Коли ж Вінч бував у полку, а я сиділа сама вдома, то вчила тепер, як ще нещодавно польські літери, російські букви — і слово за словом читала з царського молитовника, молячись, аби це щастя тривало завжди, ця кімната, цей стіл, та миска порцелянова на столі, а в ній — яблука, персики та вишні. А мало закінчитись уже незабаром, уже за дверима.
*
Чи бив би він мене, якби були діти, якби я не була безплідним полем, усохлим деревом, змертвілим життям? Чи бив би і мене, і дітей? Про це відомо одному Богові на небі, Богові, який після шлюбу не навідався до мене, знаків не подавав, не промовив до мене ані разу, хоч раніше мені й часто здавалося, що це Він сонячний промінчик послав мені крізь шибку у вікно, це Він мені офіцера на дорозі в коридорі малого двору під Новогрудком поставив, коли я несла щойно накрохмалені простирадла, це Він мені на самому початку рум’яну черницю на базар прислав. А тут — ніби відрізало.
І охопив мене великий сором під цією ваготою, що вагітною я бути не можу й не буду, і лежала я на чорному дні сорому, і думала собі: Агов, дурепо, звабити ти себе дозволила, а за те, що пасмо твого життя в червені скупалось, ти від народження й до смерті в бруді лежатимеш. Так, биття, так, образи, але від колиски — сором, передусім сором. Сором від тих злиднів, де мене мати народила, де з безодні свого тіла вона виплеснула мене на долівку, від того бруду, де Арончик, увесь укритий коростою, вмирав, а я йому давала посмоктати клаптик ганчірки, вмочений у молоко; сором, коли мене припер до стіни в буфетній кімнаті жмудин, що був у панів за форейтора, фартух угору підтягнув і масною рукою, бо щойно з челядної хати прийшов і чути від нього було ковбасою, тож тією долонею, жирною від ковбаси і з запахом часнику, під фартух, під спідницю заліз і колупався палюхами; сором, коли мене Вінч найгіршою варшавською шльондрою називав, коли мене своїм п’яним друзякам давав — одному візнику, одному прапорщику й одному римареві; сором, коли захищалася від них і не мала сили, і хотіла бути каменем неприступним, гладкою олов’яною кулею, муром без входу, вздовж якого йдеш, не знаходячи жодних дверей, а вони двері завжди знаходили; сором, коли я брала в торговців у борг, сором, коли мені в м’ясній ятці сказали, що більше в борг не дадуть. Сором у монастирі, коли мною сестри попихали, коли пальцем показували: тут, отут пляма, на підлозі, сором, коли випросила в кухні ножика й ножиком пляму від воску хотіла відшкрябати, а мене пріориса назвала дурепою, вихованою в хліві, тому що я паркет із чотирьох різних ґатунків дерева хочу ножем дряпати; сором узимку, коли я дрижала в лахмітті, і сором навесні, коли я прикривала хустиною синці, — хто б міг подумати, капітанова дружина; сором уранці, коли я прокидалась у блювотинні Вінча, і сором увечері, коли він хапав мене за волосся й горлав: Де, ненажеро, де, ненаситна свиноматко, де їжа, ти все зжерла, все? Ти язиком тарілки вилизала?, а я не мала в роті нічого цілий день, нічого, ані скоринки хліба, ані деруна з картопляних недогнилків. Бо й навіщо, адже я сорому наїлась, наїлась, аж мене здуло, аж від переситу соромом поз’являлися на мені синці та шрами, аж від переситу рана на потилиці, розтовченій поліном, півроку вона загоювалася й донині болить, коли на дощ збирається. І думала я: де вихід, де втеча моя? З дому — на службу, зі служби — на ще гіршу службу, під кулак Вінча, з-під кулака Вінча — у крайні злидні, служкою до монастиря, завжди тим самим соромом пригнічена, все більше зорана — зморшками по обличчю, шрамами по спині.
*
По-перше, вдова. По-друге, бідна. По-третє, стара. По-четверте, баба. По-п’яте, вихрестка єврейська. По-шосте, негарна. Зі старими шрамами на обличчі, а кількома ще зовсім свіжими, зморщена, згорблена, зі спухлими ногами, із задишкою, коли сходами піднімаюсь, але ж я піднімалася сходами все вище й вище, через Познань, аж до самого Риму, а далі — у королівства творення чудес і пророцтв, немовби мені ангели під ноги клали нові східці із золота й кришталю.
