Принесли мені Вінча на попоні — четверо їх було, кожен тримав за свій край, на обличчях усі червоні від напруження, хоч він зовсім не такий уже й великий чи важкий. Вони занесли його й зупинились, роззираючись по хаті, і поглядом питають, де класти, — а що я їм скажу, що жодного столу пристойного роками не було, бо стіл від гарнітуру шлюбних меблів він програв у фараона, не минуло і кварталу з дня шлюбу? Що останній стіл, на якому він би міг ще лежати й не звисати головою з одного краю й обцасами — з другого, Вінч сам зламав у шалі, ганяючись за мною з мотузкою в руці, а потім порубав і спалив у пічці, коли однієї ночі вигнав мене з дому й сам мусив палити? Брати бачили, що на столику, котрий якимось дивом уцілів, він не вмістився б навіть навскіс. Я б запропонувала на ліжко, але на яке ліжко? Він мав свій пияцький барліг, клубок ганчір’я, просмерджений блювотою, я — такий вим’ятий сінник, що плаский, як власяниця. Кладіть, — сказала, показуючи на підлогу. Вони перезирнулися ніяково, але поклали.
Лизавета крутилася, свічі принесла, пробувала якось їх порозставляти навколо попони, на якій Вінч лежав, раптом такий малий, менший, ніж за життя, скорчений і вихудлий. Щелепа в нього була не підв’язана і видно було, як тільки два чи три ікла стирчать з чорної діри, з боків щоки стягнуті, сині, порослі короткою сивою щетиною, десь два дні неголеною, а може, і три. Труп невеличкий, а дух ще менший, — подумала я.
Носії й далі перезиралися, мабуть, чекали на якісь гроші, але жодних грошей я не мала, все завжди у Вінча, а Вінч їх пропив. Він уже вам, мабуть, пляшками і склянками заплатив, — сказала я, але Лизавета відсунула мене, полізла до кишені й вийняла якісь дрібні монети. Вона встромила їх по черзі кожному в руку, усім чотирьом подякувала, і кожен тихо відповів: Спасибі, — і тільки ми їх бачили. Вони вийшли, безперестанку кланяючись: менше нам, більше решткам, більше самій величі смерті, а мабуть, і особисто своєму друзяці, з яким не одну ніч провели, тринькаючи своє життя й рублики.
Тож лежав він із роззявленим ротом, освітлений свічами, на підлозі, немовби дивувався, що це вже кінець, немовби тіло було здивоване, що душа змінила плани й розважається вже деінде, як слід не повідомивши йому.
Дай, Лизавето, шматок якоїсь ганчірки, — сказала я, — треба йому щелепу підв’язати.
*
По-перше, вдова. По-друге, бідна. По-третє, стара. По-четверте, баба. По-п’яте… менше з тим. По-шосте, негарна. Зі старими шрамами на обличчі, а кількома ще зовсім свіжими, зморщена, згорблена, зі спухлими ногами, із задишкою, коли сходами піднімаюся. Не зостається нічого — тільки вдягнути вдовиний балахон, очіпок зі стрічками, лягти в домовину, руки навколо свічки сплести й чекати смерті. Першими у процесії йдуть Папа й імператор, потім король і кардинал, за ними єпископ і князі, далі шляхтич і панотець, а за ними наступний, і кожного з одного й другого боку тримають за руки зігнилі скелети, і жоден із них не бадьорий, як вони: один гомілкою трясе, другий головою гойдає, третій щелепою обвислою клацає… І так від трьом коронам не пробачиш, вже у танці мене бачиш, мушу здатись, хоч немилі мені твої фіґлі-міґлі й аж до хтивий турку, бридкий жиде, як же вами смерть не бридить, не зважає на смороди і на дикії народи, і вже там — за турком, за жидом, за блазнем і дитям — іду я: Юлька, дурна Юлька, і у спітнілій долоні відчуваю, як мені та долоня гримотить, пальчики сухі, порослі мохом, як мені в такт притупцює та нога, від якої відходить кусень хробачливого тіла. І гарно нам грають трупи-музиканти, смичок без волоса колишеться над спорохнявілою басетлею, дме іржава сурма, гупають потріскані палиці об запліснявілий барабан — танцю, танцю!
