І думала я: Господи Ісусе любий, Маріє Пречиста, зробіть і мене черницею! Читати я не вмію, посагу не внесу, бо мене батьки проклянуть, коли тільки дізнаються, що я хрещення приймаю, але ж достатньо й любові, щоби бути покликаною, аби до столу Нареченого приступити! І я готувалася, і запам’ятовувала якнайточніше істини віри, церковні заповіді, гімни про святе Причастя і про Начудойони Алілуя, вже бачачи себе освяченою, як наші любі черниці. Але куди мені пхатися на такі високі пороги, тоді люди сказали б, що вихрестка в ордені, диявол убрався в ризи й хвостом на службі Божій дзвонить, жид у ризи вбрався й пейсами на службі Божій дзвонить, жидівка в ризи вбралась і невідомо чим дзвонить, досить, що дзвонить фальшиво.
Сестри на нас інші плани мали: в усіх сусідніх дворах вони бували, збираючи датки на місію, а тому й усюди знали як не пана, то пані чи бодай економа, ключницю, стару тітку-нахлібницю, кожній із нас пристарали посаду, де ми могли б уже хрещеними розпочати нове християнське життя, здаля від отруйних єврейських міазмів, і такими непорочними пройти через усі свої дні, через труну — прямою стежкою до Христового Серця! Мене збиралися послати на службу до Скірмунтів, але якраз в однієї княгині померла від сухот молода покоївка, а тому вона захотіла взяти когось на випробування до свого палацу. А через те, що я польською розмовляла найкраще, сестри мене до неї якнайшвидше й виштовхали. Своїм батькам я не зізналася ні в чому, вони думали, що мене волею долі на роботу найняли, але, правду кажучи, про мій відхід сказали чи подумали небагато: забагато ротів було в хаті, щоб і цим ще морочити собі голову.
*
Сама сувора й висока пані княгиня давно вже померла, але її донька, яку я пам’ятала лише крикливим волаючим згортком із шовків і мережив, потім найпокірніше цілувала мою руку в Парижі. Я знала твою матір, — сказала я, — але й тобі, дитинко, слала колись із монастиря пряники. Вона кивнула головою, мовляв, пам’ятає те, чого пам’ятати не могла, і ще раз мене в руку поцілувала, аж я про себе засміялася, пригадавши, як тремтіла всім тілом у перший день у палаці, коли сходила від страху сімома потами перед панами. І навіть перед дитинкою в колисці. Коли прийшла з місії, княгиня покликала мене на оглядини й запитала, чи я вмію читати; я опустила голову, присоромлена, покрутила нею і, врешті, ледве видушила із себе, мовляв, ні, не вмію, — і тоді краєм ока помітила, як стільницею малого позолоченого столика вона рукою пересуває молитовник, точно призначений для мене, якби я тільки читати вміла.
Мої брати бачили книжки, бувало, у читців, обізнаних у священному писанні, що старанно читали найбільші таємниці Того Бога; я була занадто молодою для цього, зрештою, туди дівчину й так ніхто б не допустив, а тому поки сестрички не знайшли мені роботу, я книжку бачила тільки в костелі; з юрби, що стояла або клячила, майже ніхто її в руках не тримав, молитовників не мав навіть найзаможніший у селі селянин, навіть донька найзаможнішого селянина, хіба, може, у Любечі якась стара вдова; кожен співав з голови; я бачила тільки, як лежить на олтарі Євангеліє, як ксьондз із нього читає, коли на Христа перетворюється, весь позолочений, у диму кадильному, як його голос під склепіння злітає, що ні шепоту, ні цмокання, ні покашлювання, ні чхання в усьому костелі не чути, тільки слово за словом, аж гуде, аж крізь плащ — і не там, де діри й латки, а крізь густе сукно, і далі, крізь перкаль, — до самого серця потрапляє. І здавалося мені іноді, що це сама книжка промовляє до мене вустами священика, що не він слова промовляє — він лише якийсь інструмент, цимбали чи басетля, на якому книжка грає й видобуває з нього дивовижні та прекрасні слова. Книжка з келихом, патеною, кадильницею, органами й дзвіночками була єдиною святістю, якої звичайний смертний черв не торкався.
