Коли мене Вінч голодом морив, коли виганяв мене закривавлену надвір, я ходила іноді ночами, щоби не змерзнути або ще гіршого лиха собі не напитати, далеко, під місто, вздовж садових парканів, від вечірніх годин, через усю зорю, світанок — і аж до пізнього ранку, коли я була впевнена, що Вінч уже п’яний, як свиня, лежить у барлогу або вже прокинувся і п’є у броварні Зайковського, колишньому палаці Слушків. Восени я проходила під гілками, з яких звисали золоті грушки й рум’яні яблука, під мої ноги посеред ночі — ляп — падали обважнілі від соку сливи. Жодної з них я ніколи не підняла. Двічі хтось дав мені яблуко, тоді я прийняла і з’їла з удячністю, але щоби вкрасти — ніколи.
Це я розповіла матінці ігумені. Все, ціле моє життя, не випускаючи подробиць. Дарма. Економка нібито бачила, як увечері, роззираючись на всі боки і тривожно зиркаючи через плече, я винесла з монастирської кухні цілий кошик моркви й пастернаку. Я вкрала в монастиря, вкрала в сестер, вкрала в бідних, які живуть надголодь, а тому і в Господа Ісуса Христа моркву й пастернак украла, бо що я одному з Його братів найменших учинила — те і Йому вчинила. І не буде милосердя до крадійки-економки, бо Христос виганяв торговців із храму, а злодій гірший за торговця — чесну людину, що заробляє в поті чола гроші, яких злодій хоче його позбавити. Матінка ігуменя насправді ціпи зі мною не в’язала, але, прочитавши мені це теологічне повчання, наказала вийти зі своєї келії та вже ніколи не повертатись; а коли я тільки переступила поріг, побачила московського жандарма, який чекав на мене. Він був великий і здавався ще більшим через грубу шинель — дебелий, зі шрамом після якоїсь колишньої бійки, а може, навіть і битви, який ішов від лівої брови через щоку й аж до рота. «Іді», — промовив він. І я пішла.
Я могла і йому розповісти про панського камердинера, про архангела з витягнутим мечем, про заповідь, яку Господь дав нам усім, а отже, і мені особисто її повідомив: По-сьоме — не вкради. Я могла йому розповісти все, все моє життя від колиски, але я знала, що це аж ніяк не допоможе. Якщо жандарма прислали, якщо справа офіційна, то відбрехатись я могла би тільки хабарем — а що я мала для хабара, крім того балахона на спині? Хрестика на двох камінцях? Шрам на голові? Чим мав спокуситися цей жандарм? Що покласти до кишені, а потім з любов’ю гладити? Відчай? Злидні? Клубок лахміття, жменю пилюки?
Інші речі любив жандарм зі шрамом, що йшов від брови й аж до рота. Інші.
Сама не знаю, звідки в мене така непокірність — мабуть, тільки з вірою прищеплена, бо ж не від жорсткої колиски, адже на м’яких мене виховували перинах, — що в неволі я була як камінь тверда. Казати лише правду, правду доконечну, тож я мушу сказати найщирішу правду, звідки я взялася на цьому Божому світі, хоч і не про пишноту тут мова, не про земні блага; ті, хто мене знав і в московській недолі, і ще раніше, у монастирі, відають, що я ніколи про кров свою не розповідала, не хвалилася нею, бо перед очима Господа всі ми рівні. Той, хто народився, вже мертвий і в Бога на небі, а всі князівські й королівські, папські та царські корони, патериці, кардинальські шапочки, жезли, всі грамоти й дарування земель, і замки, і палаци, і золочені меблі, і оббиті матерією стіни — це лише харч для хробацтва; по них смерть тупцяє і як замахнеться косою, то кусні зігнилого м’яса на ті почорнілі герби та корони падають. Я не дбаю про це і не дбала ніколи, так мене матінка моя виховувала, нехай їй земля пером буде, і татусь мій найлюбіший, син воєводи Мечиславський, земський підчаший. Однак той, хто в старих книгах нишпорить, хто вистежує, чий син із чиєю дочкою брав шлюб і в якому костелі, скільки разів дзвони били і хто на хрестинах дитину тримав, рожевого, крикливого опецька, той знатиме з найбільшою переконаністю