Приємно помріяти про смерть, гірше чекати на неї; приємно думати, що ти перетворишся на купку тліні, що як грушка-падалиця у траві зсередини зігниєш, — гірше відчувати, як у твоїх кишках музика грає. Яким був Вінч лайдаком і пияцюрою — таким був, скільки тринькав платні капітанської — стільки й тринькав; однак завжди із самих копійок, які йому зі штанів сипалися, коли він падав на барліг, завжди із забутої по кишенях решти виходило щось наскладати. А тепер — що я могла? У Лизавети на шиї висіти, суп мовчки хлебтати? Мої батьки померли, єдиний брат люблений ще раніше, а від решти нічого доброго я чекати не могла, вони в’язку соломи мені би під крижі не кинули, місця у стодолі для спання не дали, тільки б висміяли ще на доріжку. На службу повернутися? Та де ж би мене таку хтось захотів у панські хороми, з канави витягнуту, заквацяну з усіх боків? Може, на якісь прості, найгірші роботи, але на це я сили не мала, ноги спухлі, як два барильця, а ниє часом так, що аж іскри з очей сиплються. А живіт треба чимось наповнити.
Ходила я по хаті раз, другий, третій. Усі речі Вінчеві перетрясла, у кожну кишеньку зазирнула, а як порвана, то ще й підкладку вздовж швів обмацала сумлінно… Шинель мені по ньому зосталася, я хотіла його в ній поховати, але потім поміркувала та з тіла зняла, бо тепла, а йому вона вже ні на що не знадобиться, у землі вогко так чи інак. Тож я й шинель майже вивернула, але навіть копієчки не знайшла. Всі кутки ще раз вимела, до шпар у підлозі придивлялася якнайуважніше, а потім все ще раз: чи не проґавила чогось. Нічого. Що вдалося, я продала лахмітникам, і за це два дні харчувалася, на третій повернулася до голоду, на четвертий знову була готова жувати старий ремінь, замазку з вікон, тиньк зі стін. Раз до Лизавети пішла, наїлася, а ще мені добра душа цілий мішок гороху дала, але це сталося один раз — та й усе. Врешті-решт, я сказала собі: Залишилася ти на старість жебрачкою, нема чого набивати собі ціну й корчити із себе неабищо, на паперті опинишся, там твоє місце. І вже збиралась я з жебрацькою торбою сісти під Святим Михайлом, якби не запах їжі, що мені крізь маленьке заґратоване віконце руку виставив — довгу, непомірно довгу, звивисту руку, — а пальцем на самому кінці цієї руки манив мене і казав: ходи, ходи. То я й пішла — і добре, що пішла, бо вже збиралася на сходах біля притвору сідати, збиралася моститись, а я ж ніколи на паперті не сиділа; і не тому, що соромно навіть, я занадто голодна була для сорому, але я не знала, просто не знала, як капітанській дружині для милостині сідати, як руку за милостинею простягати, куди одну ногу покласти, а куди другу, як погляд підняти, хустку на плечі накинути чи, може, повище зав’язати; всього цього я мала навчитись, іншими жебраками й жебрачками гнана — про що я ще не знала, але дізналася згодом — костурами й камінням. Але мене врятувало заґратоване віконце та запах пшоняної каші, на яку я, наче євреї на манну, накинулася.