І ось на третій день, відколи мене сестри на службу віддали, послали мене з буфету в покої, бо в печі загасло. Я ввійшла, від сорому й слова промовити не могла, по дорозі тільки роззиралася, чи десь на мене в кутку не чигає форейтор-жмудин, але одну лише покоївку зустріла й упевнилася, чи правильно я йду. Туди, — показала мені вона, — до бібліотеки. А я цього слова ще не знала, всі вони були для мене, як заморські країни: бібліотека, жовтий салон, кармазиновий салон, передпокій, передпокій, китайська кімната, кабінет пана, будуар — усе це були недосліджені, небачені й таємничі, осяяні блиском і багаті місця. Куди не ввійдеш, там мармур, порцеляна, позолочені дзеркала аж до стелі, світильники та люстри під стелею, дорогі меблі, забавки, брязкальця, кришталь — і як дізнатись, як воно називається; у домі де хата — там хата, де пічка — там пічка, де комора — там комора, а в палаці нічого не зрозуміло. Але я йду, йду вперед, несучи кошика з полінами й меншими трісочками, аж раптом заходжу крізь прочинені двері туди, куди й мала зайти. А там скільки оком сягнеш — усюди під саму стелю шафи; я думала, що в них покривала якісь смугасті, бо всі шафи знизу догори в коричневі, червоні, золоті смужки, але я прийшла туди не як роззява, а як робітниця, а тому очі опустила, вклонилася панам, що сиділи на диванах, і далі до каміна; раптом усі замовкли, я думала, що прогнівались, але ні, видно, вони розмовляли про щось не для моїх вух, бо потім почали шварґотіти по-своєму, тобто французькою, але тоді я не знала, що французькою, і тільки в цю коротку мить мовчання я поклала кошика біля вогнища, уважно, щоби тріски на килим або паркет не висипались, і мені здалося, що в цій тиші кошик страшенно об підлогу гупнув, аж я вся згорбилась, однак ніхто на мене уваги не звернув. Вони якраз розбалакалися. Я кладу в камін тріски та поліна, розпалюю, а мене розпирає цікавість, бо я вперше потрапила не в челядну чи на подвір’я, а нагору; і тут я ніби докладаю дрова, ніби жар роздмухую, а боком зиркаю, оком кидаю. Дивлюся скоса й бачу, що на кріслах віддалік сидять дві дівчини й читають книжки: не в костелі, не побожні, а просто так, для себе; ба більше, одна з них сміється й другій щось зі своєї книжечки читає французькою і знову сміється; вони сидять якийсь час мовчки, веселі, і вже та друга першій щось читає, і вони не тільки вдвох, а ще й з іншими сміються. І тоді я, збентежена, скумекала, що в усіх шафах зовсім не покривала смугасті висять, що там усюди книжки, книжки, книжки, що ці смужки — книжки, їхні корінці, бо ж ніколи досі я не тільки сотень, а й навіть двох книжок, що стояли би поруч, не бачила, завжди тільки розкладену на олтарі ту одну-єдину; й отак, з поліном, завислим у повітрі, над вогнищем, я сама заклякла, бо відчула, немовби навколо мене чиниться найгірше блюзнірство та глум з богослужіння й тиші в костелі, отого без найменшого шепоту, цмокання, покашлювання, чхання, — і зі священика, а отже, і з самого Ісуса Христа, — і мене з цього непевного стану вивів носок черевика, яким один з панів, не кажучи ані слова, мене штовхнув так, як штовхають носком черевика замріяного пса; тож я якомога швидше нахилилася до пломінчика, трохи роздмухала його, трохи трісочок поклала, уважно всунула поліно та, кивнувши головою, без жодних слів вийшла, забравши із собою порожній кошик.
