Я йшла до Вітебська й у душі собі говорила: три місяці Семашко — скердзь, не єпископ! — давав нам на роздуми, а лише через три дні він прийшов із єгерями, палашами, як слуги первосвященика до Гетсиманського саду. Ми якраз ішли смиренно на вранішні медитації до хору, п’ята година, ледве світає, солдатня розбіглася, кожній сестрі заступила шлях до келій, а всі перед лицем небезпеки збіглися навколо мене й тулились, як курчатка до крил квочки. Далі він заступає мені дорогу, як Юда, мене торкається, ордени на ньому царські на грудях вилискують, як луска на драконі, прохромленому святим Юрієм, і запитує: Куди це ви йдете? Коли ми відповіли йому дружним хором, мовляв, славити Господа, він тоді уїдливо: На медитації, на медитації! Ми знали, про які медитації йдеться — про нічні ридання в казематах, про тяжкі, наче смертні гріхи, кайдани. Він зупинився, пробігся поглядом по єгерях, руки склав, немовби був самодержцем цілого монастиря, і каже: За наказом Найяснішого Пана, я дав вам три місяці на роздуми, але приходжу на третій день, бо зло, яке у вас сидить, могло би стати гіршим. І починає вже надити, вже навпереміну то погрожує, то підлещується, мовляв, щедрий імператор ласками нас обсипле, а якщо ні, то на Сибір, на каторгу нас зашле. Жодна з моїх сестричок не здригнулася ані на півдюйма. Усі стояли як єдине ціле, як стіна, мурована сердечним розчином самого Господа Бога, бо з двох речей вибираючи, краще тяжкі роботи й хоч би сто сибірів, ніж відступити від Ісуса Христа і Його Намісника. Що я йому, зрештою, спокійним голосом, дивлячись просто в очі, і сказала. А він погляду мого не годен витримати, глипнув убік і заволав: Я канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте. Тоді всі знову хором — за мною й за сестрою Евзебією Вавжецькою, що потім зі мною з неволі втекла і, сподіваюсь, я з нею в Римі зустрінусь, — крикнули: Та не тільки шкіру, а й м’ясо наше посічи на капусту, а ми Христа й Намісника Його не зречемося. Тоді він на мене визвірився! Ти польська, варшавська пся крев, я тобі язика через потилицю вирву! Вирвати язика через потилицю — такі слова злетіли з язика єпископа, такі слова із серця його випливли і язиком спустились, як драбиною, що я втратила надію хоч щось у нього виклопотати; тому я його обминула й падаю до ніг губернаторові Ушакову, аби він дозволив нам попрощатися з Господом Ісусом у Найсвятішому Причасті; підбігає Семашко, форкає, біситься, але Ушаков, маючи, вочевидь, у собі під московською шкірою якесь вразливе й бодай трішечки християнське місце, сказав: Нехай ідуть. Тож ми й пішли. Впали ми на долівку плазом, наче нас вітром звалило, вітром і великим стражданням, і кожна закричала: Господи, ми хочемо того, чого Ти хочеш, будь із нами та навчи нас муки Твоєї, аби й ми заради Тебе для мучеництва готові та сміливі були; і не встигли це промовити наші губи, вже нас виганяють, уже кулаком, грубим словом, уже копняками змушують нас встати. Але одна не встала, як чорний хрест простяглася ницьма на долівці, тридцять п’ять нас ницьма лягло, тридцять чотири встали. Розалія Ляушецька, тридцять років у монастирі провівши, віку п’ятдесяти семи років, першою пальму мучеництва прийняла, коли серце її розірвалося від любові й болісті заразом.
