Ми стояли одне навпроти одного в цій убогій, як два баняки, хатинці: я — груба, вкрита чорною поливою, зовні потворна, але наповнена свяченою водою, а він як той пророк — сивий, вродливий, випростаний, як порцеляновий дзбан, але всередину йому найгірше хробацтво влив Тов’янський. Ще біля нас метушилися, ще якісь слова посвистували, ще якісь підскоки, одна пані дуже оборками шелестіла, але ми всіх їх вислали до другої хати. Ми зачинили за собою двері, я провернула ключ, поглянула й так Міцкевичу кажу: Люблять тебе поляки, люблять. І я тебе люблю — за все, чим ти народові прислужився, — я знала, що кожен, хто вірші пише, до таких ніжностей ласий, а тому цукру не жаліла, поки гіркі ліки не подала. А якщо люблю, то й молилася за тебе, — кажу я, роблю паузу, знову так важко зітхаю, немовби в мене на грудях сиділо вгодоване порося. — Але коли не почну читати молитву, мені язик колом стає, на камінь обертається, вся ніжність духа — у камінь, усе натхнення — у камінь, немовби я щебінь у роті пересипаю.
Він здригнувся, неначе в нього під ногою тріснула дошка, — а під чортом часто дошки тріскають, — і брови наморщив. Тоді я йому про Тов’янського почала висловлювати, не жаліючи ні перцю, ні солі. Він то тут, то там слівце пробував встромити, але я не в тім’я бита; десь тричі він на двері зиркав, ніби дивиться, ніби слухає, а руку до клямки простягає —навіть не доторкнувся, бо згадав: ключ у мене, за пазухою. З мене ж слова витікають цілими струменями, хвилями, власний голос я ледве впізнаю, піднімаюся на них, як на водах потопу, натхненно промовляю, мовби мені Святий Дух кожну літерку дзьобиком золотим на вухо диктує. А коли я, врешті-решт, уже зморилась і хотіла зачерпнути повітря, Міцкевич знову почав: Матінко, існує офіційна церква, а ми творимо живу та войовничу церкву, де буде новий «Отче наш» і нове Євангеліє, де святими і Костюшко, і Наполеон… Я тільки крикнула, але він веде далі: …Так, матінко, Наполеон, він краще розумів християнство, ніж Господь Ісус Христос, бо розумів його дієвий бік, тоді як Христос тільки пасивний, — ой, бачу, що задалеко він забрів. — Авжеж, Наполеон визнавав вищість Христа, бо він діяв лише на ближніх, а Христос діяв здаля, бо має більше електрики. Більше електрики! А потім і про духи, і про тони, і про налаштування відповідного духа на відповідний тон, маестро те, маестро се… Маестро, маестро! — крикнула я. — Ви псуєте польську мову, забули, кого польською «маестро» називають. Ката. Ви ката зробили своїм зверхником, кату служите, тому й добре, що ви катом його називаєте. Він обурився, почервонів, кучерями два чи три рази потряс, як приборканий бик, але слухав далі. Він розпеченими щипцями віру тягне, з Польщі шкуру дере… Я знаю, що він має свою силу, о, знаю, це величезна сила! Ти не шукаєш, не помічаєш, звідки вона береться… — він перебив мене криком: З любові!, але я пропустила це повз вуха, — ти можеш не зважати на це, але знай, що дізнаєшся про це, коли вже жодним чином душу не врятуєш. Я тут сиджу, в Римі, а пучками пальців відчуваю його силу, знаю, що чимало людей він спокусить — панів, дам і навіть князів! І не до Польщі всіх вас приведе, а до пекла, бо це пекельна сила!
Огнівався Міцкевич і відповів, що дияволи з вилами й вогні йому не страшні, коли йому світельце віри присвічує. Пекельні вогні! — форкнула я. — Ти півстоліття на світі живеш, а не знаєш, що існують речі, гірші стократ за вогонь? Поклади руку в полум’я — і попечешся, від болю засичиш, аж іскри з очей посиплються — згода. Але невже ти уявляєш це собі як найсуворішу кару? У пеклі в тисячу разів страшніші кари, у тисячу разів сумніша гіркота. Ти знаєш, бо ти духом спускався в темряву, в розпачі блукав.