Дивлюсь я у вікно, а там — такі, як я, як я нова, жебраки, з гнійними ранами, без ніг, без рук, що пришкандибали до харчевні для хворих і вбогих, яку влаштували святомихайлівські сестри-бернардинки: той собі, дроворуб, власну ногу відтяв, тому возом стопу переїхало, тому в око кулею московською поцілили, той від народження пархатий, той із сухою рукою, наче розсоха, той у лишаях; ще інша з найдовшим із них усіх ковтуном; і між ними — я, до цього хороводу приєднуюся я, знову в самому кінці, найостанніша, найупослідженіша, і дивлюся, як вони їдять, як ложками до беззубих ротів підносять пшоняну кашу з підливою, як хлібом заїдають, як видирають одне в одного, як жеруть, плямкають, слиняться, як жеруть, жеруть, жеруть. Стала і я з прохацькою міною, дістала і я пшоняної каші — хоч уже й без підливи, бо її не вистачило, і їла між ними і я, капітанська вдова.
Відтоді туди ходила; я не мусила вчитися, як сісти на паперть, але мусила навчитись, як не приглядатися до ран і каліцтв, як не дивитися в очі, як дістатися до казана, кому поступатися дорогою, а кому заступити дорогу, як сестрі-економці подякувати: і Спасибіг, і буду за тебе, сестро, молитись, і хай Господь тебе, сестро, і всіх інших сестер благословить. А коли я вже вміла першою стати в черзі й першою віддати дерев’яну миску, одна із сестер-економок чомусь не з’явилась і все відбувалось удвічі повільніше; коли ж я вже швидко з’їла, то знизала плечима й запитала другу економку, чи їй, бува, поміч не потрібна. Потрібна. Тоді я засукала рукави, схопила великий черпак і заходилася наливати. Другого дня також, третього я довідалася, що та сестра віддала Богові Всемогутньому душу. Я лиш кивнула головою, а наступного дня сама, без жодних питань, без жодного слова, стала біля другої сестри-економки, яка тим часом стала першою.
Наближався листопад, коли мене прийняли на постійну роботу як світську економку, а я подумала тоді, що зловила Господа Бога не за п’яти, а за коліна. Я йшла тоді, пам’ятаю, з моєї нори, із Заріччя, з-під Бернардинського цвинтаря, і була вже за Віленкою, на вулиці Святої Анни, аж раптом як не зірвуться з високих тамтешніх дерев ворони та круки, як не линуть у небо — так що мало все не затулили, я аж гучним сміхом вибухнула, бо це ж усі мої печалі вгору пішли, до Господа, і Господь забере їх до себе. І були великі дерева, і були старі костельні вежі, і мала я дві сильні руки й голову на плечах, можливо, рубцювату, але все ще живу, і йшла я собі вулицею Святої Анни, промовляючи: Агов, Юлько, Юлько, те, що ти пережила, те твоє, що він крові твоєї зцідив, те твоє, що настраждалася по найзадрипаніших дірах світу цього, те твоє, але ти жива, а він землю гризе, а що більше він її гризе, то йому глибше в уста, гортань і легені вона сиплеться. Ти ж ходиш вільна вулицею Святої Анни, а як захочеш, то й у Бернардинський провулок повернеш, а як не захочеш, то до Великої не дійдеш, і ніхто вже тебе більше не триматиме за карк, ніхто не пригинатиме до землі й не робитиме з твоїм тілом те, чого воно не забажає. Вулицею навпроти йшли два московські єгері й гризли грушки, а сік тік їм по бороді, йшла якась огрядна служниця з повішеним через плече кошиком, наповненим яйцями, прикритими соломою, а над нами всіма — хмари і хмари сполоханих ворон.
Але «світська економка» — це лише слова, а слова легко з рота вилітають і означають небагато. Сестри знали, що я вбогіша навіть за найбіднішу конверску: у монастирі було два хори, але я належала до третього, якого не існувало, до одноосібного хору, хору жебрачки, яку в останню мить підняли з паперті. Тому мене завантажували будь-якою роботою: треба було чистити моркву — і я чистила, підлоги шкрябати — і я шкрябала, воду з криниці тягати — і я самовіддано тягала, у спеку чи у сніг; а між тим то тут цибулину одну з’їла, то там яблуко, а тому, прийшовши ввечері додому, вже не мусила весь час знову і знову думати про їжу, їжу, їжу.