про стародавній литовський рід Мечиславських, що походить від Мечислава, першого князя Польщі. Але теж до мінського монастиря будь-який жебрак, будь-який вихрест єврейський, будь-яка жебрачка на постриг не приходили, все це були панни з найзнаменитіших литовських родів: Наталія Нарбутівна, що від канчуків сконала, — з лідських Нарбутів, споріднених з отцем ректором Риллою, що в Римі мої свідчення записував спільно з отцем Єловицьким і отцем Ляйтнером, Єлизавета Тизенгаузівна, живцем у глині похована, — з лівонських Тизенгаузів, дуже знаної родини, Аполонія Домейківна, якій очі викололи, — з Домейків, що всюди між Ковном, Гродном і Вільном розпорошені; наша генеральна ігуменя — Евфрозина Гедимінівна, княжна — від самого князя Гедиміна, великих князів литовських — померла на шляху до Сибіру, вельми побожна й милосердна особа, яка великі багатства вклала в наш орден і ще утримувала за власний кошт щоденний стіл для сорока бідняків, і сама їм прислужувала, адже що вищий рід котроїсь із нас, то смиренніше своїм сестрам та іншим вона служила. Ми й насправді в монастирі рук на роботі не берегли, але також не терпіли жодних знущань, не зазнавали ударів по крижах сучкуватим ціпком, не отримували ніколи ляпасів. Декотрі особливо ніжні послушниці з віком твердішали — не в серці, а на поверхні, коли працювали у пральні, швацькій майстерні чи із сирітками, але інші до смерті залишалися найвразливішими, бо в дитинстві виховувалися тільки для того, аби красою тішити очі та швидко вийти заміж за чоловіка, який їх буде розпещувати. Як ігуменя наша генеральна від Гедиміна, так і я походжу мечем від Мечиславських, а Мечиславські від Мечислава, князя, а по жіночій лінії від Ягайла, бо матір моя Анна з Ягайлів. І хоч народилася у вельми стародавньому замку, який із незапам’ятних часів стоїть у Стоклішках, хоч у колисці лежала накрита злототканим покривалом, хоч на кожний рух моєї руки приходила служниця, я все-таки півжиття провела в маленькій келії, з одним дзиґликом, таким прим’ятим сінником, що швидше кінську попону нагадував, одним столиком, свічником із цвяхом у дошці, жодних багатств не маючи, оскільки всіх зреклася — так, як людина, яка свою душу під час бурі до безпечного порту хоче доставити й викидає за борт у морську безодню золото, що їй раптом непотрібне стало, ба навіть раптом осоружне. Однак і про татуся, і про любу матусю я мушу сказати, що саме вони з перших днів прищепили мені християнську віру та Христову любов. І коли я, будучи панною на виданні, відмовила багатому претенденту, що, благаючи мене про шлюб, не так навколішки падав, як мало по землі не валявся, вже матуся моя в мудрості серця свого знала, що річ не в цьому хлопці, що не через нього я кручу носом, а що інший Наречений мені судився, той Наречений, якого я його потім, прибитого до хреста, на власному плечі несла з Мінська й аж до Вітебська, з яким щоночі лягала разом, усім тілом своїм змученим відчуваючи все Його тіло змучене. І добре, — сказала мені матінка, — добре, вже деінде твій посаг помандрує, інше ти матимеш весілля, іншу шлюбну сукню вбереш. Я ще цього не знала, а вона вже серцем відгадала — можливо, не лише постриг мій, а й майбутню мою історію, яку я тут розповідаю, бо, промовивши ці слова, сильно посумнішала, як це часто відбувається з провидцями, коли перед очима в них з’являється те, що має відбутися через багато днів, місяців чи навіть років.
Отже, отримавши від батька посаг, а від обох батьків благословення, я вступила до монастиря того року, коли французький імператор проголосив Варшавське Князівство, і там провела понад тридцять років, аж до того світанку, коли о п’ятій ранку, як ми йшли на вранішні молитви, відступник Семашко з російським губернатором Ушаковим і єгерями вдерлися на наш двір і вигнали нас із дому.