Він підняв на мене свої заплакані очі. Так, спускався, — каже він, — спускався й неодноразово блукав. А тепер твоє зітхання, матінко, як ножем мені серце прошило, аж до найболючішого закамарка серця мого. І знову заплакав. А я, вже сівши на цього коника, продовжувала його об’їжджати: Я бачу, як тобі твій «маестро» катівський накапостив, якими щипцями тебе смикає, але не бійся. Я вийшла з московської неволі, з оточеної єгерями тюрми, то й тебе з неволі витягну, з-під ярма видеру.
Три години я виганяла Тов’янського з нього, як чорта, словами шмагаючи, три години сидів Міцкевич, три години я йому шию Євангелієм до підлоги пригинала. Я бачила, що коли він виходив, то був вельми змучений, немовби ми — сильна ігуменя й кудлатий литвин — провели довгий бій: він то червонів, то раптом блід, сльози йому по обличчю текли струмками. Але і я теж немовби на московській каторзі гарувала: ледве він двері за собою зачинив, я впала на сінник, немовби без життя — так я в цій війні за душу Міцкевича сили вичерпала. Уся сорочка в мене була мокрісінька, що можна було балію покласти на підлозі й витиснути, немовби її праля щойно з річки вийняла. Але я її не зняла, бо до моєї кімнатки одразу ж влетів здивований Красінський. Матінко, що ви йому казали? — запитав він. — Адам слів докупи зв’язати не годен, каже тільки собі під ніс упівголоса, напівзігнутий, згорбившись усім тілом: «Страх, страх, яка то черниця — навіть поглянути на неї страшно…» — і в груди лупить кулаком, і плаче, і додає, що всі завжди тільки на нього чигали й переслідували, і жодного доброго слова не замовили, і лише у вас, матінко, він любов знайшов. На ці слова я знизала плечима і промовила, що три години минули непомітно, а як — не пам’ятаю, бо я говорила, окрилена, з великим піднесенням і чужим, а не своїм голосом. Як там було, то було, врешті, він впав із табурета й почав мені плакати в рясу, що виконає все, що я наказую, аби я лиш його душу спасла, бо вона більш пригнічена, ніж це бурлацьке тіло. А коли вже він із табурета впав і мені до ніг стік, я вже не могла його від себе відштовхнути, а лише вклякла поруч, тяжко зітхнувши, бо знову в мене рани на ногах відкрилися, і почала спільно з ним читати молитви. А вже коли він їх прочитав, то я, врешті-решт, наказала зректися Тов’янського раз і назавжди.
Проте одного разу не вистачило, бо я не знала, зрікся він його в серці чи тільки на словах. Я наказала йому прийти знову, потім сам сходами спинався, засапаний, і біля моїх скромних воріт стояв — так я йому до серця припала.