Одного разу, коли я шурувала великий казан після супу, викликала мене брамниця до келії матінки-ігумені. Я зупинилася на порозі, поклонилася, а матінка мені ні словом не відповіла, ні жестом. Вона сиділа на стільці з темного дерева мала й згорблена, якусь книгу тримаючи в сухих, як кажанячі лапки, руках; вона не припинила читання, не підняла очей, а тільки дуже повільно, схопивши книжку однією долонею, відповідно, міцніше, другою її випустила і, витягнувши руку, показала пальцем на підлогу. А там дві плями. Від чого — не знаю, але на дубовому паркеті плями чорні, як від дьогтю, як від пекельної смоли. Я знову вклонилася похапливо й побігла по якусь щітку, відро з водою, по щось іще. Повертаюся, вона не припиняє мовчки читати. Тож я падаю навколішки й починаю шурувати. Так, сяк і по-іншому. Плями липнуть, але не зникають, а лише розмазуються по деревині. Я ще вище закасала рукави, закусила губу й шурую далі. Марно. Я трохи випросталася, спершись на дві напружені руки, дивлюся на ці плями й кажу: Або ви, або я. Я полізла в кишеню, витягла звідти невеличкого ножика й дуже ретельно почала їх зішкрябувати. І що більше зішкрябую, то сильніше відчуваю погляд на собі — я піднімаю очі, а там матінка-ігуменя вже не читає, а дивиться на мене, немовби побачила посеред своєї келії велике щуряче гівенце. Дубову підлогу? — кинула вона, високо піднявши брови. — Ножем? Кого мені сюди прислали — жінку чи мавпу? — І, розлючена, лиш загриміла вервицею по поруччю стільця. — Геть! Геть і не насмілюйся більше сюди приходити. Зараз же. Після чого підняла відкладену на коліна книжку, розгорнула й повернулася до читання. Мене ж брамниця, дізнавшись про це, облаяла найгіршими словами, а наприкінці, витираючи руки об рясу, крикнула: Дай такій щось робити, то вона або зіпсує, або згубить, або єврею-лахмітникові продасть. Дубову підлогу ножем калічити! Та хто про таке чув!
Тому я робила те, що мені наказували, а наприкінці дня втомленою поверталася до заріцької буди, яку я тепер винаймала в єврейського рукавичника: стіни там були чорними від бруду й вологи, у віконницях діра мовби кулаком навиліт вибита, сінник, ще з мого попереднього помешкання приволочений, плаский, наче власяниця. І там, щойно повернувшись із монастиря, я падала як убита.
*
Однак через кілька тижнів невідомо чому мені дозволили їсти не з бідними, а з рештою сестер: можливо, їм здавалося, що якщо економка сідає між жебраками, то всіх інших сестер принагідно опрощає? Тож почали мене допускати до трапезної, де я сиділа насправді в кінці столу, аж за сестрами з другого хору, окремо, але була така щаслива, така щаслива, що іноді мені кусок у горлі ставав і кінець, не можу проковтнути, настільки я щастям сита, що нічого більше у стравоході не вміщується, хоч ти коліном і черпаком заштовхуй. Із сестрами сидіти за одним столом! Оце була втіха. Навіть якщо в тиші, бо, по-перше, за столом слухалися повчання, а по-друге, мені особливо відкривати рот не годилося.
