову й нахилив її так, щоб тримати вухо над поверхнею води. Йонатан м’яким рухом згорнув посивілий жар і, виставивши голову назовні, запрацював вухами, ніби цілим комплексом радіолокаційних антен. Звук був далекий, приглушений, але виразний, і долинав він звідти, де стояли три димарі.
— Виють, — озвався Хелонідес із дна ями.
— Три або чотири, — визначив капітан із того, як мінялася модуляція звуку.
— Почали пиляти нову просіку від цементного заводу.
— Пройдуть уздовж усієї викорчуваної ділянки. Я знаю, бо це вже сьома.
— Потім буде восьма, дев’ята… — додав Коот.
— Посадили молодь, — намагався втішити їх Бікі.
— Молодь! — крикнув раптом Ерик, якому, видно, уже урвався терпець. — За п’ять років виросте на метр, якщо не всохне і якщо її жуки не з’їдять. А з’їдять напевне, бо де ж має жити пристойний птах, який захищав би від них дерева? Що тепер, у гіллячці дупло робити? Треба мати камінь у грудях замість серця і порожню голову, щоб…
— Цитьте! Ані мур-мур!.. — наказав капітан. — Підійдіть-но ближче і сядьте навколо жару, — запросив він широким жестом.
— Мені на корені зручніше.
— А я, коли можна, лишуся тут, бо ця вода нагадує мені морську…
— Гаразд, — погодився Коот, загвинчуючи сільничку. — Тоді уважно слухайте кожен із свого місця. Скажіть, у вас вистачить відваги в душі…