Щоразу він мені спочатку прислужував або тільки богослужіння слухав увесь у сльозах, б’ючи себе кулаком у груди й нікого навколо не помічаючи, іноді в нервових посмикуваннях. Потім ми йшли до кімнатки, і там я йому завжди влаштовувала другу проповідь, точнісінько як з амвону, але про Тов’янського, почекаю, поки він виплачеться та заспокоїться, і знову: Ніякий ти не місіонер тов’янщини, а душа тов’янщиною закаляна, марш сповідатися до панотчика Єловицького! До Єловицького він не хотів, бо колись він був другом, а тепер найбільший ворог, велику він мав до нього відразу, називав його зверхником фарисеїв, який стояв на боці синагоги та мучителів Христа, а не на боці живої Церкви. Неможливо відкрити душу перед людиною, від якої вона закрита. Може, до когось іншого? Але я не поступалась: Якщо з відразою, то ще краща, більша в цьому буде заслуга й важчим духовний чин. Він звивався як в’юн — але в’юн худий і тонкий, а Міцкевич міцний, як дерево, тому було на що подивитись. Як посповідаєшся перед панотчиком, — кажу, — то він уже більше не зможе тебе в єресі звинувачувати, якщо сам відпустить тобі гріхи! Я бачила, що він міркує. Потім ішов на Скалясанте, там кілька годин плакав, мучився, молився, клячив і зітхав. У ньому росла чулість. Одного разу перед богослужінням подає він мені якийсь зшиток, мовляв, дарує як земляк землячці — дивлюся, маленька книжечка з колядками, що вміщується в руці, привезена з Ішкалдзі. Ми одразу ж заспівали разом «Серце Ісуса і Серце Марії», це його дуже втішило, він потім падав мені в ноги, а я йому: Ти до кого в ноги падаєш, я — сирота і стара тюхтійка, яка сама собі не може зарадити й усіх лякається та боїться, я — повна нікчема.
Через кілька днів я зламала в ньому диявольську волю, він присягнувся в Єловицького висповідатись, а це тривало два дні. Ох ти ж Боженько! Спочатку дві з половиною години, наступного дня довше, бо в ньому Єловицький ще єресь не добив до кінця, не випалив ущент. А який рик стояв! Такий рик, немовби йому не тов’янщину вирізали, а печінку та легені! Я в сусідній залі з жінками сиділа, смиренно в молитві голову схиливши, — як я «Богородице Діво» закінчую, чую знову за дверима крик Міцкевича. Біля мене графиня Красінська, рідна сестра княгині Одескалькової, нашої великої доброчинниці, що не крик, то підстрибує, золотими браслетами побрязкує; зрештою, я знаю, що її якраз цього ранку спеціально прислали шпигувати, бо вона все потім чоловікові, поету розповість, бо тут від поетів не відіб’єшся. Я питаю, чи кудись не піти, може, у садок, а вона, мовляв, ні, тут їй добре, лютий і в Римі — не час для прогулянок. Ти страждаєш, жінко, бо співчуваєш. Видно, Господь Ісус Христос тебе полюбив і дає терпіння для слави твоєї. Однак бачу, що стріла не поцілила, ой, зовсім не поцілила. Я не можу витримати… — перебила вона, зім’яла в руці складку сукні, аж знак залишився, підвелась, підійшла до вікна, повернулась і знову почала: Я не можу витримати, що цей… що цей чинуша Господа Бога до гіганта причепився… Далі говорити вона не насмілилася, побачивши мій погляд. Я могла б її зацитькати, якби вона була першою-ліпшою графинею, а не сестрою нашої добродійки, тож я лиш молилася, рахуючи рики, що долинали з-за грубих дверей.
Урешті-решт, обидва — і сповідник, і покутник — вийшли заплакані, немовби ці дві биті години їм зливою по обличчях сікло. Наступного дня це ще довше тривало — від десятої до другої, але врешті, алілуя, пророк скорився, прийняв відпущення гріхів од Папи, прислане за довіреністю панотчику, і здався на рішення Церкви: якщо вона засудить тов’янщину, то й він засудить.
*
Сповідь прославилася всюди, нібито в Парижі Тов’янський захитався, як вражений громом у годину, коли його Міцкевич зрікся. Добрі ляшкú читали вдячні молитви, хоч і неохочі були. Красінський, як донесли панотчику, страшенно на цю сповідь гнівався — спочатку допомагав, радив, можливо, вважаючи, що нічого з неї не вийде, потім розповідав різним полякам по кав’ярнях, що це немовби статуя архангела Михаїла встала, пройшла через усе місто й сіла біля цирульника, щоб він їй кращої форми надав… Лев, що вмирає під борсучою лапою. Титан у неволі в карлика, як це буває в німецьких казках… Як мізерне серце Єловицького розбухає, як надимається тріумфом! Слово в слово добрі земляки з добрим слухом і ще кращим язиком повторили. Але я на те рукою махнула, та й отець Єловицький до цієї справи не повертався.