Заходжу я колись втомлена до трапезної, наклавши двічі по сто порцій нашим бідолахам і бідолашкам, шукаю поглядом своє місце — і не бачу. Весь стіл зайнятий — від одного кінця до другого, і мені на доставленому окремо столі тарілка приготовлена. Я нічого не кажу, тільки зиркаю, і справді: шестеро сестер цілком нових, в інших рясах: видно, з візитом прибули. Повчання, як усі інші, вони слухають побожно, у мовчанці, а я собі з-за тарілки, з-за гречаної каші знову зиркаю — і бачу обличчя, зорані зморшками, землисті, посірілі. Бачу, що прийшла на них печаль, печаль їх сюди пригнала. Але нічого не кажу, ніби повчання слухаю, а слова в одне вухо влітають, а через друге вилітають, я ж дивлюся лишень на ці сумні обличчя, як на цілий ряд старих сливок.
Не того дня й не наступного, але врешті-решт я довідалася від котроїсь із них, що вони за одні, що це за приблуди нещасні — василіянки з Мінська, які мали там монастир на Троїцькій горі. Коли ж через тиждень одна з них, сестра Аполонія, великої доброти жінка, попросила, аби сестри-бенедиктинки дозволили їй прислужувати бідним з мого боку, ми прислужували втрьох: ми дві разом, а перша економка, заздрісна й ревнива, — окремо. І саме від Аполонії я довідалася всі історії: про те, як зрадили схизмати-єпископи, як усю уніатську церкву силоміць загнали до православної, немовби хтось овечок до лев’ячої печери загнав, як сестричок у Мінську переслідували й вислали до Мяделя. Тепер, закінчивши свою роботу, я не йшла одразу додому, а чекала, чи сестра Аполонія не знайде для мене кілька хвилин розповісти про тих мучениць, що були майже як мучениці в часи жорстоких римських імператорів, яких кидали в цирку диким звірам на поталу. Я намагалася навіть запам’ятати їхні імена та прізвища, але не могла, не могла: від ударів по голові вся пам’ять мені зіпсувалася, мозок, вочевидь, зогнив, зовсім я без пам’яті стала. Тільки уламки залишились. У Мяделі, куди їх перевели, був чудесний святий Юстин. І відома ікона Богородиці, чудесами славна. Спочатку був один капелан добрий, але його вигнали і те місце зайняв негідник Михалевич, що казав: Я буду шельмою, а не Михалевичем, якщо вас усіх не примушу до переходу! Одного разу три дні їм їсти не давав. Три дні. Одна православна монашка потайки їх годувала. Він наказав їх із кухні проганяти, забороняв воду та світло й навіть у криптах зачиняв поміж сухими тілами давно померлих черниць. Ми сиділи там потемки, — розповідала сестра Аполонія, — тільки як хтось двері відчиняв, то черепи по кутках очницями чорніли. Як сестрі одній, дуже престарілій сестрі, він сказав: Я тебе, мерзотнице, до Камчатки зашлю, де ти сидітимеш з одним лише вікном угорі, а та йому відрекла: Я волію жити з одним вікном угорі, ніж з тобою, негідником. То він утік, підібгавши свого чорного хвоста. Єпископ Зубко ходив, спираючись на патерицю, — не старий, але дуже хворобливий, — і казав ігумені, мовляв, варто б її було цією патерицею побити. А потім ще лякав, що якщо сестрички православ’я не приймуть, то він накаже викопати яму, кинути їх до ями, соломою засипати й підпалити. Але це були лише балачки, а Михалевича сам Зубко після скарг звідти забрав; прийшов інший, Корніковський чи Коморовський, пройдисвіт, який з прикрашеної коштовностями Богородиці обдер діаманти й інші камені. Ах, а на Троїцькій горі, — заламувала руки сестра Аполонія, — який був монастир! І приміщення зручне, за попередньої ігумені Макрини гарно побілене, і фруктовий сад, і город такі, що можна ходити й ходити, насолоджуватися прохолодою у спекотний день, пташками милуватися, квітами. Ах, і дині були, і кавуни, і грушки, і яблука, і черешні дорідні. Це був справжній монастир! А я кивала головою й витирала їй слізки, що котилися з очей, як круглі горошинки зі стручків. Бувало, що вона сиділа довше мовчки, та раптом у ній проривалася якась гребля й виливалися слова: Жировиці, Жировиці в нас забрали, а там Богородиця, що на дереві явилася, стародавній монастир, все схизматикам віддано на поталу — і келії, і церкву, і святу подобизну, і гарний сад, а скільки ж разів співалося: «Жировиці ласк криниці на весь світ пролили та Марію, як лелію, на грушці явили!».