Відтоді взяло початок моє найсильніше в житті бажання, єдине бажання серед земних речей, яке я коли-небудь мала: бажання книжки та влади, яку дає книжка над словами; те, що несе словá, не відкриваючи рота, таємно, що може служити славі Господа й непристойному сміху. Що жодної книжки з тих, які стояли на полицях у бібліотеці, я не отримаю, знала добре; я зрідка ходила в покої, ледве знаходила в собі сміливість, аби крадькома зиркати вище, ніж на підлогу; чи мала б я знайти сміливість, аби простягнути руку по одну з тих книжок? А може, навіть підняти очі на пані чи панянок і попросити про книжку? Я іноді мріяла про такі речі перед сном, як раніше дитиною, що ледь від землі відросла, мріяла, що ангел спуститься з неба, візьме мене на руки й дозволить з ним літати над нашим селом, перенесе мене через струмок, над млином — і далі, на поля, і до Любеча, а з нього — ще далі… Але я знала, що це були казки для легшого сну, це були вигадки — можливо, навіть і грішні — між молитвою та найглибшим сном.
Отже, минали місяці, а я книжки не мала, хоч промовляла щовечора свої молитви, аби тим чи іншим способом Господь Бог прислав мені її як дар. І він прислав. І це було чудо, в усьому моєму житті перше чудо та на багато років єдине — чудо книжки. А було так: найстаршим паничем, відколи він відірвався від мамчиного, а потім няньчиного фартуха, опікувався слуга Єнджей; кілька років тому, коли панич поїхав на навчання до Вільна, Єнджея вислали разом з ним для опіки та підтримки щоденної чистоти, а через те, що вони зупинилися не у звичайному пансіоні, а в родинній кам’яниці, в окремому приміщенні, панич усі ті роки дозволяв йому панібратство: розмовляв із ним, жартував, а відколи виріс, то бувало навіть, що вони разом курили тютюн, принаймні так Єнджей у челядній хаті вихвалявся, коли вони приїздили разом з Вільна до палацу. Було це якраз напередодні Різдва Христового, у кухнях, комірчинах, підвальних кімнатах велика метушня, всі забігані, у буфеті — чищення срібла, у підвалах — вибирання пляшок і викочування бочок, увесь день під кухонними дверима постачальники зі скринями, у печах — великий вогонь, кухарчуки схиляються червоними обличчями над жаровнями, кухарки стікають потами, чола обсипаними борошном руками витирають, за столами дівулі лускають мигдаль і співають хором: По ягоди до лісу, до лісу по чорниці, ягід не збирала, чорниць я не шукала. І в цьому всьому — у випарах, запахах, поті, ванілі, соусах, димах — з’явився в челядній Єнджей, широко розставив ноги на порозі, після чого присів на діжечку капусти, вже притягнуту з підвалу на біґос, капшука з тютюном з-за пазухи вийняв, а за ним — і книжку. Книжку — в самому серці цього шарварку… Найсправжнісіньку книжку, трохи заплямовану, з надірваною обкладинкою, але книжку. А я якраз між тими дівулями, що мигдаль лускають; Зайшла я лиш на хвилю на мамину могилу, І сльози гіркі лила — так маму я любила, пучками пальців з окропу я мигдаль виловлюю та лущу, так, щоб він кудись на землю не впав, у бруд, — з дива вийти не можу, що якийсь Єнджей, котрого я за простака мала, вміє читати.
Якби ж то.