Однак поки прийшло рішення з-під купола, Міцкевич зайнявся зборами Польського легіону, який мав іти з італійцями на Австрію й там відвоювати зародок вільної Польщі.
З куполом поводились обережно: панотчик пішов з Губе до Папи й продовжував його намовляти: Отче, оголоси над Польщею слово воскресіння… Він нібито доброзичливий, нібито говорить: Я в серці ношу всі народи, але польський як, можливо, найбільш заслужений, але точно найменш щасливий — на першому місці. Я відчуваю, що недалеко той час, коли Божа рука підніме на ноги й Польщу, що спокутує за старі гріхи… Але ж знали вони обидва, що Папа як камінь твердий. По всій Європі рухи повстають, і видно, що Польща з цього буде, — кажуть вони. — Як краще: щоб вона повстала за допомогою революційної Франції, безбожників і внуків якобінців чи Христової іскри з Риму? Не приведи Господи, аби з Франції, від цього постраждав би не лише світовий лад, а й усе християнство в Польщі… вони би реквізували монастирі, секвестрували дзвони, звільнили селян, розігнали ченців… а якби озвалася сама Апостольська Столиця, яка, — вони все-таки відважилися промовити це, — так довго мовчить про права поляків, то ніхто, жодна з партій чи то в роздертій вітчизні, чи то на чужині вже не зможе втекти від вогню цієї любові, і всі вони зіллються в одну, самою Церквою керовані оцими-таки змартвихвстанськими руками… Видно, щось вони посіяли. Кажуть далі, мовляв, колишні гріхи, можливо, і серйозні, але настав час заплатити за те, що ми століттями стояли як твердиня й боронили хрести на церковних вежах; борг, борг заплатити треба! Двісті мільйонів католиків готові до будь-якого помаху папської руки, настав час їх спонукати до відвоювання незалежності католицької Польщі. Це правда, всі народи — солдати святої Церкви, — кивнув він головою, — але лише під спільною корогвою хреста. Отже, бачать вони, що забагато їм захотілось, а тому просять принаймні про дозвіл на Польський легіон у Римі. Легіон? А що Макрина про нього каже? Вона згодна? Ну, як король миру, я не можу дозволити, щоби бойові корогви майоріли в моїй державі. Якщо ви маєте спраглих боротьби, то тут італійці бушують, допоможете добровольцям мого війська, то й мої добровольці, як вам добре поведеться, за Польщу колись повоюють. Журавля в небі він хотів їм замість синиці в руки всучити, але панотчик не в тім’я битий, тому з великою смиренністю питає, наче якийсь хитрий рабин, у Письмі Святому обізнаний: А якби поляки, що в Римі сущі, вийшли звідси на допомогу італійцям, але в окремому з’єднанні, та розгорнули корогву вже за кордоном Папської держави, то чи Папа благословив би корогву на такий похід? На такі талмудичні штучки вони його й упіймали, додали до цього ще просьбу освячення на Квіриналі, серед римського народу, після цього вони, задоволені, почимчикували до інших поляків, зокрема й до Міцкевича, якому ідея Легіону вельми до душі припала. Я це привітала, бо краще, якщо він буде молодь під прапорами збирати, ніж їм якісь нісенітниці розповідатиме на лекціях у поганських французьких університетах. Легіон мусить бути, це зрозуміло, — проказала я йому серйозно. — Я дам святий хрест, якого ще нікому досі не показувала!