Ми йшли до Вітебська, не знаючи дороги, туди, куди нас спрямовували удари кольб і грубі слова, і так нарешті й дійшли до Вітебська. А солдати, як пастухи, що заганяють баранів до різника, що стоїть на порозі ятки в закривавленому шкіряному фартуху та спокійно й розмірено гострить ножа, пригнали нас і віддали в руки протопопа Іванова, що саме так і стояв у брамі монастиря. Позаяк був там монастир вітебських василіянок, що, як усі монастирі василіянок у Литві, названо на честь Святої Трійці й відібрано в них силоміць за єдиний злочин — незгоду зрадити статут святого Василія та перейти у віру схизматиків. Їхні келії разом із каплицею, садом і рештою маєтку віддали монашкам, привезеним із Дону та московського Ярославля, а протопоп, до якого нас привели як баранів на бойню, був зверхником над тими монашками.
Ми ввійшли з боку челядних хат і відразу ж побачили наших сестер по ордену, що виявилися також сестрами по неволі та були зайняті найважчою роботою: рубали дрова, носили воду, доглядали за худобою і працювали на кухні, тоді як простачки-московки мостилися в їхніх келіях, немов боярині. І як два селянина на базарі продають одне одному худобинку, так офіцер, який нас досі упосліджував, підійшов до протопопа та почав встромляти йому в руку гроші, вочевидь, решту з отих асигнаційних рублів, що російською владою чи, точніше, безвладдям були призначені нам на життя; але протопоп йому їх залишив зі словами: Бог дає тобі їх за твою вправність, що довів цих невільниць цілими. Почувши це, я в душі здивувалася: не тому, що він назвав нас невільницями, а що сказав цілими, хоч одна з нас до Вітебська не дійшла, бо сконала ще на долівці наймилішого серцю монастиря… Однак невдовзі мені довелося щонайболісніше переконатися, що для них убити одну з нас — це раз плюнути.
Приступили до нас солдати і, не зважаючи на рани, які нам кайдани вижерли в ті стражденні дні, розкули нас одна від другої, залишивши однак кайдани на ногах, які нам судилося постійно носити наступні сім років ув’язнення й муки. Потім, луплячи кийками, погнали нас до челядної хати, до василіянок, які вже там були. І сьогодні я бачу їх, немовби перед очима вони стоять, як ті перші християнки, які неподалік звідси, у казематах Чиркомасімо, зносили ув’язнення й переслідування, які так близько й так далеко в часі чекали на страту та сестрам своїм по вірі, щойно до льоху загнаним, розповідали, що їх чекає, водночас у вірі Христовій утверджуючи. З вісімнадцяти цих василіянок п’ятеро перед нашим прибуттям сконали, зокрема їхня ігуменя Евзебія Тимінська, похилого віку та дуже живих почуттів, у якої від видовищ страждання діточок розірвалося серце у власному монастирі, з царської волі перетвореному на каторжну тюрму, — і саме вони нам повідомили, у яку пекельну печеру ми потрапили.
Іноді, вийшовши вранці до саду, знайдеш у траві під яблунею кругле, рум’яне яблуко, на око їстівне, але досить за ним схилитись і взяти в руку — як уже показує своє друге обличчя — потворне, запліснявіле і смердюче, потрачене хробацтвом; так було і з монастирем вітебських василіянок, на який монашки налетіли, як сарана, позбавляючи законних мешканок усього, виганяючи їх на челядний двір і перетворюючи на останніх слуг. Ці жінки всі до одної були простолюдинками, щонайбільше солдатськими вдовами по козаках, які від своїх чоловіків почерпнули манери й побожність, гідну казарм і борделів. а не святого місця. І як оте зіпсуте яблуко, так і монастир почав від них смердіти — куди не поткнешся, всюди сопух солдатський, сморід лою, ременів, найдешевшої горілки, а під тим усім — зігнилого горохвиння, немовби все зі споду, із землі, ображеної цим святотатством, псувалося, немовби тліло під негідними стопами.