Розкарячився Єнджей на тій діжці, п’ятами черевиків сперся на вичовгані дошки підлоги, так що хлопець, який ніс паштет, мало через його ноги не перечепився, а Єнджей тільки: Агов, виростку, куди ти лізеш, бо зараз, шантрапо, збиратимеш паштет по землі, — на скриньки з раками книжку поклав, розгорнув, вибрав сторінку та згори донизу вирвав, а я лиш пісню урвала: А хто це сльози лиє на моїй на могилі? Я, мамо моя рідна, сирітка твоя бідна, та не могла відірвати очей і не відірвала, після чого він насипав тютюну, загорнув і закурив. Але до нього одразу ж перший кухар підскочив і шматою по голові ляснув. Курити у власній хаті собі можеш, хоч до ранку, — крикнув він, — а від посуду та їжі — геть. Зірвався Єнджей на рівні ноги і, якби мав чим, сам би його ляснув, але під однією рукою — скриньки з раками, під другою — приготовані до запікання куріпки, а тому він лише плюнув на землю і, пускаючи дим, вийшов. А книжку на раках залишив. І лежала вона там, за три чи, може, чотири лікті від мене, оправлена в сіро-блакитний папір, на скриньках, де раки безсило клешнями перебирали. І я також безсила за столом, над мигдалем, увесь час із тою самою піснею на вустах: Хто заплете мені косу дівочу, а хто обмиє мені мої очі? Йди собі, донечко, йди додому, і не жалійся у світі нікому, бо ж нам веліли співати, а співати треба було, щоб ми не під’їдали, а я лише зиркаю на раків і швидше по мигдаль в окріп лізу, поки, врешті-решт, та, що ліворуч від мене лускала, — Там друга мама твоя прийме тебе в покоях, там милий парубок сплете тобі вінок, — не закричала, що мигдаль закінчився, а кухар їй, а водночас і нам усім, відповів, що тепер час братися за розтирання маку. Тут вона кричить, тут він, тут хлопець третій паштет несе, а я ногою вліво, ногою вправо, книжку у фартух загорнула — і випустила на землю, копнула її під скриню й рушила вперед із мискою лущеного мигдалю, готового до приготування марципанів.
Потім прийшов усе ще ображений Єнджей — із задерикуватою міною, немовби збирався зараз же лупонути кухаря черпаком по голові, хоч дивним трафунком зайшов якраз тоді, коли кухар побіг перевірити привезених осетрів, — і, бачу, роззирається за книжкою. Зняв найвищу скриньку з раками, відклав, відсунув усю їх колону та поклав її назад. Ти не бачила… — запитав він, а я покрутила головою. Він кивнув. Пішов нагору, розминувшись на сходах із дівчиною, що несла дві таці вушок, — дотепер його бачу, як він зупинився перед східцями, озирнувся, схилився перед тацями, розпластавшись плечима по стіні, і в цей один момент, зиркаючи на мене, здається, все в душі своїй збагнув. Але, можливо, це мені тільки так здається.
Того вечора я залишалася в кухні й челядній так довго, наскільки можна було; в усіх руки німіли від роботи, всі блукали сонні, а я, маючи невикористані запаси сил, то за одне бралася, то за друге, без перепочинку, поки самісінька в хаті не залишилася з наказом замести її чистенько так, щоби челядь, коли вдосвіта прийде на роботу, застала все в найкращому порядку. А коли я вже була переконана, що ніхто не чигає в комірчині, ніхто в буфеті не рахує ложечки й не полірує полумиски, ні під кухонним вікном, присівши, коропів чи форель не патрає, — лігши ницьма на долівці, аби кінчиками пальців торкнутися, нарешті, книжки, з тієї темряви її видобула. І спочатку витерла її від пилу фартухом, потім у нього її загорнула й потай понесла до своєї кімнатки.
Книжечка була легкою, бо на дешевому папері, для неслухняних і непокірних хлопців, що ще не шанують друкованого слова, що загинають кутики й базграють на сторінках. «Короткий хронологічний нарис загальної історії до 1817 року», а нижче якісь щити, шоломи, книги та списи, а між ними, як квочка між курчатками, глобус, що стояв у панській бібліотеці на точених ніжках, який я помітила, коли вдруге розпалювала загаслий камін. Панич, закінчивши навчання, спочатку закинув її в куток, а потім віддав Єнджеєві на скручування тютюну. Я розгорнула її, погладила вирвані біля самого корінця сторінки, потім дізналася з уміщеного наприкінці Хронологічного реєстру великих подій, що в мене зникла ціла «Епоха І, від Створення Світу аж до Ноя, тобто від 1-го Року Божого до 1656-го, тобто від 4003 р. перед Різдвом Христовим до 2348 р.», а також шматок «Епохи II, від Ноя аж до Мойсея, тобто від Року Божого 1656 до 2473, тобто від 2348 до 1531 р. перед Різдвом Христовим», а точніше, аж до Початку Єгипетського царства та фінікійців, про яких я довідалася тільки те, що найбільше збагатилися вони торгівлею, яку вели насамперед морським шляхом. Фінікійці згодом винайшли спосіб виготовлення порфіри, скла, мистецтво письма тощо.