Тепер я бачила Міцкевича рідше, бо він молодь скликав, щоб вона сходилася під штандарт, ще не пошитий, примарний, але вже польський. Однак наприкінці березня, це була п’ятниця, напередодні свята Благовіщення Пресвятої Богородиці я запросила до себе різних, щоб зібрати їх в одному місці — й нехай вирішать, кому йти з корогвою до Папи. В обід, після молитви, я пішла до мого будинку серед саду сакрекерок — Міцкевич уже давно там сидів як у себе вдома, бо взагалі вчащав до мене, як до знайомої хатки десь під Новогрудком. Біля нього обидва Єловицькі, далі — інші, радяться. Легіон легіоном, — мовила я з порогу, — а корогва корогвою. Треба її вручити Святому Отцеві для благословення. Я проста василіянка, ваш підкидьок і сирітка, тому залишаю вам полки, збройні роти, залишаю вам чини та патронташі, вибір командування, делегації до Папи… Але знак, знак, видимий на небі, — це найважливіша річ. І тут я не поступлюся. Рада пану не завадить, коли слуга добре радить. Має бути така корогва, — кажу я й уже за стіл сідаю, бо бачу, вони вуха нашорошили, замовкли й чекають, — а пані Кушлівна й інші пані вишиють…
Авжеж, я знала, що Тов’янський у Парижі своїм єретикам презентував корогву з Христовим обличчям, знала також, що й сам Міцкевич уже мав свою корогву; гірше, що він вирізав орлика з корпусу годинника, якого зробив йому один швейцарський годинникар і повстанець пан Патек. Корпусу він не пожалів, дозволив випиляти орлика й наказав прибити до древка; але ж і я свого орлика мала, срібного, його мені один шляхтич з-під Грубешова привіз, тож витягаю його та викладаю широким жестом на стіл: Ось вам орел, під цим орлом ви злетите, під ним вас куля мине й шабля не поранить!
Міцкевич скривився, а решта не знала, що сказати. Котрийсь підняв бляшку зі столу й почав її обертати, супити брови, очима в неї вдивлятися, немовби на ній записано всі таємниці та секрети світу. З орликом зрозуміло, але що має бути вишите, — запитує котрийсь. Польські герби, — кажу я, — на червоному тлі, під написом «За віру і свободу», під обличчям Господа Ісуса Христа на хустині святої Вероніки підпис «Христос переможе!» великими літерами, щоб здалеку було видно в полі, а над усім цим нехай виблискують слова: «Пій IX благословляє відродження Польщі». На другому боці… йдеться про те, що слід спасти Польщу від різанини й Польща мусить воскреснути в Ім’я Ісуса Христа і Найсвятішої Богородиці, як колись народилась… на другому боці «Царице Польська, допоможи нам», а там — Пресвята Діва Ченстоховська…
…Остробрамська, — гукнув Міцкевич. — Остробрамська! Але я затялась: Ченстоховська! І наввипередки обоє: Остробрамська, Ченстоховська, Ченстоховська, Остробрамська… Панотчик хапався за голову, мовляв, це ж одна Богородиця, але такої єресі навіть Тов’янський не припускається, а отже, ніхто його не слухав. Ми сварилися ще довго, а я двічі подумала, що схоплю Міцкевича за сиві патли й виволочу, але стрималася як істинна християнка із серцем, сповненим прощення. Ми трохи втратили голос, захрипли, тоді інші взяли слово, кожен про своє: один про те, скільки легіонерів — п’ятдесят чи шістдесят, скількох Адам зібрав, а скількох інші, ще хтось, менш сміливий, вирішив у загальному перекрикуванні впівголоса злостиво сказати, мовляв, Адам хоче, щоб цей штандарт за ним ішов, ще інший додав, що він хоче під ним видерти для прихильників Тов’янського папське благословення, інші його зашикали… Так минали день за днем, нечасто обходилося без новин про польський Легіон, або корогву, або Міцкевича, бо якщо він сам не приходив, то розмови про нього котились усім Римом, перестрибували від колони до колони, від церкви до церкви, від черепиці до черепиці, від руїни до руїни — і залітали просто в моє вікно!