А тому був монастир на поверхні святим і шанованим, як інші василіянські монастирі, а всередині — темний і пияцький: московки отримували від влади не лише вкрадені в наших сестер житло, світло і дрова, а й по сім срібних рублів на життя щомісяця, раз на рік ще тридцять срібних рубликів на одяг, а що могли, то спускали на горілку. Увесь їхній обов’язок на Божому світі зводився до того, щоби прокинутися з пияцького сну, глипнути оком, прокашлятися, сплюнути й помолитися за царську родину, бо всю роботу виконували за цих ледацюр невільниці. Скільки ж то разів ми бачили з ями, яку нам дали для проживання, з тої смердючої нори, де ми спали на розтрушеній соломі, або зі стайні, або з хліва, як коло полудня нарешті злізали монашки зі своїх пухових перин, з постель м’якусіньких, зігріті, рум’яні від тепла та вчорашньої горілки, і вешталися монастирем безцільно, співаючи сороміцьких пісень. Або як кидалися одна на одну, бо небагато їм треба було для суперечки, ба навіть для бійки, і як вони тягали одна одну за довге волосся, як билися аж до крові, нігтями мордяки собі роздряпували — після таких битв ковпаки стирчали на грядках, як на полі бою: одна з розбитим носом кляне на всі заставки, друга, яка щойно била, вже з високо задертою рясою лежить обличчям навзнак і знову спить мертвим сном горілчаним, немилосердно хропучи. А десь після трьох молитов випадає з монастиря їхня ігуменя, яку називають «мать-настоятєльніца» — велика, дебела баба, вдова по одному офіцеру, якого начебто вона власноруч убила, і трясе великим києм або коцюбою, неначе патерицею. У неї один лише спосіб розв’язання справ: вона наказує бити поклони, а потім скидатися на горілку. Піднімає котрийсь із ковпаків зі стоптаної грядки квасолі чи буряка, а як жоден не лежить, то києм скидає сестрі з голови, обертає сподом униз і наказує скидати монети. Отже, збір грошей на примирення та найогиднішу пиятику. Коли ми в поті чола рубаємо дрова або носимо воду, — яку вони з великою радістю виливають, підбивши дно котла тільки для того, щоби додаткової роботи нам завдати, — вони бенкетують у трапезній, здійнявши крик і вереск на честь Ніколая в найдивніший спосіб.
Тож нічого дивного, що, коли ми переступили поріг челядної хати, тутешні василіянки, яких монашки обступили, як перших християнок дикі звірі, впали нам — а особливо мені, ігумені — до ніг, і в плач: Ми матінку втратили, ми сироти, прийми нас, матінко, за дітей своїх — і спільно славімо Бога! І хоч солдатня била їх немилосердно й розкидала, вони тулилися до нас, і разом ми плакали так рясно, що по наших виплаканих сльозах можна було човна запускати.
Хоч ми й змучені були, нас погнали працювати і лише після смерку пустили до курної челядної хати — нори, у якій нам вказали на брудні барлоги: на трьох одна в’язка соломи. Там не було жодного інвентарю, взимку — жодних дров, аж кінцівки обмерзали, а рани гноїлись, але прикрасою цього нашого помешкання була солодкість наших сердець, сила нашої душі, тобто Ісус Христос розіп’ятий, якого я всі ці милі на власному плечі несла. Ми не мали монастиря, мури якого залишилися за нашими спинами в Мінську, але мали наріжний камінь і його суть — образ Живого Бога. Це він служив нам цілим монастирем, нашим олтарем, найніжнішим Опікуном і всім на світі. Лише тоді, посеред ночі, притуляючись у холоді до фігури Найвелебнішого, я мала час поміркувати про нашу недолю, лише тоді я могла в найглибшій серця таїні придивитися до Бога й до себе, що не покину своїх сестричок: ні тих, яких знала багато років, ні тих, що, наснажені Духом Святим, разом до ніг моїх упали, благаючи взяти їх під опіку. А після безсонної ночі, проведеної у молитві й роздумах, встала вранці з підстилки та мовила до сестер. І відтоді щоранку, всі сім років, жодного дня не оминувши, я промовляла своїм сестрам, коли ми йшли на каторжну працю, ті самі слова: Чого Бог хоче, того й ми хочемо, хай діється воля Його. Не досаждаймо одна одній у праці та стражданнях і не плекаймо злості на тих, хто нас кривдить, бо вони лише знаряддя в руках Господа, який такий милосердний до нас, що стократ захотів нас випробувати. Заради Бога ми будемо працювати, заради Бога будемо страждати. І чи у вас від биття м’ясо від кісток відходить, чи карбункули й інші прищі на голові гноєм стікають, чи рана навколо кайданів не зарубцюється — все це жертвуйте Господу Богу, бо то він вас так гартує, як злото у вогняному тиглі.