Однак тоді я жодного з цих слів прочитати не могла, вони були абсолютно німі, я могла тільки гладити залишки після вирваних сторінок, навіть не знаючи, про що ця книжка. Відтоді як тільки була нагода, я підглядала. То на кухонних слоїках: де писалося ПЕРЕЦЬ, де БОРОШНО, то одній кухарчучці через плече дивилась, як вона рахунки перевіряє або сама шкрябає постачальнику, що йому ще слід на кухню привезти, — а що криві й великі вона писала літери, то легко їх було прочитати, — то, врешті-решт, набиралася сміливості й питала то кухаря, то якогось кухарчука, — а тоді в цьому багатому домі були й такі, що й писати, а принаймні читати вміли, — щоб розповів мені, яка на вигляд та чи інша літера, яку я одразу ж непомітно рисувала собі десь у сховку. Отак, саме з цієї книжечки, додаючи літеру до літери, слово до слова, спочатку поволі, а потім дедалі швидше, спочатку голосно, потім мовчкома, читала я історію цілого світу, а найбільше — Польщі. Від Попеля — ледачого та неприємного — до Попелевого сина, який дядька отруїв, але його з’їли миші, що завелись у дядькових рештках, через обраного королем П’яста, що був крусвіцьким міщанином, через Мечислава, що прийняв найсвятішу віру християнську, через Ягайла, литовського князя, що перетворився на польського хрещеного князя Владислава — і все-все. Я ще не знала, що колись Ягайло стане прізвищем моєї матері, а моє прізвище походитиме від отого знаменитого Мечислава, першого князя, а прізвище нашої генеральної ігумені — від Гедиміна. І відтоді я зачинялася, коли це було можливо, — а можливо було не так часто, як хотілось, — і старанно складала літери у слова, слова в речення, речення в історії.
І все це, думала я собі, для того, щоб літери вивчивши, Святе Письмо та різні книжки побожні прочитавши, накопичивши гріш до гроша на службі, мати посаг, посаг невеличкий — і з ним повернутися до моїх сестричок, які мене спасли перед пекельним вогнем. Прийти під костелик, під монастир, руки заламати і сказати: Ось і все, що я маю, стільки-то і стільки, ось усе моє придане, якого не дали мені ні батько, ні мати, а ці дві руки, Богом дані. Я не сіяла, не орала, але багатша за польову лілію та птахів небесних, а все це скромне багатство я вам переказую, мої сестри, щоби прийняли ви мене до себе у скромні конверски, щоби я могла тепер робити те, що я в палаці робила, тобто прати, шурувати, палити в печі, але все для слави Господньої! Врятована й спасенна, я віддаю вам себе всю заради порятунку нових дівчат!
А отже, зранку, біжучи зі дзбаном води, з оберемком хмизу, з тарілками, з канделябром, з листом, аж до ночі, як тільки я зупиняла свій біг перед ліжком, я руки складала та молилася швидко, пильнуючи, щоби спочатку промовити «амінь» і лише потім дозволити собі склепити повіки, — увесь цей час я думала тільки про літери. І таку, ще літерами отуманену, мене долав сон.
*
В інших домах ми бували зрідка, але траплялося, що треба було їхати в гості, і тоді нас брали із собою, як пакунки, як скрині, як шкатули з порцеляновим сервізом і подорожнім приладдям: ось нас додавали до іншого реманенту, закидали на вози — і гайда! Якби не це, я би, мабуть, ніколи за свого чоловіка не вийшла, бо де б я могла з ним познайомитись? У нашому палаці росіян не приймали, князь міг дозволити собі таку розкіш; але вже дрібніша шляхта мусила запрошувати, а тому й запрошувала. Отже, у вузькому коридорі двору десь геть під Новогрудком я й зустрілася віч-на-віч із Вінчем.