Влаштував литвин із польською делегацією власну аудієнцію у Ватикані, але справив якнайгірше враження: замість скоритися він прочитав лекцію. Стояв посеред зали й верескливим голосом, який щоразу підвищувався, нібито пророчив таке: Запону роздерто, справу відродження розпочато! Настав час запровадження Євангелія в житті народів, у публічних стосунках, нова наука приходить у католицьку церкву, як Христос прийшов у єврейську церкву. У Тов’янському є десяток Бернардів, Францисків і Домініків, хто знає, ким він є? Решта делегації перезиралася, не відаючи, що сказати, а він Святого Отця сварить у його власному палаці: Церква спить, Папа не виконує повноважень, але тільки в Церкві є істина. Стане великий муж із мечем у руці, який воюватиме за істину, пророки про нього нині віщують. Святі отці й проти пророцтва, і проти нього виступлять, але закінчиться тим, що Папа благословить. Тов’янський чимало знає про душі багатьох князів і пап, що покутують за невиконання обов’язків. І отак він повчав Папу, мовляв, він мусить виконувати свої обов’язки, бо настала нова епоха духу, то про Польщу говорив, то про те, то про се, без ладу і складу, врешті-решт, вчепився йому в руку і кричить: Знай, що Дух Господній живе сьогодні в робах французького народу! Папа руку не висмикнув, але зробив лагідніше обличчя та промовив: Не забувай, сину, з ким розмовляєш. Потім пригадав, що Польща страждає через три речі: розлучення, панщину та пригнічення уніатів, закликав усіх до смирення, але скоротив аудієнцію, хоч йому й кричали клятви вірності. І врешті-решт купол повідомив: сповідь буде дійсна, а Міцкевич — знову в лоні Церкви, якщо публічно погодиться з вироком, що в Індексі будуть записані два його курси в Парижі, де він розповідав тов’янську єресь таким очманілим і кричущим юрбам, що з ними могли нібито зрівнятися наші натовпи в Ліоні та Авіньйоні, які мені з голови видирали вельони для реліквії. Без цього самозаперечення не тільки відпущення гріхів не буде, а й сповіді, сказав йому Єловицький. І скорився Міцкевич, присягнув, що публічно визнає цей запис, слів своїх не зречеться. Якби ж то. Нічого з цієї присяги не вийшло. І немовби цього було замало, він зробив з молодих поляків власний загін, він знайшов їх дванадцятьох, як апостолів, але, мабуть, для образи та глуму з апостолів, бо всіх їх у тов’янській релігії виховує, притчі їм фальшиві у вуха цідить, брехні з Антошвінців. Стільки разів він до мене приходив, стільки разів я йому шию до землі пригинала та змушувала до спокути, до смирення примушувала — і намарно. Єресь у ньому відроджувалася, неначе бур’ян, що глибоко в серці пустив коріння. І хоч ти його видирай, викорчовуй, вогнем випалюй — він завжди від землі відіб’ється й листя випустить велике та шкірясте.
Мені вже навіть отці дозволили каплицю відкрити та щодня там новенни читати в найпобожніших інтенціях, аби Провидіння просвітило Міцкевича, вже сходилися до Mater Admirabilis різні пані з усього Риму, найкращі польки, які всім серцем уболівали, щоб одного литвина з лабетів другого литвина видерти й цим порятувати Польщу, бо за його сивою патлатою довбешкою піде загін за загоном, — і намарно. Вони то штандарт гаптували, то молилися — і намарно. А плачу було, а крику…
Багато ви, матінко, лежите ницьма перед Mater Admirabilis, — каже мені одного разу Єловицький, — боюся, чи, бува, не забагато, холодом від долівки тягне. Не варто здоров’ю шкодити. Я знизала плечима: Я до лежання ницьма звикла. Коли моя матуся померла, я мешкала в тітки, дуже побожної жінки, в Остроленці. Вона мала у звичаї лежати там ницьма перед чудесним образом Богородиці, разом із усім поспільством. Ах, яка ж та Богородиця в Остроленці чудесна! Нічого більше — просто лежати. Але що я там тоді знала, я вперше повернулася з тіткою з костелу, вибігла з карети й лечу просто до дядька, вся заплакана — всі думали, що від побожності, що я так зворушена Богородицею, а я від злості. Від злості, що моя тітка так з простолюдом лигається, що гарна пані, гарно вбрана, лежить поруч із простою селянкою, як будь-хто інший із поспільства. Одному дядькові я зізналась — наказав він мені мовчати, але, вочевидь, шепнув щось тітці, бо наступної неділі тітка і саму себе, і мене особливо гарно вбрала та повезла до костелу, де не лише сама ницьма лежала, а й мене із собою потягла. Я не пам’ятаю цього надто добре, пам’ятаю тільки, що серце в мене билося, відокремлене від холодного каміння лише тонесеньким перкалем, аж раптом залунали литаври та сурми, піднялася запона на образі, а увесь народ вигукнув: «Вітаємо, Діво, ми Твої діти…» І відтоді я лежу ницьма. Я майже все життя пролежала, не зморили мене московські тюрми, то й долівка в теплому Римі не зморить.