Я йшла до Вітебська із сестричками моїми, і ми згадували її щиросердо, нашу Розалію Ляушецьку, добру черницю голубиної душі, яка з неї на монастирській долівці вилетіла, і подзвонювали кайданами, а я казала в серці своєму, що так, як тяжко кайдани на мені висять, так легко Розалія в небо злетіла, і від того я солодкість відчула, і менше голод мені докучав. Бо нам нібито теж дали гроші, коли заковували в кайдани, по п’ять асигнаційних рублів на черницю, але офіцер одразу ті п’ять рублів у кожної забрав і мав годувати за них. Одного разу на постої він не дав нічого, другого — знову нічого, врешті змилостивився та купив нам хліба, молока й вина, мабуть тільки для видимості, оскільки потім ми не бачили ні страв, ні рублів, а лише кулаки й кольби, які спадали на наші виснажені тіла. Ті п’ять рублів мали бути нашою місячною платнею, але за сім років нам більше нічого не дали; певно, офіцер, який нами володів як цар-самодержець, більше не дбав про видимість перед своїм начальством і відразу ж рублі в кишеню ховав, а за нас не було кому заступитися.
Я йшла до Вітебська, і хоч ми йшли швидко, — першого дня пробігли вісім чи дев’ять миль, — то тут, то там нас наздоганяв якийсь добрий, ревний чоловік із народу: цей хотів підтримати милостинею і грошик, бодай найменший, найдрібніший в руку встромляв, той — зробити нам якусь полегкість, але відразу ж підбігав єгер і бив навідліг кольбою, бувало, що цього милосердного, бувало, що сестру, а найчастіше — обох. Так ішли з нами люди з Мінська ще кілька днів, поки їх остаточно єгері не розігнали. Спати нас клали по селянських хатах, по дві, по чотири, кинувши в куток сніп брудної соломи, а іноді й цього не дозволяли, забороняючи нам давати варене, якщо господарі хотіли нас погодувати. Чимало з них лаяли нас за незручності, на які ми їх не з власного бажання наражали, або мали нас за гулящих сестер, бо солдати поширювали про нас найгидотніші плітки, мовляв, нас ведуть із монастиря відступників, де священик спав разом із сестрами, потім з ними магічною мікстурою витягав плід і славив у олтарі Вельзевула, образ якого був схований в іконостасі під іконою Діви Марії. Авжеж, розповідали вони, під кожною іконою був інший диявол під іншим іменем — Вельзевул, Люцифер, Левіафан, Веліал, — і достатньо було повернути важіль, як усі святі в одну мить зникали, відкриваючи сатанинський іконостас, біля якого ми начебто відправляли чорні меси й усілякі брудоти витворяли не лише з цим священиком, а й прибулими на шабаш чортами. Навіть якщо такі брехні наказували солдатам розповідати, деякі селяни свій розум мали, головою кивали, вдавали, що вірять кожному слову, а коли сторожі-єгері, яких було в кожній хаті вдвічі більше за нас, засинали. то потайки, крадькома встромляли нам у руку то окраєць хліба, то яблуко, то цибулину. А ми їли, пильнуючи, щоб зубами занадто не стукати, і кожна, як мишка, потихеньку гризла. І отак то читаючи молитви, то трохи дрімаючи, ми цілу ніч пробували аж до світанку, а потому нас знову цілий день гнали й увечері знову по хатах розкидали, на гнилу солому в куток заганяли. Мені одній за найніжнішу постіль правив хрест Господа Ісуса Христа, що нас усю дорогу вів: день і ніч він безперервно лежав на моїх плечах, а голова моя на ногах розіп’ятого Господа Ісуса Христа. Наречений біля Нареченої. Ох, і як солодко було!
Я йшла до Вітебська із сестричками своїми безперестанку, аж шкіра нам з ніг сходила, але мала в собі якусь міць від Бога, а може, лише гарт, і таким чином після семи днів постійного ходу ми зайшли у Вітебськ.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь. Те, що має статися — станеться, що має прийти — прийде, час плинний — вічність незмінна. Я сповідаюся Господу Всемогутньому, який і так усе знає віддавна, і вам, сестрички мої, і всі брати во Христі, що я сильно согрішила, що я всім мани в очі напустила, що брехала, як диявольське насіння.