*
Небагато над нами встиг познущатися протопоп Іванов — лише тиждень суворий Аман піддавав нас тортурам, щоби потім передати нас другому, ще гіршому. Це був неборак, який чи від страху перед канчуками, чи із жадібності до срібних рублів та імператорської ласки вчинив те, чого ми не вчинили, тобто перейшов на бік схизматиків. Отець-василіянин Іґнацій Михалевич сім років був духовним Батьком усього нашого ордена й останнім, про кого я сказала б, що він зречеться святого Василія, Ісуса Христа і всієї святої Церкви, тілом і духом віддавшись нашим переслідувачам. Адже я пам’ятаю, як ми сиділи разом у нашому монастирі, ще в Мінську, коли до нас прийшли жахливі новини про перехід на московський бік аж трьох уніатських єпископів — саме він, отець Іґнацій, найпристрасніше утверджував нас у вірі та проти жорстоких переслідувань. Ото ми за ним назітхалися, ото сліз за ним пролили — дарма, дарма! Оце сидимо в смердючому склепі, як у труні, аж раптом постать його нам з’являється — у першому поруху серця радість, у другому — страх, бо ми бачимо, що в нього борода, що він московську бороду запустив, а з-під цієї бороди губи видніються великі, бо він був дуже варґатий, і з цих вуст ми чуємо слова так само московські, як і його борода. Якого ж болю ми зазнали! Ти нашим батьком був, — закричали ми в один голос, — ти наші душі спасав, а тепер хочеш залишити їх на поталу! А він відказує, мовляв, щойно прозрів, що сліпий був і дурний, а Господь Бог його просвітив і він тепер буде нашим апостолом. Апостатом! — Апостолом! — Апостатом! І отак ми перемовлялися майже цілий день, потім другий — і так щодня.
Став він відтоді нашим найгіршим катом, який за всіма нашими роботами доглядав, ударів при цьому не жаліючи, — лупив нас навідліг чим попало: кривим ціпком, витягнутим звідкись кийком, старою поламаною голоблею, але все це меншою для нас було болістю, ніж картина ганебного відступництва. Він погрожував, що з нас шкуру здере, а ми відповідали непокірно: Здирай, здирай шкуру, ми з радістю святого Варфоломія, апостола, будемо наслідувати, а апостата Іґнація — ніколи!
Нас віддали монашкам як найгірших служниць, будили вдосвіта, до чого ми звикли, згідно зі статутом, але завжди болісними стусанами; зразу треба було до шостої ранку дров наносити, пічки хмизом розтопити, води натягати й порозносити, всі хати поприбирати, а монашки-гультяйки всю ніч гуляли, пляшки собі об голови розбивали, плювали, розводили бруд, немовби від якогось диявольського нашіптування там більше плюгавства бралося, ніж деінде, немовби із самих їхніх тіл виходила якась масна, багниста гидота. Потім зганяли на важкі роботи, розбивати камінні брили молотами, тягати їх і возити тачками, до яких нас приковували, а за кілька днів наші ряси перетворювалися на найгірше подерте лахміття. Лише через два роки нам дали по дві сорочки з мішковини й по дві спідниці, а на голові хтось старий убір носив, а інші для покриття голови вживали лікоть полотна, розрізаного навскіс, у який піт цілий Божий день всякав від ранку аж до ночі, крім годинки відпочинку. І подвір’ям цілісінький день знай линули — свист канчука зміїний, ляпання поцілунків у катівські руки і скімлення тих, кому перепадали удари відступника Іґнація Михалевича чи якогось іншого негідника. Тільки-но смеркалося, нас гнали на кухню, прислужувати, до худоби, до котлів, чистити дьогтем черевики, бо чернечий одяг, від якого їхня назва походить, точнісінько такий самий, як у попів-монахів: вони носять схожі широкі шати, зв’язані поясом, на голові ковпаки з довгим хвостом по спині, з-під якого брудне розпущене волосся на плечі спадає, і в чоботях завжди ходять, у високих твердих чоботях, які примушують чистити. І ще води натягати та дров наносити. А чи вранці, чи вночі, як котрась сестричка несе з надсадою котел з водою, як котрась дрова в поті чола тягне, одразу ж перед нею злостива москальська монашка з’являється і для жарту їй котел штовхає та воду виливає, вже палицею якоюсь по литках б’є, що аж та дрова з рук випускає, а всі монашки сміхом порскають, із вікон визирають, пальцями показують і знущаються, а ковпаки їм від сміху на головах трясуться.