Однак моє лежання ницьма не надто впливало на Міцкевичеве серце. Твердий був цей віршомаз, наче кремінь, нібито солодкий на поверхні, чулий, а всередині камінь мав, гартований тов’янщиною. Він просив, аби я дала йому гаптовану жінками корогву з тим орликом, що її Папа освятив: Матінко, але ж цей орлик Святим Отцем власноруч освячений! Ну, добре вже, добре, у мить слабкості я кинула йому, що він самим Папою освячений, аж потім мене допитували змартвихвстанці і я мусила їм заперечити… Але я не дала, бо чудово знала, навіщо йому корогва. Я наказала йому пообіцяти, що він з тими дванадцятьма лапсердаками на Квіринал не піде й не буде Святому Отцю голову морочити. Він пообіцяв. Але наказав уже прожогом шити другий штандарт, цього разу без обличчя Ісуса Христа, все для своїх молодих тов’янців, бо добре знав, що я йому нашої святої корогви не дам. Отже, Легіон мав один штандарт, а лапсердаки — другий, з ним вони мали намір кинутися Папі до ніг під час його процесії Петровим двором. Чого лиш вони не вигадували!
Урешті-решт, трапилась їм нагода: зі Святого Петра було вкрадено коштовну дароносицю з іще коштовнішим скарбом — головою святого Андрія, апостола слов’ян… У всьому Римі здійнявся великий шарварок, три дні відправлялися покутні богослужіння, поляки бовкали, що її викрали тов’янці й на тій голові заснують слов’янську церкву, але зрештою святотатець скорився й зізнався на сповіді, де голову сховав. Її виявили під брамою святого Панкратія, на глибині п’яти стоп, занесли у процесії до костелу Святого Андрія й почалися наступні три дні богослужінь, тепер уже подячних. Урешті, сам Папа переніс голову на її колишнє місце під акомпанемент биття всіх дзвонів — великих і малих, криків черні, радісного очманіння, а з ним ішов увесь римський люд з корогвами та штандартами. Буркітливий, але хитрий литвин скликав своїх легіонерів, молодих хлопців, що здебільшого були мазіями з академії мистецтв, і під своєю корогвою до радісної юрби долучився, отримуючи, як і решта натовпу, спільне благословення з апостольської чаші. Саме тоді якраз дав Міцкевич сигнал рушати в похід, пишаючись тепер, що піде з папським благословенням. Папа, почувши про це, викликав панотчика й наказав йому це пояснити. Якщо цей ваш дурень такої брехні припустився, то куди він зайде? Тоді нагадав йому Єловицький про благословення натовпу, а з ним і Польського легіону… Папа начебто лиш очі вирячив, а потім руку простягнув, голову панотчику обняв і крикнув: Ох, які ж голови ці польські голови! Запала така тиша, що чутно, як муха пролетить, і відповідь була така: Святий Отче, голови головами, але серця, серця люблять тебе так, як жодні інші! Так він до нього підлещувався, але почув на прощання, що похід Міцкевича вже засуджено.