Але ж я з багна виборсалася, зі згустків крові, зі смердючих барлогів, з-під липкої туші, порослої щетиною, із зігнилого будинку, де дошки та брудна солома були нам єдиним помешканням, із повітки жандарма. Адже я в куряві, у паскудстві все життя ковбанилася, мене втоптували в землю, коцюбою в неї забивали, — і щомиті втрачаючи сили, щомиті я простягала руку вперед, хапалася за якусь травинку, корінчик і тягнула свою важку, понівечену тушу далі. Звідки я могла знати, що лише після стількох років я з гною виборсаюсь, що ногою ступлю на тверду сходинку — і то не через чиєсь милосердя, якого я завжди чекала, за яке молилася, лежачи в пекельній безодні, у тому пеклі, розпаленому посеред Вільна, де один чорт Вінч у котлі смоли та сірки мене топив, а за допомогою слів?
Нема кому поскаржитися, та й хто б оце слухав, може, одна лише Лизавета, штабс-капітанська дружина, з червоними, наче яблучка, щоками — не хто інший. До матері та батька в злидні я не повернуся, вони, мабуть, думають, що я на службу пішла й там уже померла, — я не скажу: Били мене, мамо, батьку, били-катували, хто ж так бездітну б’є? Не скажу, що від віри відступила, перехрестилася, за москаля заміж пішла, бо тим більше скажуть, що я померла і тілом, і душею. Те, що бабу чоловік б’є, — кого це обходить, кому про це розповідати та як? У салоні на вольтерівському кріслі зацукровані фрукти під’їдаючи, перед офіцерськими дружинами вихвалятися синцями, як вони вихваляються новим віялом або китайковою сукнею? До майора йти поскаржитися? Він мене зі сходів скине, а потім все одно вийде на зле: він чи Вінча висварить, чи мене з ним висміє перед іншими офіцерами, — я завжди своє отримаю. До городового? Він висміє, та ще й копне, що вулицями вештаюся замість удома сидіти як порядна жінка. До сповідника? Один сповідник сказав, що я маю нести свій хрест і не ображати Господа Бога наріканнями. Пам’ятаєш, як Господь Ісус Христос приймав гірку чашу свою в Гетсиманському саду? — казав він, а я дивилася крізь ґратки, як у нього на носі блищить крапелька поту. — Хіба Він сказав: Ні, замість гіркоти я хочу лимонаду? Оршаду? Ні, Він випив ту гірку чашу до дна. Але ж і Його били — чи скаржився Він так, як ти, дочко, чи голосив, чи бігав до сповідника і йому жалівся? Якби ж то, у жодному з Євангелій про це не згадується. Тож і ти Господа нашого Ісуса Христа наслідуй. А був й інший, роки потому, бо багато часу минуло, поки я вдруге не наважилася розповісти про те, що мене Вінч жорстоко побив; той другий сказав коротко: Дочко, ти у своїх гріхах прийшла сповідатися чи в чужих? Якщо твій чоловік підняв на тебе руку, то він Богові через свого сповідника перекаже, а ти вже в це не лізь, у тебе власних гріхів, як у всіх, чимало.
Зрештою, я думала в найтемнішій безодні: Можливо, ти повинна й подякувати за це, можливо, це й покута, послана Господом, що ти відкинула чернечу рясу, що не повернулася до монастиря, не віддала себе сестрам, які цього разу, можливо, і не захотіли б тебе? Але іноді до мене поверталися слова невисловлених скарг, а слів цих ні в землю не закопаєш, ні у воді не втопиш, ні в стіну не втовкмачиш — їм назавжди судилося оселитися в моєму горлі, хоч їх було дедалі більше, дедалі більше вони душили.
І коли я потім брехала, то тільки на поверхні. Усередині ж я говорила найщирішу правду, тільки загорнуту в інші слова; бо не сім років у московській неволі, а двадцять із гаком у Вінчевій неволі, як пес, що скавулить під кутастим кийком, — бита, пригнічувана, найгіршими словами називана; і кожен кавалок болю, про який я розповіла, страждання кожної з цих сестричок — це моє страждання, відчуте до мозку кісток: і Зузанна Рипінська, що під батогами сконала, — це я, і Клотильда Тарновська, розчавлена муром, — це я, і втоплена Йоахіма Воєвудзька, і Ліберта Кормінівна, розірвана на смерть… Непомуцена Ґротковська, поліном убита настоятельницею, у мій череп удар прийняла, достатньо доторкнутися, отут, це заглиблення, що кістка аж у мозок вбита — і болить, болить, як страшенно вона іноді болить… Я не розповіла про жоден удар, жодну рану, яку б колись не відчула на власній шкірі.