Я лежала. Я лежала навзнак із розплющеними очима й не знала, куди їх подіти. Наді мною — низька, темна і брудна повала, навколо моя клітка, кімнатка, як келія, а в ній — усе найскромніше: твердий сінник, вим’ятий, як кінська попона, найубогіший дзиґлик, який я з кухні принесла, бо останній кращий стілець поламав на моєму хребті Вінч, чоловік мій перед Богом пошлюблений, але дияволом даний, а ще шматок дошки із вбитим зі споду цвяхом, що свічником служив, і ще хрестик із двох зв’язаних деревинок, на два камінчики спертий, який я колись давно від одного панотця отримала. Ото й усе моє хазяйство було, весь скарб мій. Жодної скрині для одежі, бо все, що я на себе одягала, то проти сну знімала, останню шафу Вінч продав барахольнику та на горілку спустив, нічого з мого посагу злиденного не зосталося: ні статків, ні ложок, ні перин, ні простирадл — усе прахом пішло. Залишилося тільки те, чого найзадрипаніший лахманник не взяв, найпростіше — глиняне, дерев’яне, надщерблене, надбите, надірване… Жодної книжки, бо всі, до єдиної сторінки, Вінч або в пічці спалив, або подер на самокрутки. То ж панище був, офіцер на службі Найяснішого Пана, у срібних рублях він міг би купатись і дружину купати, але волів усе на горілку, на карти спустити по лупанарах, а мене кулаками обкладати з криком: Я б’ю, б’ю, а добити це хробацтво не можу… Ти не їси, не п’єш, а яка груба, як ти здоров’ям світишся. Можна подумати, що ти калачами вигодувана! — Я постійно бачила його розлючену пику, по якій скрапували краплі поту, як із запаленої свічі. — Видно, ти диявола маєш у собі, і цей диявол за тебе страждає! І хап мене за волосся, і голову мою до цебра, яке я йому для купелі нагріла, що тільки дух великими бульбашками крізь воду тікає, як і я би хотіла втекти, але він важчий від подиху стократ, я не випурхну з тіла срібними кульками. Мить, аби кашляючи хапнути повітря, як життя. Ах, такий-то він диявол польський, варшавський, такого диявола у воді топити треба і вогнем випалювати! — і знов у цебро. І знову, і знову.
Аби ж хоч раз за мною сльозинку проронив, коли тверезість до нього поверталась, а перед платнею таке траплялося; щоби хоч раз змилувався над синцями. Легше б мені було. Але ні, ніколи. Тільки одного разу я бачила, як він плакав: коли, п’яний, кинув у мене стільцем і влучив у песика, який іноді за ним додому причалапував і якого виганяти забороняв; пам’ятаю, він кинувся тоді, спотикаючись об розбиті рештки, підняв клаптик шерсті та крові — і так за псом побивався, ох, як він за ним побивався, немовби хотів мені довести, що все-таки має у грудях серце, а не холодний, чорний камінь.
Я навзнак лежала, залита кров’ю, над собою маючи лише ту низьку й темну повалу, а вище — тільки Бога єдиного, і казала собі: Господи Боже єдиний, саменький на небі, як я саменька на землі, змилуйся наді мною, візьми мене вже цього разу, вже забери, нехай би мені цього разу голова від удару луснула врешті, нехай би мені цього разу з кров’ю і мозок витік, а з ними — вся пам’ять моя і відчай мій, і все життя моє, згаяне з цим негідником. Але не послухав мене Господь Небесних Сил, не прислухався, бо інші мав плани.