Дні в муках, ночі на оберемку брудної соломи та колючого бадилиння минали, бо така була в нас постіль; ми вмощувалися навколо хреста, що його я з Мінська на власному хребті притягла, і відправляли всі духовні вправи, приписані статутом святого Ордена, яких неможливо було виконати вдень, із кайданами біля тачок; а першою нашою молитвою завжди була молитва про навернення імператора Ніколая, бо від нього ця чорна мука на нас випромінювалася його черговими, щоразу нижчими слугами.
*
Небагато часу спливло, може, зо два місяці, як прийшла від відступника Семашка бомага з печатками, щоб нам за вірність серця двічі на рік прописати канчуки, по три десятки за раз, а старанний Михалевич, бувало, ще два десятки додавав до цього. Тіла наші схудли несамовито, бо жодної їжі нам не давали, тому їсти ми могли тільки те, що кидали коровам і свиням, а ще били, примовляючи: Ви негідні харчу наших свиней, варшавська пся крев! Вбогі жебрачки із жалю приносили нам хліб. Улітку Господь Бог давав нам пастися на свіжій траві, як своїм овечкам, взимку ми могли тільки по коритах і яслах порпатися. Худе тіло від канчуків ще більше болить, але це ми жертвували нашому Господу, який сам був страшніше римлянами батожений.
Усе обставлялося як церемонія: нас заводили до відкритої на всі боки повітки, під невеличкий дашок, навколо стояли задоволені монашки і кілька дяків, що співали московські гімни, а ми, одна за другою, я найперша, падаємо на землю ницьма. Що не удар — бита закусує губи, а в усіх сестер стоять сльози в очах, як котрась від утоми непритомніє, то її кийками отямлюють. Зате монашки немовби в раю опинились — усі щасливі, плескають у долоні, співають сороміцьких пісеньок, знущаються з тої, що з неї кров струмками стікає, а найбільше радіють, як побачать шмат віддертої шкіри або м’ясо, що від кістки відстає.
А через те, що звідти нас гнали просто на каторгу, часто сестри мліли. Волочусь я одного разу, прикута до тачок, напівпритомна, із зусиллям видобуваючи з опухлих вуст наступні слова Те Deum laudamus, бо ми завжди після канчуків Те Deum співали, і бачу, як сестру нашу — Колюмбу Ґурську — ноги не тримають; одразу ж бородатий Іґнацій до неї підлітає, кийком лупцює, то вона ще отямилась, ще прибрела до своєї тачки, ще її камінням навантажила, підняла — і впала. Ого, — подумала я, — їй уже клямка; і справді, вона Богові душу віддала, побожна неборака. Так само теж Зузанна Рипінська та Колетта Селяв’янка сконали після батоження, другу ще домучила одна з монашок, яка помітила, як сестра Колетта схилилася по окрайчик хліба, перекинутий через паркан якоюсь жалісливою душею; вискочила за нею монашка, видобула складаного кия, які вони завжди із собою носили, посікла їй обличчя, здерла каптур і щосили швиргонула об корито, так що їй ребро зламала, після чого пішла до себе пити горілку й веселитися з іншими, а бідна Селяв’янка упокоїлась у Бозі на моїх колінах. Потім Баптисту Довнарівну, якій монашка наказала добре напалити у великій хлібній печі, заради глуму, заради дурного жарту кілька монашок штовхнули в розпалену піч, як святих немовлят, але її ангел від вогню не врятував і вона живцем згоріла. Непомуцену Ґротковську викликала настоятельниця, щоби та очистила їй келію від дьогтю, бо та настоятельниця не монашка, а справжній капрал, у чоботах, від дьогтю чорних, ходила й вічно бруднила підлогу келії; не годна відчистити одну пляму, вона відшкрябала ножем, і коли це побачила настоятельниця, то схопила поліно і страшним ударом розбила їй голову, що й спричинило смерть.