Якби ти одного разу почув зойки матері-польки, то втратив би сон. У Макрині зосереджено скаргу народну. На її обличчі викарбувані страждання Вітчизни.
Страх, страх, яка то черниця — навіть поглянути на неї страшно.
Адам Міцкевич
*
Моїм імператором є
1) дух Епохи;
2) найстарший у Народі громадянин [князь Чарторийський];
3) найстарший у слові народному віщун чи пророк [Міцкевич];
4) Матінка Макрина Мечиславська — коли вони разом, то не моя справа, то їхній рахунок — що мені до того?
Ципріян Каміль Норвід
Демаскування Макрини науковцями та письменниками відбувалося в кілька етапів. Уже за її життя з’явилися несміливі критичні голоси. Після смерті черниці Пій IX у приватній розмові з Єловицьким сказав: Бідна Макрина, щось не так у неї з головою було. А коли о. Кайсевича попросили про некролог, він відповів: Про Макрину я ні говорити, ні писати нічого не збираюся […]. Вона була канонізована вже за життя у кредит, а тепер про неї слід мовчати. Однак агіографічна індустрія працювала, протягом усього XIX століття виходили нові редакції «Історії Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру», а ще в «Легіоні» Виспянського — за Словацьким — Макрина є святою мученицею.
Певні сумніви щодо цієї історії мав уже перший історик згромадження змартвихвстанців, тобто о. Павел Смоліковський, але злам відбувся лише після виходу брошури о. Яна Урбана «Макрина Мечиславська у світлі істини» (Краків, 1923). Трохи згодом, спираючись на його розвідку, Антоній Васьковський видав «Макрину, драму в п’яти актах із прологом» (Краків, 1929; прем’єра 12 травня 1932 року на сцені краківського Театру Словацького). Сам Урбан до цього твору поставився стримано: Васьковський інсценізував [Макрину] в іншій [аніж Словацький і Виспянський] ролі — знаряддя сатани з метою компрометації католицизму та Польщі брехливими історіями. Свого часу я висловився, що думаю про таке «надприродне» розуміння постаті Макрини. Я вважаю, що вона не заслуговує на цю макіавеллістичну роль. Можливо, до неї якийсь дослідник підійде ще з методом психоаналізу, намагаючись розплутати психологічну загадку настільки тривалого обману людей. Свідома брехня? Істерія? Роздвоєння свідомості? Самонавіювання? Менше з тим. Для історика польських страждань Макрини Мечиславської не існує. Про неї треба забути. І вже слід рішуче припинити розповідати людям про її «мучеництво» заради їхнього релігійного піднесення.
Попри переломну публікацію Урбана, не бракувало й захисників «мучениці», особливо на еміграції, що, можливо, є менш дивним, якщо пригадати історію польсько-російських відносин XX століття. 1936 року агіографічне житіє Макрини уклав о. Альфонс Єнджейовський («Мати Макрина Мечиславська, василіянка, остання ігуменя мінських василіянок і засновниця монастиря Святого Василія Великого в Римі. Мучениця за віру та народна героїня»; накладом «Католицького Путівника» в Новій Британії, штат Коннектикут, США), а в середовищі лондонської еміграції статті з метою її «реабілітації» з’являлися друком ще до кінця сімдесятих років. Однак слід визнати, що з часом Макрина, по суті, була забута й тепер про неї знають, напевно, лише окремі шанувальники польського романтизму. А шкода, бо — і тут я з о. Урбаном не погоджусь — Макрина повинна існувати для «історика польських страждань» так само, як і мученики релігійного й національного канону.
Хоча велика частина цього роману й з’явилася на основі історичних текстів, слід пам’ятати, що вони були лише матеріалом, добривом, а збудована з них реконструкція не є науковим текстом і також не висуває претензій на те, аби сказати «правду» про Макрину. Це літературний, а не історичний текст.
Монологи Макрини, що описують її вигадане життя, ґрунтуються на чотирьох її відомих свідченнях: найдовшому, тобто на виданій у Римі брошурі «Історії Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру», на записаній Словацьким поемі «Розмова з матінкою Макриною Мечиславською», на першій, познанській версії свідчень (збереженій у курніцьких списках) і, врешті-решт, на занотованому о. Єловицьким короткому, особливому «спогаді» з часів її дитинства, який, на жаль, швидко обривається. Усі ці свідчення відрізняються одне від одного в деталях, іноді дуже серйозно. В історію Макрини також вбудовано — іноді на правах цитати, іноді як приховані цитати — слова з листів засновників ордену змартвихвстанців: отців Семененка, Кайсевича, Єловицького, а також висловлювання інших осіб, що наводяться ними.
На жаль, особисті папери Мечиславської після її смерті цілковито були спалені її сестрами, що ми знаємо з нотатки Єловицького (недатованої, але повсталої між смертю Макрини 1869 року та смертю самого Єловицького через вісім років). Частину документів (її власні листи та багату кореспонденцію від людей з усього світу, що благали про молитву) Єловицький у тій самій нотатці обіцяв віддати Польській бібліотеці, він також згадує про численні листи, якими Макрина обмінювалася з о. Лєдуховським, згодом кардиналом. До цих документів мені, на жаль, дістатися не вдалося: у Польській бібліотеці їх немає і начебто ніколи не було, натомість познанська курія не відповіла ні на мої листи, ні на листи хранителів Національної бібліотеки.