Я лежала та відчувала, як кров витікає з-поміж склеєного волосся і всякає в сінник, і чорнить брудну солому, і я казала собі: Лежи, лежи собі тихенько, як мишка, все це минеться — і кров, і сінник, і це життя собаче. І всю ніч думала, як би хотіла лежати в домовині, якби він мене тоді поліном убив: я б мала чорний очіпок із довгими стрічками, що були б гарно складені вздовж плечей і доходили аж до сплетених рук, а в руках тримала б мій хрестик на двох камінчиках — найпростіший, найубогіший, і сукню гладку, і черевички, гарненько до труни начищені, і всі б тоді казали: Тепер ця Вінчева має вигляд справжньої офіцерської дружини, ото вже натерпілася, ото вже настраждалася, але принаймні в домовині має достойний вигляд. І Лизавета, штабс-капітанська дружина, великої доброти жінка, прийшла б і пожаліла. І навколо тільки стояли б свічі, миготіли вогники, а я би була майже всміхнена, якби не ті синці на обличчі. Але ніч минула, а життя залишилося. І коли я встала на світанку, то немовби з домовини встала, новонароджена.
Я лише казала собі: Ти в домовині лежала, як сам Господь Ісус Христос, тільки не на третій день ти воскресла, а на другий, бо до пекла тобі недалеко ходити було, пекло ти мала довкола — у хаті й у кухні, біля вогнища, безперестанку, від сінника до столика, від дверей до порожнього місця від шафи. Відтоді скільки б він мене не бив, виганяв з дому, кулаками погрожував, двері за мною затраскував, хоч би мене на сніг, на болото кидав, чи то взимку, чи то в мокву весняну, чи то у вільгу осінню, хоч би на ніч залишав мене у брамі, у ямі, у підвалі між зігнилим горохвинням, я лягала вже по-іншому — немовби на те саме місце лягала, тої самої ночі, що тоді, коли лягла вмирати й уранці воскресла до життя.
*
І хотілося тобі заміж піти, дурепо, — казала я собі, — замість Господу Ісусу Христу залишитися вірною, то й маєш собі, — але нікому іншому, крім самої себе, таких речей я говорити не могла, ото б мені тоді кісточки перемили, одній Лизаветі, штабс-капітанській дружині, я, може, і сказала б, але якось не склалося.
Позаяк нас, офіцерських дружин, було у Вільні хоч греблю гати, то вона одна до мене приходила, вже з порога хитала головою над моїми злиднями, переконувалася, чи Вінч спить або десь по місті ходить, сідала в кухні й сиділа отак годину, дві, три. Іноді щось говорила, іноді щось говорила я, а найчастіше бувало, що ми обидві сиділи мовчки, бо й про що тут поговориш, якщо все відомо: всі двері зачинені, всі вікна чорні й ніде інше життя не проглядається.
Лизавета надивуватися не могла, що мій Вінч — капітан, а в таких брудотах обертається. Якби ж то якийсь підпрапорщик, ну, лейтенант! А цей — як найгірший єгер — зовсім не зважає на мундир. Карти? Нехай грає в карти. Шампанським по салонах упивається — нехай упивається, це його капітанське право, але щоби по найзадрипаніших корчмах очі заливати, щоби як найгірший заливаха під стіл падати, щоби мундирові штани закаляти? Ні, такого, наскільки пам’ятаю, в імператорській армії не було! — казала Лизавета, аж їй до щічок, як до малих, натертих ганчіркою яблучок, приливала кров. У мене в родині капітан, у мене перший майор навіть, і скільки живу, не чула, щоб у капітана були такі звички. У казармах, з офіцерами, у ще інших місцях, про які через пристойність промовчу — інша річ. Але хто таке бачив, щоб між цивільними, у цивільному єврейському шинку з цивільного столу під цивільну лавку падати? Сором, сором, — вона затуляла обличчя руками, — сором на цілий полк. І отак ми собі іноді просиджували вечорами, коли наші кудись завіювалися: Лизаветин — зі своєю компанією, Вінч — зі своєю. Лизаветин — у заклади, куди він соромився дружину брати, бо по щоках і по руках, немовби сокирою зроблених, видно було, що він із родини, може, в армії і знаної, але красою і породою невдатної; натомість Вінч — на пиятику із селянами й шевцями: або в «Під Знаком Хреста», або біля броварні Зайковського в колишньому палаці Слушків, особливо влітку, бо тоді приємний холодок ішов від Вілії.