Так вона розповідала, а я слухала. І була би більше вислухала, і була б сама більше сліз пролила, якби не людська підлість і злість, якби мене, Ірену Вінчеву, капітанську вдову, не обмовили як найгіршу, що я виносила з кухні моркву й пастернак, якби не та перша економка, яка завжди мене зневажала, яка, селянська дочка, завжди вважала себе кращою за мене, капітанську вдову, яка завжди, з першого ж дня, використовувала кожну нагоду, аби кинути мені грубе слово, штовхнути, ляснути, і яка не могла тепер витримати, що дві інші економки — Ірена й Аполонія — дружно подають бідним і хворим їхній хліб насущний!
Промовляв до мене, безпосередньо до мене, як до всіх і кожного зокрема, Господь Бог Небесний у своїх десяти заповідях: По-сьоме — не вкради. Я стільки молодих років провела, ходячи багатими хоромами в палаці, й ані піщинки цукру, ані горстки солі, ані клаптика тканини, ані смолівки соснової не вкрала, бо завжди бачила над собою великого архангела з вогняним мечем у витягнутій руці, який, навіть не розтуляючи вуст, промовляв до мене: Не чіпай. По-сьоме — не вкради. Не чіпай. Я знала, хто що з хоромів виносив; дурних через захланність їхню ловили на гарячому, коли раз їм щастило, вони крали одразу ж другий і третій рази, поки не помічав хтось із панства, яке загалом не знало, що щось невеличке пропало. Тому вони розкладали пастки, позначали щось крапкою, ховали дріт, прикріплений до дзвінка — і, бувало, того ж таки дня виганяли покоївку, якій до пальців прилипали цукерки, або форейтора, який намагався з буфета поцупити срібну ложку. Розумні збирали цілими роками, крадучи помірковано, у спосіб, який нікому не впадав у очі, я б навіть сказала, скромно. Це було мистецтво, яким я ніколи не володіла й володіти не прагнула, але іноді зачудовано спостерігала, як камердинер пана цілий будинок побудував з того, що з княжого столу виніс. Інші пани, можливо, і не помітили б, не знаю; однак за кожен дріб’язок, який від пана отримував, — комплект ґудзиків до лівреї, кілька монет, ущент протерті штани, — він дякував так зворушено, так самовіддано, що пани вважали себе його великими добродіями; і насправді ними були — однак не тим, що йому милосердною рукою іноді встромляли в руку, а тим, що він сам собі забирав; тож дякуючи їм запобігливо, він, можливо, і дякував щиро, але не за те, що вони самі йому жертвували. Чимало було таких, що мітили на посаду камердинера, чимало намагалися копати яму під нього, звинувачувати у крадіжці, підлаштовувати пастки — і все марно; коли він ішов у відставку, то отримав від пана в подяку срібний годинник й оселився у великому будинку біля ринку, купленому за винесені з палацу речі, а князівська родина начебто ще багато років згадувала його з розчуленням.
Я би так не зуміла, наді мною стояв архангел з вогняним мечем, я не змогла би поглянути в очі обкраденому, безперестанку дрижала б, цілу ніч провалялася б на сіннику, і наступну ніч, і ще одну, і не відчувала би спокою, мені би палило кишеню крадене, і хоч би я сховала це на дні скрині, під рухомою дошкою підлоги, на крокві, хоч би глибоко закопала, я відчувала б кожної миті, як моє тіло живим вогнем пропікає.