— Рядовий Повзику, ви це гасло склали тихенько чи в голос? — суворо запитав капітан.
— Спершу склав у голові,— несміливо сказав Ерик. — А потім повторив і проспівав.
— А співав до того, як колупався в радіотелефоні, чи після? — не вгавав Коот.
— Я взагалі біля радіо…
— Не брешіть, — урвав його Коот, не спускаючи з птаха потемнілих очей. — До чи після?
— Після, — зізнався допитуваний і, обурившись, почав пояснювати. — Я взагалі не колупався, тільки…
— Тільки натискав клавіші,— підказав Йонатан, підводячись і закидаючи на спину схудлий уже рюкзак.
— Я хотів, щоб воно ввімкнулося знову, адже було так добре, коли ми підслухували директора.
— І воно справді ввімкнулося, — мовив Коот. — І можна було підслухувати. Ото тільки, що не його, а нас.
— Це значить, що… — озвався Бікі й замовк, вагаючись, говорити йому страшну правду чи ні.
— Так, Бікі, «Перепалка» погоріла.
— У сторожці була пожежа? — не зрозумів Ерик.
— «Перепалка» для нас не світить як притулок, — пояснив Йонатан. — Ти, Ерику, натиснув клавішу передавача. Кожне слово йшло в ефір, аж поки ми сіли снідати біля джерела. На жаль, я лише під пам’ятником зрозумів, що міліція слухає пісеньки нічних десантників, отже, знає, де ми. Та й чи міг я передбачити, що з твого віршика інспектор Новак зрозуміє, куди ми йдемо? Його люди, безперечно, чатують у сторожці, тримаючи напоготові клітку, акваріум і тісний нашийник на міцному ланцюгу…
Ставало дедалі темніше довкола й дедалі гнітючіше в їхніх серцях. Ерик опустив крила, а Бікі плавці. Кількох слів зізнання вистачило, щоб перетворити хоробрих десантників у загнаних в глухий кут злочинців, які, зневірившись у всьому, самі вкладають руки в кайдани і заходять до камери, замикаючи за собою двері.
З розпачливого стану їх вивів спалах першої блискавки, яка розітнула небо й освітила капітана Коота в рішучій позі, з піднятим хвостом і палаючими очима.
— Дзьоба — на яму! — наказав він рядовому Повзикові, показуючи лапою в напрямку корчовища, яке вони щойно з таким зусиллям подолали. — Вперед — марш!
Не встигнувши навіть подумати, чи є в цьому сенс, Ерик наставив дзьоба туди, куди сказав Коот, притупнув лівою лапою і закрокував. За ним слухняно рушив Бікі і в ар’єргарді — Йонатан, який раз по раз позирав на вогневі позиції, знаючи, що саме в районі «Перепалки» на них може чекати найбільша небезпека.
Вони ще не вийшли з-поміж кущів, коли по зеленій парасольці ліщини залопотіли перші дощові краплі, важкі й великі, мов хрущі. Не встигли вийти до узлісся, як із чорних хмар ринула на землю злива. Спалахували блискавки, удари грому йшли один за одним, наче якийсь велетень щосили бив у барабан.
— Ще, чого доброго, на нас влупить! — жалібно пищав змоклий Ерик.
— Нам тільки й бракувало, щоб по нас влупило, — пробурмотів переляканий Бікі, однак не забув при цьому наголосити на неправильній граматичній формі, вжитій Ериком.
Крізь гуркіт грому і шум зливи капітан вловив тремтіння в їхніх голосах, помітив, що вони збиваються з ритму маршової колони. І, незважаючи на те, що хутро його було мокре, що електричні розряди кололи в хвіст і у вуха, заспівав раптом голосно й весело:
Співати було нелегко, бо дощ залітав аж у горло, одначе Коот не звертав на це уваги, підбадьорюючи своїх підлеглих. Ще й зажадав від них: