Однак поки до цього дійшло, ми прощалися з ротою. Прийшли на Троїцьку гору легіонери, зіп’ялися сходами на вечірню, відспівали гімни. Після богослужіння я стояла перед костелом, а переді мною весь Рим був як на долоні — куполи, церковні вежі, дахи, вулиці й ті великі сходи, на яких стояли легіонери. Йдіть боротися за Польщу, — промовила я. — Це найважливіша справа. Що ж, може, і не командував ними, як я хотіла, брат Єловицького, для якого таке звання було б заслужене, бо мало того, що він офіцер, то ще й гарно оздобив каплицю моєї Mater Admirabilis, скудів не жаліючи, — однак вони йшли на війну, і я знала, що чимало з них на цій війні загине, будуть затоптані на полі битви та згниють без людської пам’яті, а тому їм треба було дарувати слова підтримки. Інша річ Міцкевич, який увесь надувся, побачивши свій загін. Пиха, пиха, боягуз, ти впадеш, як дохла муха, і не зробиш нічого, — сказала я, нахилившись до нього тихцем. — Ти піднявся як лев, а впадеш як муха, і шию скрутиш. Відтепер тебе чекають суцільні приниження й нічого тобі не вдасться, поки ти до Бога не навернешся. Він затремтів так, що мало зі сходинки не гепнувся, але обійняв мене, м’який і чулий. Я одразу ж нахилилася до панотчика і прошепотіла йому на вухо: Він уже як сухе дерево. І так воно й було, більше я його живим не бачила. Та й мертвим, зрештою, теж. Він поїхав кудись до хтивих турків, і там його смерть прибрала; вони напхали в нього якогось зілля, листя, трави та сіна, і так, як ляльку, набиту тирсою, прислали до Парижа, і там він разом із тим сіном і гниє.
Тим часом у каплиці було дедалі гамірніше. За жінками, що гаптували корогву, і молодики тягнулися, потім стикалися гарячі голови перед Богородицею, що я ледве вуха не затикала від цього галасу: щоразу менше молитов, щоразу більше політики, яка, зрештою, того року всюди великою хвилею напливала, всю Європу затоплюючи. Одні горлали, мовляв, Чарторийського на короля, що б вельми панотчика втішило, другі, що, навпаки, когось іншого, а ще треті волали з лавиць, що селян, селян треба визволити, що справедливо вони під Краковом панів ріжуть, усіх їх тепер з-під батога витягти — як Тов’янський марномовив, що поляки на ангелів перетворяться, так і ці говорили, що ми із селян поляків зробимо. Тут Богородиця — чиста, з лілією та кужелем, а ці такі речі виговорюють, від яких у панотчика Єловицького око побіліло б! Цього я вже не витерпіла — та як не вийду з лавиці на середину каплиці, як не гукну, що не для того я їх до Предивної Матері, любої матінки моєї, привела, щоби вони мені тут закони порушували, а щоби лишень молилися гарненько! Так завжди було й буде, і повинно бути, — кажу я, — бо так і Господь хоче, аби пани та шляхта накази роздавали, а селянин працював і слухав. На селянина батіг потрібен, щоб у нього над головою висів, селяни для батога створені! І пішло по всій каплиці обурення, одні пані виходять, якісь молодики свистять, кричать — справжня тобі пожежа на ярмарку!
Аби ж то воно тільки на цьому закінчилось… Але ні, покотилися плітки римськими вулицями й канавами, як кола по воді, відбилися від мурів і повертаються. Ці обурені, ті обурені, лементи, образи… я лише хотіла вкоротити балачки, а тут балачок удвічі, у десять, у тисячу разів більше! Демократи кричать, що це Єловицький мені в голову такі думки втовкмачив, старий шляхтич зі звислими вусами дряпається до монастиря, у руки мене цілує й вихваляє мою сміливість, бо спочатку матінка опиралася жорстокому москалеві, а тепер польським зрадникам, бо вони хочуть селянського монстра звільнити з кайданів і всіх нас у крові втопити, — він аж, бідолашний, засапався від емоцій, — мало кому нині вистачає духу, щоби правду казати, а матінка поміж нас першою несе смолоскип правди, — і вже мені слізьми каплицю вмиває. Однак переважили новомодні бунтівники, які від Есквіліну до Авентину верещали: Нічого не скажеш, гарних речей панотці навчають черниць! І так цим присоромив панотчика, що наступного дня він виголосив з амвону проповідь, зрікаючись мене, як Петро Господа Ісуса Христа, а я ж заради нього, я все заради нього, проти бунтів, проти тих, хто старий лад хотіли повалити, трони перевертати, шляхту на ріллю гнати! Я заради панотчика, який найщирішим серцем вірив у те, що королівська корона завжди мусить бути увінчана хрестом, що немає іншого порятунку для Польщі та світу, крім повернення до одвічних порядків, де кожному приділено його місце від народження… Не встиг і день проминути, як обернувся мій дар у ніщо, у прах, а панотчик з амвону, як Тов’янський, говорить, що кожен селянин має свою гідність і є нашим братом у Христі… дуже ми тоді прогнівались одне на одного, я зачинилась у келії, Єловицького до себе не пускала, взяла собі іншого сповідника, аж поки, врешті-решт, ображений панотчик до Парижа не виїхав… слід сказати, що я багацько йому в очі наговорила, а може, навіть і вдарила, не пам’ятаю, зрештою, нема тут що пам’ятати… а ще я листа передала до отця Ієроніма, щоб він конче нас покинув і власноруч вів справу, бо у згромадженні змартвихвстанців усі відступилися від Божої Справи… і намарно, вони повз вуха все пропустили, жодного нас уже не існувало, тільки вони і я — найзадрипаніша бабера…
Зрештою, навіщо я їм була? Стара, пошрамлена, сліпа настільки, що без грубих окулярів нічого не бачу, в бідному монастирі зачинена… Все, для чого панотчик хотів мене використати, всі плани, де я мала бути трибком та важелем, тим, що шальку терезів переважить, — пішло за вітром… Ніколай покинув Рим, може, й ображений, але не принижений. Папа взагалі про мене не згадував, якщо вірити розповідям тих, що на зустрічі були, а не ватиканським пліткарям і польським панам, яких від гордості розпирало. Ювілейного року я в Папи не випросила, хоч майже всю аудієнцію тулилася до пурпурової пантофлі, аж на мені відпечатався гаптований хрест; Міцкевич нібито в Єловицького висповідався, але Тов’янського до кінця не зрікся та й одразу так у хтивих турків сконав. Узяли мене до Риму чи не взяли, возили Францією чи не возили, захищали в газетах чи ганили — я менше була корисною Єловицькому за листи, які слалися до кардиналів і великих дам, ніж підшепти в канцеляріях і коридорах відомств і палаців. Він повернувся до своїх інтриг, смикання за ниточки та вмовлянь. Та вже хай, напишу, чому я його вдарила: А ви знаєте, матінко, чому з монастирем так легко вдалось? — спитав він у гніві. — Ні? Чому кошти знайшлися? Бо й Святий Отець схилявся до того, аби матінка Макрина мешкала окремо! А чому? З вельми багатьох причин, які вам, матінко, відомі, і нам усім уже відомі, але про це ні мур-мур. Ну, і заслужив.
Відтоді панотчик майже до мене в Римі не навідувався, хоч ми, врешті, й помирилися. Може, тільки одного разу він пожвавився, коли, схопивши мене за руку, розповідав, як йому вдалося змусити до сповіді одного свого знайомого зі старих часів, музиканта й безбожника, який уже лежав на смертному ложі, а диявол до нього кігті простягав. І хоч уже пахнув він землею, хоч кров’ю плював, але сповідатися не хотів, — розповідав він, — урешті-решт, після вмовлянь він наказав прийти наступного дня. Всю ніч я ницьма лежав, аби видерти його з пекельного вогню, над яким він висів на тонкій-тонесенькій ниточці. Мене запрошують у двері, які раніше переді мною були зачинені, він на ліжку — блідий, ніс синій, наче орлиний ніс у білих простирадлах, а я показую йому на хрест і питаю: «Віруєш?». А він відповідає: «Вірую!». Усі гріхи переді мною визнав, а наприкінці, — і тут його голос задрижав, — а наприкінці мій Фридерик, завжди такий вишуканий, витончений, елегантний, каже: «Без тебе, мій дорогий, я б здох, як свиня!». Я відчула, що він сильніше мені долоню стискає та від зворушення говорити не може, але за мить, проковтнувши сльози, додав: У цьому я бачу глибину його навернення!
Так я на мить відчула нашу колишню близькість, коли він розповідав мені про цього клавесиніста; однак уже ніколи не було так, як під час нашої чудової подорожі з Франції до Риму, коли цілий світ нам падав до ніг, а люди з карети коней випрягали й самі нас під нову церкву тягли… Я часто бачила це уві сні, посеред ночі, й прокидалася з такими повними сліз очима, що коли розплющувала повіки, то немовби всю голову у воду занурила, як тоді, коли мене у воді топили. Як тоді, коли я розповідала, що мене топили. Як в історіях, що мене топили, які я розповідала, хоч мене й не топили, про що я, стара, щоразу частіше забуваю.
*
Легіонери Міцкевича були лише першим роєм сарани; здригалися підвалини всієї Європи, під Краковом панів різали пилками і шляхетські голови, як капусту, в мішки пакували, всюди хамство святотатською рукою зазіхало на трони й олтарі, аж урешті й сам Рим обложили; через Красінського я благаю Папу, щоби він свою владу не відпускав у митарства й не дозволив двадцятьом століттям упасти із собою. Нехай він визнає права народів, бо все, що б він не зробив, піде за вітром і Церкві ні на що не придасться. Намарно: він утік. Ми, стривожені, сиділи по монастирях і церквах, вервиці в пальцях стискали, зрештою, такий нам дали наказ — доми не покидати, а які в нас інші доми, крім церкви та монастиря? Проте як на одному місці всидіти, коли цілими днями більше нічого — тільки гук гармат і ламання мурів, руйнованих за наказом уряду, бо так, кажуть, треба для оборони міста? Гранати, кулі, картеч падають на місто, як град, спочатку від Трастевере, потім далі, одного дня ядро влучило в мур Святого Андрія, другого — біля Святого Клавдія… Збентежений отець Губе каже мені: є наказ уряду не боятися, тому всі ми слухняно не боїмося, але не відомо, чи решта римлян будуть такими самими слухняними. Я вже хотіла притьмом на Есквілін перейти, та сакрекерки мене силоміць тримали, вірячи, що в разі чого я їх молитвами захищу. У змартвихвстанців ядро через увесь монастирський дім пролетіло — увійшло в одне вікно, а через друге вийшло — у таких випадках виконання наказів уряду замало; тоді й вони в себе, й ми в нашому монастирі спускалися слухняно до костелу хвірткою й там, зі Святими Дарами, як зі щитом, схованим у дароносиці, чекали, коли просвистять усі набої, не відірвавши нам голови. Зрештою, якби й відірвали, на те Божа воля, але нас Господь Ісус Христос власним тілом, залізною облаткою захистив.
Гірше було з грабіжниками та мародерами, зі зграями всіляких лотрів і злодіїв, між якими були й поляки, що по всіх римських церквах винюхували, наполягаючи, аби їм гроші в милостині давали, але хіба це милостиня, якщо дається під багнетом… А поляки, як на лихо, особливо вподобали грабунки польського монастиря, і що більше їм змартвихвстанці дорікали війною з Папою, то з більшою охотою вони приходили. На вуличних перехрестях крикуни підбурювали народ проти священиків, оббріхували їх, звинувачували, що хочуть платити сто скудо кожному, хто покине Польський легіон, — один ляшок так молов язиком, що змартвихвстанців мало не віддали під воєнний суд. Іншим разом бунтівники проникли за священні мури та дві фузії на караул віднесли як свої — начебто отці цими двома фузіями цілий уряд хотіли повалити. Я вже це бачу: один туберкульозник, другий із вічно хворими зубами, третій скручений ревматизмом… оце браве військо.
Треба було зважувати кожне слово — і не перед чужими, італійцями, а перед своїми; приходив до монастиря якийсь у сутані — статечний, серйозний, нібито вранці богослужіння відправляє, а вже в обід вилазить з нього, як лялечка, соціаліст, що частіше говорить про Прудона, ніж про Господа Ісуса Христа… задирає сутану й на барикади біжить, на барикадах тих від ранку до вечора, від ранку до вечора, і зарікається, що як Рим захистить, то в Угорщину поїде й не заспокоїться, поки у вільній Польщі не повернеться до духовного стану. Добрі ідеї, нічого дивного, що Папа, врешті, мусив з Риму втікати, якщо таких панотців мав у своїх лавах!
Здригалися підвалини не лише міста, а й усього світу, звідусіль приходили просьби про пророцтва. Красінський через дружину запитував, що з його подругою, пані Потоцькою; про батька він дізнався особисто, що йому волосина з голови не впаде, тож якщо тепер він дружину посилав, то, мабуть, нечисте сумління він мав із тією Потоцькою, але менше з тим. Він уже їй колись листовно доручив підпис із благословенням матінки, — каже наївна графиня. І в очі мені дивиться, і випитує. Вона підпис має, то нічого з нею не станеться, — відповіла я. — Жива-здорова. Вона прийшла із сестрою, Одескальковою, яка теж запитує, за порадою наосліп тягнеться. Кажу їй, що бачу кров, що стікає з колін статуї Христа, на яку я відпусти отримала від Папи. Вона дивиться-придивляється, очі мружить: Воістину, я теж бачу, кров тече! Ми разом падаємо навколішки, вони в шелестких кринолінах, а я у своїй домотканій рясі. Далі питають, що з Польщею, що з Польщею, чи потече кров? Буде Польща, — кажу я своїм спеціальним голосом для пророцтв і з жестами виразними, — де п’ють, там і ллють. Море крові. Море крові. Лише кров’ю випрана, постане Польща білою й навіки. Інші приходять і запитують про Рим. Пій на коні та з хрестом у руці буде серед диму й куль, три королі благатимуть його про допомогу. Вони не повірили, а двома днями пізніше на вулиці зустріли неаполітанського короля, який тут життя своє від бунтівників рятував. Але під свистом набоїв я воліла сидіти сама, ніж приймати гостей.
Я нібито мала свій монастир, нібито могла із сестричками своїми сховатись і вдавати, що світ — це одне, а молитва — друге, але й там поволі все почало валитися. Потроху, по камінчику, непомітно, тут риска, там тріщина, ще невеличкі, але вся будівля тряслась ночами; сестри-садівниці — нероби, а кухарка — нечувана нечупара; ключниця вірна, але дуже посередня. Усю кукурудзу вітром поламало. Злидні були такі, що ми живилися манною небесною, Провидінням, що іноді не було чого в рот покласти, і якби не свята жінка, милосердна душа — княгиня Одескалькова, то ми б, мабуть, від голоду померли; а тому ми слали до неї рахуночки за молоко та сметану, але до неї вся бідота Риму руку простягала, а тому ми не сміли занадто часто стукатися до цього жалісливого серця. Через бунтівників, революціонерів і якобінців біди охопили всю країну — якби не вони, ми б отримували підтримку від побожних душ, які відвідують Рим, і від тих, що мешкають тут у великих кількостях, але нині всюди злидні, навіть захристію обікрали, що не було й чаші для відправи богослужіння — нам її нещодавно Папа подарував. Іноді мені снилося, що я виходжу з монастиря на недовгу прогулянку, бачу, що сходи до нашого костелу якісь потріскані, — я повертаюся негайно, а там замість нашого дому руїни, всюди уламки, поламані балки й усе в павутинні — старе та змиршавіле, немовби давно вже в землі лежить, немовби я цілі роки промандрувала; але і я — без сутани, зовсім гола й незахищена. Мене заливало холодним потом. Для заспокоєння я шукала якоїсь утіхи серцю. Неподалік від Риму, у Ґротафераті, були василіяни, я подумала, що дістануся туди, серце заколишу та з болотистого багна себе видеру.
А найбільше заколисала я власний напівтруп, бо дорога з Риму вся в пагорбах, канавах, мені сильно протрусило тельбухи та головешку, але до Ґротаферати я доїхала. Монастир там стародавній — його заснував пустельник, святий Ніл, коли йому Богородиця в лісовій гущавині об’явилась, уся осяйна й сяйлива, — а в монастирі вельми приємні, гостинні й побожні ченці. Про моє мучеництво вони й справді чули і прийняли як мученицю, хоча один запитав, чи дозволено мені заходити за монастирську огорожу, але хіба мені, людині, до якої сам Папа з візитом прийшов, яка з Предивною Богородицею щодня розмовляє, кудись шлях міг бути заборонений? Я з найглибшої глибини, з найтемнішої темряви на світло й височину вийшла, а за братерську василіянську огорожу не пройду? Я кивнула головою, мовляв, дозволено, і що я з пожитком для всіх прийшла, несучи любов Христову та історію про мучеництво.
Сонце якраз було вгорі, задушливо та спекотно, а тому браття запросили мене до трапезної, до спільного столу, нагодували, напоїли, запитували про різні речі, бо світом цікавилися: чи в Росії тепер холодно, чи поляки всі християни, а чи може залишилися серед них погани. О, якби ж то погани, — відповіла я, — це ще невелика біда, поганина легко світлом релігії просвітити, гірше зі схизматиками, бо ці вже бачили осяйне обличчя Господа, але відвертаються від нього та стають у тінь. Вони такі люб’язні, що запитали, чи мені в Римі чогось бракує — ах, зітхнула я, очі піднявши до неба, тобто до стелі трапезної, і кажу, що навіть у Римі, у серці християнства, біля підніжжя Петрового трону мені іноді доводиться плакати, що під орудою єзуїтів я мусила сходами, які тут невідомо чому називають іспанськими, бо ж костел французький, дертися до сповідальні в сакрекерок, на Троїцьку гору. І часто на цих сходах падаю від знесилення, — кажу я, а вони всі схвильовані, — кров’ю з ран на ногах сходячи, немовби в повторному мучеництві, аж поки не збунтувалась і з-під їхнього ярма звільнилася. Бачу, що про щось між собою перешіптуються, що слова мої не впали в порожнечу, видно, і вони до єзуїтів не прихильні, тому я додала ще: Єзуїти всі мої листи хотіли читати та розпечатували їх без слів ще до того, як вони потрапляли в мої руки! Це їх вельми збентежило. Наприкінці вони попросили мене про благословення, а я, прощаючись з ними, кожного окремо й усіх разом благословила. Вони ж із вдячності великої дали мені для нашого монастиря різноманітні запаси — варення, лущеного мигдалю, кілька кілець ковбаси, за що я їм ще спеціальне благословення проголосила: для тих, хто особливо до бідолах чуйний. Повернувшись, я вислала їм таку подяку та запрошення: Найдорожчі Отці Коби Сердешне смирення зберегла черезщо під ключ Ілюбов до Ближнього Хочу як господьбог наказав зберегти. Отош Шлю Добридень з капустом і локшиною Анадобраніч Слоїк варення і Прошу Отця Настоятеля ті які він зможе о півначетверту Зблагословенням Цілую Отців Руки Злиденна і Вбога Грішниця Макрина Стара Василіянка.
Мене так це підбадьорило, що сон про напівзруйновану церкву зовсім зник; я лягала спати з вірою і з вірою вставала на молитви. Не можна було братчиків без утіхи залишати, не можна їм було, думала я, відмовляти в самій собі. Я сказала сповіднику, що знову до Ґротаферати їду заради порятунку здоров’я, а він страшенно збентежився, сплів пальці й сидить мовчки. Ну, що ж, що ж, Ґротаферата чимось гірша? Проклята? Тож він почав бубоніти-розповідати, що його кардинал-вікарій викликав на аудієнцію та страшенно висварив. Абат василіян із Ґротаферати, видно, підозріливий чортяка, хоч на позір люб’язний, вирішив однак запитати, чи дозволено мене за монастирську огорожу пускати. Спочатку він отримав від кардинала незлецьку нагінку, потім і мій сповідник. Що та черниця собі думає, — кричав він, — все сама робить, живе без послуху, переходить з місця на місце, засновує монастирі без мого відома та дозволу… Хто з нас тут єпископ — я чи вона, — каже він, — хто тіару й патерицю єпископську носить, кому обітниці в послуху складають — мені чи їй? Вона до чоловічих монастирів ходить без дозволу! Я махнула на це рукою. Якщо ви, панотче, постараєтеся, що мені дозвіл на вихід дістанете. Він схилив голову, ще раз сплів пальці й пообіцяв постаратися.
І справді, повертається він незабаром, кардинал погодився, але до монастиря заходити заборонив. Отче, — засміялась я, — побачите, як тільки я там з’явлюся, справжні чудеса почнуть відбуватися, заборона на вхід за огорожу зникне! Я поїхала. День так само спекотний, трапезна холодна — бачу монастир здалеку, грубими стінами оточений, спирається на масивні вежі, як на чотири слонові ноги, і вже думаю про те, як вода уллється в прості келихи — холодна й студена. А тим часом ченці насправді вийшли з монастиря, але ввійти мені вже не дозволили, навпаки, почали дорікати, що я їх ошукала, а крім того, я, жінка, їх, чоловіків, висвячених панотців, насмілилася благословити. Засмучена, я повернулася до Риму, небагато з того розуміючи. Вони сердилися на мене за все; те, що колись їх захоплювало та спонукало до молитов, до цілування країв моєї ряси, до низьких поклонів, тепер їх лише гнівило. Папа скаржився, що до нього на аудієнцію прийшов один вельможний пан, який просив про благословення, бо вирушає на війну з Ніколаєм. Яку ще війну? — запитав Святий Отець, а він на те: Матінка Макрина одкровення мала й побачила мене в сідлі, як я на чолі великої армії громлю царські полки, а тому я вирішив покинути Рим, зібрати братів-поляків і повалити московський трон. Почувши це, двоє кардиналів засміялись, а Папа додав, що майже в усіх нас хворі голови. Я знаю це від сповідника, якому переказав кардинал-вікарій, а до цього ще й додав, тупнувши черевичком об мармурову підлогу: Досить цього фарсу, пора запровадити в монастирі порядок. Я маю на оці одну сицилійську черницю, яку б я охоче настоятелькою в матінки Макрини зробив — нехай вона її приборкає. А наша свята матиме завдяки цьому спроможність практикувати чесноту послуху.
Відтоді сон про руйнування костелу мені щоночі снився, відтоді насилали на мене різних гордовитих черниць, які порядкували, як їм хотілося, про чесноту послуху своїй матінці цілком забуваючи; відтоді вони почали запроваджувати в моєму монастирі свої порядки, відтоді мій монастир перетворився на нову в’язницю, у якій я страждатиму до кінця днів своїх, на щастя, недалекого. Матінка Макрина не здатна панувати над черницями, — казали вони. — Вона зовсім не здатна керувати монастирем, — казали вони. — Стара, хвороблива, та ще й із головою в неї негаразд, — казали вони. А кожне слово туди-сюди, — чи доброзичливими друзями принесене, чи заздрісними пліткарями, — врешті-решт, потрапляло до мене. Це правда, сказала я одному дурневі, що бачу, як колись на чолі загону ангельських гусар він Польщу визволятиме, а він, замість того аби потай порадіти, замість сховати це видіння в кишені й іноді ласувати ним, почав скрині пакувати. Але чи один дурень — це достатня причина забороняти мені будь-які зустрічі з поляками, ускладнювати розмови? Що далі, то гірше. Черниці звинувачували мене, що я їх іноді б’ю та грубим словом ображаю, — на щастя, я не дозволяю їм мати папір і чорнило. Але, як на зло, один львівський панотець приїхав до нас із візитом, відправив зо три богослужіння, і з цієї нагоди одна сестра, німкеня, навернена протестантка, яка подавала йому келих чи ампулки через коло в захристії, звірилася, що її б’ють. Вона виявляла непослух, а тому бита була, але ж вони всі як мої діти, а хто не любить дітей, той і різок їм жаліє, бо різка ґанджі з дітей вибиває. Якби я їй часом не втовкмачувала так, як би це про мене як про матінку цілого монастиря свідчило, які б страшні кари мене за це після смерті чекали? Якби ти, матінко, різкою дітей сікла, то визволила б душу свою з пекла, але ти, матінко, різки для діточок жалієш, у пеклі для себе смолу готуєш! Цей львівський панотчик-пройдисвіт крадькома приніс їй папір і чорнило, а потім отримав цілу доповідну записку, мовляв, це не монастир, а каторга, ігуменя катує сестер, як найгірші москалі. І ще гірше: з другим своїм супутником-змартвихвстанцем він поніс цього листа до Ватикану, аж до самого Папи. Отак мене сестрички ославили — і де їхня готовність до страждання, де безмежна довіра до мудрості матінки-настоятельки, їхньої дорогої ігумені, котра якщо й б’є, то тільки тому, що любить, що від зла їх хоче спасти, від сатани врятувати? Де смиренне прийняття ударів, де розуміння, що гнів може випливати з найдобрішого серця, що може бути спасінням для ледачої, безбожної, неслухняної душі, яка завдяки йому вчасно навернеться та стане на бік добра й послуху? Ох, не мали ці послушниці смирення в собі, не мали, а знай наввипередки до сповідника бігли зі скаргами на «жорстокості», яких я начебто їм завдавала, а сповідник, своєю чергою, до кардинала, який гнівався ще більше. Ах, що всі вони знали про жорстокості, яке поняття черниці, сповідник і кардинал мали про тортури, про топлення в цебрі, про підняття із землі вибитого зуба? Врешті-решт, мені сказали: Де сидиш, там і сидітимеш, де патерицю держиш, там її до смерті й держатимеш, але від настоятельства тебе усунуто. Вони залишили мене там лише як табличку з іменем славного купця над входом до крамниці, у якій уже торгує хтось інший.
Ех, правду кажучи, змартвихвстанці ще за життя мене поховали, землі лопатами насипали на обличчя, на вельон, кривий хрест над головою увіткнули й навіть на могилку не приходять. Жодних порад у мене не просять, ні про що не запитують, жодної газети з моїм портретом не пришлють, не принесуть, зрештою, і газети про мене не пишуть, жоден задрипаний журналіст до моєї келії не причалапає. Один лише панотчик ще мене зрідка провідував, кілька років тому навіть відправляв у нашому костелику реколекції, навіть тоді був холоднішим, ніж колись, — і не від старості цей холод, бо ж і я стара, а від зневаги якоїсь, навіть невимовної. Усі вони без мене обходились і чудово обходяться, їм уже не потрібні ні мої історії, ні пророцтва, ні навіть чудеса; зрештою, відколи закінчилася віра в мою історію, — а навіть якщо мені ніхто цього в очі не скаже, я відчуваю це, як ниття в ногах перед дощем, — відтоді й чудес бракує, вони вичерпалися, як висохла криниця. Спочатку змартвихвстанці вислали до Польщі Юлію Бартошевич, яка на старості літ займається вихованням пань, до чого, можливо, має краще покликання, ніж до чернечої ряси; вона ще намагалася вступити до львівських сакрекерок, але їй відмовили через старість — і добре, бо що ж це за наречена для Нареченого, обличчя, мабуть, як зморщена сливка, тіло обвисле, подих прокислий. Потім мене в Римі закопали, дозволили італійцям віддати під владу чужих жінок, мені, як на глум, залишивши тільки цю патерицю, якою я не пасу своїх сестричок і в кращому разі можу нею мишу вбити або цвях втовкти в стіну. А самі вони в захваті виспівують, цвірінькають, що в жодних родинах так не любляться, як вони любляться в цьому своєму згромадженні. Один другому вибачив, Семененко — панотчику, а панотчик — Семененкові, один другого попід коліна піднімає, розвіялися вітром старі чвари, всі солоденькі, як цукрові півники. Неможливо висповідатися комусь із них у всій гіркоті, а тому я сповідаюся цим сторінкам, які жодного відпущення гріхів не дадуть. Але й проповідей не промовлятимуть.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду й нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь.
А якщо ж, урешті-решт, правду, то й від самого початку. Я, Ютка, народилася так, як із зіпсутого м’яса, гидотної падлини народжується лялечка, пробуджена тремтливим сонячним промінням: у смороді, а поруч із однією лялечкою одразу ж зграйка інших, вони товчуться, одна на другу залазить, об боки інших треться, — так і в нашій хатинці в присілку під Любечем було. Ні хата, ні нора, що вічно смерділа старим горохвинням, батько з бородою біблійного старця, що безперестанку наповнював життям мою матір, а отже, і весь світ, як Господь наказав Адамові та Єві, але що це за життя було? Нетривале, абияке, злиденне: це життя вмирало в колисці, а як не в колисці, то поки головою до столу доросло, якщо ж дотягувало до зрілості, то тільки для того, аби друге життя пізнати, у такій самій біді народжене, і нове життя плодити — так само бліде, худе та брудне, як і воно. Усе зігнуте, у вибляклих чорних халатах, у штопаних платтячках, з руками від роботи на морозі червоними наче раки. А ще це повторення, що над вухом безперестанку чулося: Доньку заміж видати — це як пожежа в домі, а п’ятьох дочок — як п’ять пожеж, а тому я знала, що батьки хутко пошлють на якусь роботу, аби лише я вдома зайвим ротом не була, тим більше що мама стара, а з наступним животом ходила; коцюбою в печі ворушила, потім випростовувалася поволі, показуючи велику округлість, і що більшою була та округлість, що більшою в ній була наступна лялечка, то сильніше я відчувала, що повинна звільнити їй місце, усунувшись тихцем.
Нізвідки нема для тебе порятунку, крихітко, закинута під Любеч, — думала я, — роздзьобають тебе роки та хвороби, тільки лушпайка по тобі зостанеться сухотна. Та й та ненадовго. Але ж не знала я, що в нас по костелах заснували Товариство порятунку євреїв і що мене теж порятують, витягнувши всемогутньою рукою з пекельної безодні! Тоді одного ранку, в базарний день, посеред метушні, між торговцями кіньми й продавцями стрічок на розніс, як кущ у пустелі, розквітла переді мною та рум’яна черниця, під підборіддя мене взяла й мовила: Скажи мені, жидівочко, а чи знаєш ти вже щось про Господа Ісуса Христа, знаєш, хто тебе від вічних мук порятувати може? А я ж від самого дитинства в муках, у голоді та муках, то й подумала одразу, що це якийсь багатий пан, який хоче мені лантух з милостинею кинути… Однак я швидко дізналася, про якого Господа їй ішлося. Вона повела до костелу, а там усе біле-біленьке та золоте, і ангели літають над олтарями, і лілії у вазонах пахнуть, і ладан чути було ще після щойно закінченого богослужіння, а я в усьому цьому броджу, як у сяйливому блиску, по кісточки в різнокольоровому світлі, що впадає всередину через вітражі… з того базару, шарварку, з перегуку торговців, раптово приведена до храму черницею, яка сама здалася мені ангелом у світлих шатах, бо ряси чисті, очіпки біленькі, накрохмалені, голоси дівочі, незакаляні. Куди там було до цих пишнот нашій синагозі — приземкуватій, темній і дерев’яній, де крізь малі шибки падало лише стільки світла, щоби показати, як за роки виблякли брудні халати, де нема жодних лілій, а лише сморід немитого тіла й незмінюваних сорочок! О, що за щастя, Ісусе Наймиліший!
Відтоді я тікала з дому та йшла загумінками, щоб ніхто мене не побачив, до черниць у Любеч, які мені катехизм у голову вкладали, а поруч зі мною чотирьом іншим дівчаткам, із яких жодна, як і я, читати не вміла, а тому ми повторювали напам’ять істини віри, різні віршовані формули, слухали Євангеліє, кожна в найсуворішій таємниці від своїх батьків, — хоч, правду кажучи, навіть якби я не ховалася з тими виправами, то ніхто з моїх би не помітив, може, тільки хтось інший доніс би батькові або рабину… Я навчалася найшвидше, бо змалечку виховувалася серед поляків, з польськими хлопчиськами пасла гусей, бігала по лугах, на річку, по чагарниках, розуміла все в польській мові, а решта дівчат тільки по-нашому; і вони гарно співали б наші пісні, й гаптували очіпки своїм матерям і бабусям, і витинали б рейзеле на Суккот, і мізрахи з деревцем, левами та оленями, і гарно читали б над полум’ям шабатних свічок «Барух ата Адонай», але, коли мали вивчити просту молитву, ховалися десь у гайку по три-чотири й там повторювали цілими годинами, кожна знаючи напам’ять кілька наступних фраз, поки їм усім це в голові не вкладеться. Мені було легше, і тому черниці часто знаходили для мене найщиріше слово. І яка ж це радість була в цей святий дім входити, де одні жінки або дружно одним хором співали солодких пісень, або вчили нас, ніжно говорячи, що вони наші душі з єврейського бруду переносять у християнську чистоту, забирають із пекельного падолу на хмари, до ангелів! І хто б їм не повірив, непорочним, що м’яко ступали заметеною долівкою, немовби не тіла в них, а душі, у ряси облачені.