— Три-чотири! Загін… співай!
— Хай грім гуркоче, блискавиці б’ють… — почали вони невпевнено, потім розійшлися і доспівали останні рядки весело й завзято, переконавши самих себе, що інспектор напевне втратить слід.
У сильну зливу Хелонідесові йти було легше, він ковзав по болоту на своєму пластроні, зате двом його товаришам дорога далася взнаки.
Яма з-під викорчуваного дерева, про яку згадував Повзик, від їхнього маршруту була досить далеко, і дісталися до неї вони вже з останніх зусиль.
Обидва рядові, побачивши глибоку й широку печеру, закриту, наче дахом, великим пеньком і переплетену грубим корінням, мали одне бажання — лягти й не ворухнути навіть пазурем, хоч би там що наказував і хоч би як грозився Йонатан. Проте капітан не грозився і нічого не наказував, лише дав кожному роботу й сам узявся до праці. Куди дінешся довелося брати приклад з командира.
Буря ще не вщухла, лило як з відра і гриміло безперервно, щоправда, тепер уже трохи далі, десь над трубами цементного заводу, сизий дим з яких уперто піднімався просто в темно-сині хмари. Влаштувалися вони, можна сказати, зовсім непогано: Бікі вмостився внизу, де вода зібралася в імпровізований купальний басейн, Йонатан сидів біля невеличкого багаття, розкладеного з наламаного сушняку, а Ерик весь час перескакував з кореня на корінь, шукаючи місця, де гріло б найдужче, а диміло найменше.
— Впадеш у жар, обпалиш хвоста і наробиш смороду спаленим пір’ям Дуже не люблю цього запаху, — добродушно бурчав капітан, порпаючись у своєму до прикрого схудлому рюкзаку.
— Пі-пі-пі! — розсміявся Крилатий, звисаючи головою вниз із коріння, що звивалося, наче гадюка, просто над вогнищем. — У Повзиків такого не буває. А от пісеньку про котика, який, палячи сигарету, спалив собі кінчик носа, я в цих місцях колись чував.
— Хто ж це такі небилиці співав?
— Дівчина, яка збирала суниці.
— На цьому пустирищі?
Аж тут у Ерика зісковзнули пазурі, він повис на одній нозі, а потім, втримавши рівновагу, відскочив убік. Склавши крила, завмер в темному кутку. Здавалося, він ніби поменшав удвічі і вигляд мав дуже зажурений.
Коот цього не помітив, відгвинчуючи ковпачок з невеликого циліндрика, схожого на тюбик зубної пасти.
— Як добре, що ніхто з нас не курить, — озвався Бікі, щоб підтримати розмову. — Не розумію людей, котрі замість дихати свіжим повітрям, яке пахне зеленню, квітами чи морем, втягують у легені брудний і смердючий дим.
— Мені це знайоме, — сказав Йонатан, видавлюючи у казанок білу змійку з тюбика. — Сам колись палив люльку. Мода була така. Вся наша Сімнадцята окрема…
— Що ти там готуєш? — поцікавився Крилатий, струшуючи з себе зажуру, а з крил — кілька мандрівних крапель води.
— Я? — здивувався Коот, підставляючи казанок під тоненький корінець при вході до ями, по якому, наче по ринві, текла вода.
— Ти, а хто ж іще!
— Що готую, питаєш?
— Авжеж. Навіщо дощову воду доливаєш?
— Уже не доливаю, — уникнув відповіді Коот, забираючи посудину з-під цівки води й вішаючи над вогнем.
— Ти не крути, а відповідай.