І так я промовляла: Господи Ісусе Наймиліший, визволи мене від брехні, не дозволь мені більше туману в очі напускати добрим людям, але одразу ж потім я бачила, як Він схиляється наді мною й каже: Юлько, Юлечко, кажи, що тобі слина на язик принесе, а я тобі й так усе прощаю, бо знаю, що кожна крапелька крові, про яку ти розповідаєш, колись по твоїй шкірі текла. Плач, Юлечко, плач, говори, Юлечко, говори — так Він просто до мене промовляв, а я плакала й розповідала далі, й по церквах ходила, по кафедральних соборах, і вже панотчика Єловицького на свій язик зловила, і багатьох журналістів, і поетів, і єпископів, і кардиналів, а кожен із них, зовсім не знаючи про це, розповідав іншим про бідну Юльку, яку Вінч півжиття катував, за волосся тягав, якій поліном череп розтовк… і я знала, що якби когось із них ангели схопили за чуприну й викрали з м’якого єпископського трону або з крісла в редакції, де, вмостившись зручненько, він піше свої статті, відірвали від гарячої пічки й тарілок, на яких накладена їжа, і з розстелених ліжок, і якби його жбурнули в цю глибоку й темну розколину, якою було моє життя, то не було б серед них такого, який не дав би мені відпущення гріхів.
Тож відпустила собі гріхи і я. Я сиділа в келії на Троїцькій горі, а потім у власному монастирі та промовляла: Господи Ісусе Наймиліший, нікому я не можу висповідатись — ні в тому, що насправді витерпіла, ні в тому, що іноді занадто історію викривлювала, занадто відхилялася від правди, а тому я Тобі просто у вухо шепотітиму, без жодних посередників. Але я знаю, — говорила я, — для того, аби рахунки узгодити не тільки з Тобою, а й з людьми, то перед зустріччю з Тобою я все мушу тут записати, поки пальці не ослабли так, що я не зможу перо в руках тримати, поки очі більмами не запливуть, що коли літеру напишу, але вже ніколи її не побачу. І хоч я найменша з найменших, найниціша з найниціших, хоч остання з усіх пишу, не як авторитет, а як пішак, як бабера, якій у голові від биття все змішалось, а все одно писати мушу. І я бачу Його тепер, бачу Його, як цей лимон, над яким велика й огидна муха літає, звідси, з ліжка бачу, все мене покинуло, але пам’ять і зір залишились… але що ці італійські мухи в порівнянні з нашими, мінськими, а що в порівнянні з мядельськими, коли ми сильно страждали; отже, так я Його бачу, як цей лимон на блюдечку, принесений сестричкою, яку мені приділили для допомоги, бачу на відстані простягнутої руки, і бачу, який Він побитий, як його жорстоко побито, що Він не тільки на Голгофі, а й на всій землі страждав і продовжує страждати, і бачу, що на закривавленому барлогу він лежав зі мною, і в повітці жандарма, і кожен удар зі мною разом на тіло приймав; відчуваю, як піднімає мене з постелі, як я пролітаю над столиком, над лимоном, що на блюдечку лежить, над ножиком з дерев’яною ручкою, і в осяйному світлі ми стоїмо тепер одне навпроти одного, і я кажу: Ісусе Наймиліший, Ти мені свої рани показуєш, що спливають святою кров’ю, а я Тобі показую свої, і так стоїмо ми одне навпроти одного, і кров Твоя в мої рани капає, а моя — у Твої, і прощаєш Ти мені все, бо це наші спільні рани, і пронизали цвяхи мої долоні та стопи мої, і наближається спис до серця, де тільки кров — і жодної води.
Варшава,
2.07.2009—23.06.2014
Макрина — це [польська шляхтянка в новому Єрусалимі] щось на кшталт Яна-Хризостома Пасека в ангельській подобі.
Ні фальшу, ні підступу нема. Свята пасекуватість. Шляхтянка в небесному світлі.
Це ціла драма — Макрина, Адам і Єловицький. Благословенна і проста, титан, що прагне штучних чудес, і прозаїчний, посередній та порожній чоловічок. Я б міг трагедію про цих трьох людей написати.
Зиґмунт Красінський
*
Юліуш Словацький
*
У матінці Макрині я бачу символ Польщі. [ці слова наводить Єловицький]