Мені відомі лише чотири листи Макрини. Один із них надрукував Станіслав Піґонь («Pamiętnik Literacki», 1920), два цитує in extenso о. Урбан у своїй статті («Przegląd Powszechny», rok LI, tom 202, 1934) — на жаль, я не знаю, де вони сьогодні зберігаються й чи пережили війну. Копію четвертого (оригінал колись був у власності Анджея Ястшембського в Римі) передав мені Кшиштоф Рутковський, і саме цей лист про локшину був використаний у книжці: він не має особливого фактографічного значення, а більшою мірою свідчить про скромні письменницькі таланти Макрини, ніж про щось інше.
*
«Матінка Макрина» не з’явилася б, якби не допомога й підтримка багатьох людей. Передусім я хотів би подякувати Беаті Стасінській — винятковій видавчині, яка є хрещеною матір’ю цього роману. Все почалося з літературного курйозу — виданої 1868 року «Історії різки» преподобного Вільяма Купера (справжнє ім’я — Джеймс Ґласс Бертрам), тобто викладених на п’ятиста сторінках п’ятдесяти систематичних розділів про биття — від найдавніших часів до XIX століття. Пропонуючи видавництву W.A.B. публікацію перекладу цієї предивної книжки, я приніс на пробу текст, зокрема розділ під назвою «Печальна історія мінських черниць» (де автор викладає свідоцтво про Макрину, вміщене Діккенсом у його тижневику «Household Words») із кількома доданими мною примітками про справжню історію Мечиславської. Оцю «Історію різки» ми не візьмемо в друк, — сказала Беата Стасінська, — але, може, ви б написали роман про Макрину? Я згадую про це, бо дедалі рідше трапляються видавці, які так тісно співпрацюють із письменниками та стають їм джерелами натхнення.
Особливо вдячний ордену отців-змартвихвстанців, зокрема о. Джиму Джибсону, за доступ до архівів, уміщених у їхній римській резиденції. Також доброзичливо прийняли мене римські василіянки — на жаль, монастир Макрини, розташований біля костелу Святого Юліана на Есквіліні, приблизно 1874 року було зруйновано під будівництво монументальної площі Віктора Емануїла; з цієї нагоди останки пріориси стараннями княгині Софії Браницької-Одескалькі було перенесено на римський цвинтар Кампо Верано до склепу пані Бопре, але вже у тридцяті роки XX століття цього місця відшукати не вдалося. Черниці з костелу Святого Юліана опинилися в папському палаці Кастель-Ґандольфо під Римом, а 1932 року — в Альбано-Лаціале. Там ще в сімдесяті роки XX століття зберігалися пам’ятки після Макрини — патериця, хрестик на двох камінцях, з Вавеля та Ясної Гори, світлина пріориси, що лежала в труні, тощо. Однак нещодавно монастир закрили, курія перебрала на себе будинки, остання черниця доживає свої дні в якійсь семінарії, а сестри про пам’ятки нічого не знали й не чули. Зрештою, і про саму Макрину вони мають вельми туманне уявлення.
Я дуже вдячний чудовим науковцям, дослідникам епохи. Цей роман надзвичайно завдячує «Почестям і скандалам» — феноменальному аналізу польського еміграційного життя, а також «Тов’янцям» Аліни Вітковської; есею «Міцкевич і матінка Макрина Мечиславська» з тому «“Сповідники” Міцкевича та Фредра» авторства Богдана Закшевського; різним працям Ярослава-Марека Римкевича, зокрема таким творам: «Бакет», «Жмут», «Юліуш Словацький запитує, котра година»; слід згадати також книжки Кшиштофа Рутковського («Вогнище для Адама», «Братерство або смерть. Убивство Міцкевича в Колі Божої Справи»), «Тов’янський і чвари романтизму» Адама Сікори, а також монументальні розвідки з історії змартвихвстанців: «Історію згромадження Воскресіння Господнього» о. Павла Смоліковського та «Харизматик змартвихвстанців» о. Джона Івіцького. Неоціненну послугу мені надав чудовий том «Лексика польських діалектів у Литві» (Януш Ріґер, Ірена Масойць, Кристина Рутковська): завдяки йому Макрина на смертному ложі змогла, врешті-решт, говорити «місцевою» мовою, якої вона соромилась і яку намагалася приховати.
Крім того, я хотів би подякувати родині Абундо — Едиті та Уґо, які з надзвичайною гостинністю приймали мене в Римі під час роботи в архіві; панові Кшиштофу Рутковському за поради та копію листа Макрини, пані Луїзі Маркович, яка презентувала мені віднайдений на сайті Allegro примірник «Макрини Мечиславської у світлі істини» Урбана, і панові Томашу Фіалковському, який подарував мені «Макрину» Васьковського; пані Анні Романюк з Національної бібліотеки та працівникам бібліотеки в Курніку, завдяки яким мені став доступним запис першого, познанського свідчення Мечиславської; врешті-решт, моєму хлопцеві Пйотру Тарчинському, який протягом довгих років роботи над цим романом надавав мені велику підтримку та був його першим уважним читачем.