Лизаветин як нижчий рангом меншу платню отримував, окрім того, не скупився на шампанське, але з решти й дружині іноді нова сукня перепадала, чи очіпок, чи хоча б стрічка, помешкання вони мали гарне і, врешті, кухарку для роботи, що й підлогу помиє, й обід приготує, і павутиння раз на тиждень по кутках замете. Вінч вічно без грошей. Мовби в його кишені дракон поселився, що лише срібними рублями харчується.
*
Й отак ми собі разом сиділи одного дня перед самим смерканням — раннім, осіннім… На щастя, Вінча не було, бо він би вже верещав, що вітер тягне з вікон і що я належним чином не нагріла дім… Лизавета незрозуміла, якась дивна, ляклива, що я аж подумала, може, і її чоловік почав бити. То я надумала розвеселити її і кажу: Ти подумай тільки, якби Вінч сюди зненацька зайшов, то нам би якоюсь коцюбою кості полічив, що ми отак ледачо сидимо та в печі не палимо. А якби напалено було… — я хотіла сказати, що тоді він теж би нам кості полічив, бо дарма палимо. А вона раптом у плач, рум’яними щічками сльози в неї навіть не течуть, а вистрибують з очей і потім на обличчя падають. Ах, не кажи таке, не кажи, Іринко, бо страшний гріх на душу береш. Ну, думаю, оце так раптом Вінчем перейнялася! Зараз ще на його честь акафіст заспіває. Гірше, вона до ніг мені падає з плачем, за руку хапає і слізьми її заливає, як із лійки. Нема, нема Вінча й не буде, не зайде він зненацька, не полічить тобі, Іринко, кості й нічого тобі вже ніколи не скаже!.. Не зчуєшся, — бурмоче вона, а я силкуюся зрозуміти, слова зі спазмів виловити, — як тобі Вінча принесуть. Похорон, кумо, час готуватися до похорону.
Я оніміла. Лише тепер я збагнула, чому Лизавета, відколи ввійшла, була не своя, від самісінького порогу вона уникала мого погляду. Він у колишньому Слушковому палаці пив, біля броварні, і його зненацька розбив апоплексичний удар! Прийшли до мене вранці двоє підпоручиків, з якими він пив, бо шукали людину, яка тобі цю новину принесе, і вивідали, що я в тебе буваю. Казали, що він ще дихає, але лікар жодної надії не дає, крім надії на вічне спасіння… І щоб я до тебе прийшла й усе повідомила…
Я встала, струсила її з руки, руку об фартух витерла й питаю: Де він лежить? Поки він живий, я хочу його побачити, сказати йому щось на вухо. Але ні, було запізно. Лизавета у ще голосніший плач і на мигах мені показує, мовляв, нічого я йому на вухо не скажу, бо він уже на тому світі разом зі своїм слухом, зором, смаком, дотиком і нюхом. І від того її плачу якось і мені гірко стало, тому я знову вмостилася на дзиґлик. А міна в мене, мабуть, якась жаліслива була, бо раптом Лизавета кладе мені руку на плече й каже: Поплач собі, кумо, поплач, поплачеш — і легше стане, поплачеш — і плечі розправиш, і душу обмиєш. Але за чим мені було плакати, за чим? За тим, що він мені, як собаці, окраєць хліба кидав, бо мав зуби гнилі й він йому затвердий був? За поліном я мала плакати, за коцюбою, за паском, за розбиванням тарілок і глиняних глечиків об голову я мала плакати, за ударами шаблею, за биттям навідліг кулаком і за ляпасами? За прізвиськами, за найогиднішими криками, за його непристойністю, як напівголий, виквацьований, клейкий від горілки, липкий від блювоти він хапав мене за волосся, у ширінці своїй колупався й задирав мені спідницю? Не досить, що стільки крові з мене зцідив, то ще й сліз йому? Струсила я Лизаветину руку, а вона мені каже, що добра дружина і вдовою