Ех, а не треба було зупинятись у коридорі, не треба було очі піднімати, а пролізти боком, перепросити, обличчя до стіни повернути. Бо що, тобі погано було, Юлько? Ой, Юлько, Юлечко, погано тобі було в палаці, погано тобі було в печі палити, листи носити, вухо налаштувати на звук дзвінка? Погано б там тобі було? Ти доживала б тепер свої дні як ключниця чи кавниця. Але ні, ти начиталася про королів і королев, наслухалася історій у буфеті про романтичних кавалерів, і коли в цьому вузькому коридорі, обклеєному смугастими шпалерами, віч-на-віч зустрілася з російським офіцером Вінчем, тобі аж щось зм’якло внизу, що в тебе з рук мало не випали щойно маґльовані простирадла, і поглянула ти в ті чорні очі, і не знала, що чорні вони не випадково, бо з цих очей два гостинці провадять до чорного серця, і ти дозволила тим очам зупинитися на мить, так що потім вони зупиняли тебе частіше, в інших місцях, в інших кімнатах, проходах, на сходах, а після очей дійшла черга й до губ, які складались у слова, а слова в речення, як у найсправжнісінькій книжці. І запропали кудись твої мрії про чернечу рясу, про накрохмалений очіпок: вони випали з голови, випали з рук, покотилися за пічку, у шпаринку між дошками закотилися. І викрав тебе Вінч, Вінч із чорними очима та чорним серцем, звабив, і шепотів тобі: Другої такої красуні немає в цілій імперії, і обіцяв якнайпокірніше поговорити з князем, і дозволив тобі розповідати в буфеті, що ти вразила в саме серце російського офіцера, що аж розлючений жмудин сплюнув лише на підлогу й вийшов, а дівчата всю ніч заснути не могли; говорили, що від радості, але ти знала, що від заздрості, бо ж відчували, що молодші за тебе, що, можливо, не гірші за тебе, але так уже й залишаться назавжди в буфетній кімнаті старими дівами та зсихатимуться з роками, як березові пеньки, і що їм жоден офіцер у коридорі шлях не заступить, що жодній з них не скаже: Другої такої красуні… І ти бачила тоді їхнє життя як пасмо конопляних ниток — сіре, рівне, незмінне, яке промайне в тиші від початку до кінця між кімнатами панів і кімнатами служби, і буде як той камінець, кинутий у воду на лісовому урочищі: ніхто не помітить, що він був і зник, тільки над ним чорна вода зімкнеться. І своє життя ти бачила: буре та брудне пасмо, яке сестрички вибілили, а потім воно раптом занурилось у глибоку червінь любові до Вінча й виблиснуло нею, ох і виблиснуло!
Але ні про сестричок, які рятували євреїв від вічних мук, нічого Вінчеві говорити не треба, ні про батька, що хитається під стіною синагоги здалека від біми, зайнятої більш багатими та заслуженими, ні про матір у кутку жіночої половини, ні про братиків у хедері, ні, про це нічого, про це ні мур-мур — ти була польською, католицькою сиротою, в монастирі добрими сестрами вихована побожною дівчиною. Так. Так. І не інакше. Юлькою, а не Юткою.
*
І взяв він мене, взяв, а я далась, віддалась, і шлюб ми брали в самому Вільні, в церкві Святого Духа, мальованій кольорово, перед зеленим олтарем, він — у капітанському мундирі із золотими шнурами, я — перехрещена в нове, благочестиве, православне ім’я Ірина, і так ми стали чоловіком і дружиною, нібито на добре й на зле, але тільки на зле, хоч одразу я про те ніяк знати не могла. Ох, він теж носив мене на руках, ох, він теж водив до театру й на салони молоду дружину, перед іншими офіцерами пиндрився, надимався, живився тим, як голодними очима на мене позирали з-за колони, з-над голів інших, — і йшла в танець, Ютка, Юлька, служниця, а тепер поручникова, а потім і штабс-капітанська дружина, якій ніхто навіть за спиною не згадував, що вона нізвідки, зі злиднів, із гною взялася, бо я добулася милості блискучими очима, високо заколотим волоссям і хилиткими грудьми; я кружляла паркетами між іншими парами, я, що ніколи танцювати не вміла, а тепер, узявши в молодого чоловіка кілька уроків під супровід сміху та стукання об меблі в нашому невеличкому помешканні, я могла кружляти цілу ніч.