будучи про чоловіка піклується. Ти розпитувала людей, чи він із шинку вийшов, чи десь у канаві не лежить, чи не задубів на камінь, із плащем за ним бігала, а тепер не дбаєш, чи в пеклі його диявол не коле вогняними вилами? А хай би й поколов, здоровіший буде. А та далі мені про блаженну Ксенію Петербурзьку розповідає. Ксенія була високого роду, пішла за військового, як я за Вінча, Андрєєм його звали, полковник Андрєй Фьодоровіч Пєтров, і в Андріївському соборі співав. Вельми любилися Ксенія з Андрюшею, але він чи від чуми, чи від іншої хвороби помер, як-не-як не від пияцтва, це точно, — і осиротив він бідолашну, як Вінч мене, от тільки я за Вінчем не плакала, а Ксенія мало не виплакала очі, мало серце від муки не виїла, стала юродивою. «Все, що вони в помешканні мали, а помешкання було багате й велике, — вона роздала біднішим за себе; все майно й увесь одяг свій, і скриню з посагом на чотири вітри роздарувала. Залишила лишень Андрюшин мундир. І в цьому мундирі — сніг чи спека, вітер чи дощ — сорок п’ять років тому ходила Петербургом, вислуховуючи кпини і лайку, і кожному казала»: «Якби ж то, вельможний пане, я не Ксенія, Ксенія померла, бідолашна, не витримало в неї серце, я — Андрєй, Андрєй Фьодоровіч Пєтров, полковник кавалерійського полку, я іноді співаю в Андріївському соборі, приходьте, приходьте, гарні будуть співи». «Вночі виходила вона з міста в поля і там молилася, а вдень блукала містом у подертій шинелі — то в цвинтарі посидить, то у брамі зашиється. Як хтось їй встромляв у руку рубля, вона одразу ж бігла все бідним роздати». «Коли вона померла, її на Смоленському цвинтарі поховали, в бідній могилці, а коли котрийсь хворий приходив, молився палко про одужання, поклони на могилці бив, то одужував. Люди в усьому Петербурзі тільки про це й говорили, на Смоленський цілі юрби прочан сходились — від жебрачок до бояринь, шинель Андрєя Фьодоровіча, на шматочки порізана, за найціннішу реліквію правила, у великих княгинь шматочки цієї брудної шинелі в золоті брошки були оправлені, і в перли, і в діаманти». Ой, Лизавето, Лизавето, взяла б ти краще Вінчеву шинель і заспокоїлась, замість мені про Ксенію Петербурзьку розповідати, юродиву схизматичку, взяла б ти краще його сорочки з обірваними комірцями і штани з плямами, які не відпереш, за що він мене охоче прав, можеш віддати бояриням, якби їм захотілося це в діамантові брошки оправити, ох, краще б ти все взяла й обкурила мою малу хатинку й кухоньку мою малу, і стіни побілила, і підлоги вимела, аби після нього жодного сліду не залишилось — ні речей, ні бруду, ні найменшого сміттячка. А я сидітиму задоволена, що його нарешті нема.
Так я могла би сказати. Але не сказала. Помолімось, — буркнула я лише, — помолімося за Вінча, бо грішний він був, як усі ми. Вона притакнула, встала і впала навколішки. Вона — перед Вінчевою іконою, що в кутку висіла, я — перед маленьким хрестиком із двох деревинок на двох камінчиках, що його берегла в невеличкому сховку. Вона по-своєму, а я по-своєму. От тільки не могла я молитися за нього надто пристрасно. Господи Ісусе Христе, найвелебніший, якщо доведеться тобі віддати його на муки, а, мабуть, доведеться, не муч його, прошу Тебе, набагато сильніше, ніж він мене мучив. А потім тричі «Царство Небесне», десять разів «Отче наш» і щось іще, поки Лизавета не підвелася з колін.
І я поставила хрестика на стіл, бо вже ніхто мені його не розіб’є.
*