Приходить до мене одного разу Єловицький просто зі званого обіду, весь зарум’янений, і каже, що в мене важливі гості, — і я бачу, що він немовби кланяється, а немовби запитує, чи пускати, але вже його рука свербить, щоби покласти її на клямку, натиснути, впустити; та вже, думаю, нехай впускає, тож я киваю, він натискає, вони заходять один за одним — два єпископи й панотець. Усі місіонери в далеких землях, назви яких вони мені сказали, але я забула. Знаю лише, що один аж до негрів їздив. Помпеє та Лук’є, чи Лукле, — якось так звали цих єпископів, а панотця — Блянкпе. Вони заходилися говорити наввипередки, а Єловицький перекладає. Тобто наввипередки говорять єпископи, а панотець якийсь тихий, тільки кривиться, оченята то підніме, то опустить. І глипає. А то була історія про цього Блянкпе! Він ані пари з уст. Бо історія була про те, як він утратив голос.
Той Блянкпе був духачем, тобто зі згромадження Святого Духа під опікою Непорочного Серця Марії, довга назва, а ще довша, якщо забув язика в роті. Він їздив до негрів на заморські острови нести їм Євангеліє, начебто завжди на голос слабував, але через три місяці його мова зовсім занепала, так що ні бе ні ме, ні французькою, ні латиною, ні по-нашому, ні по-негритянському. Коли в черниці голос відніме, то ніхто й не помітить, а якщо панотцеві, то він ні проповіді не прочитає, ні богослужіння не відправить, ні гріхів не відпустить… Хіба що постукає у стінку сповідальні. Пішов він до лікарів, до одного, до другого, вісім місяців постійного лікування — і ні найменшого полегшення. Врешті-решті, вирішили його назад до Франції відіслати, бо він на морі трохи в меншій спеці побуде, і хтозна, чи завдяки цьому голос йому не повернеться. Він сів на корабель, протеліпався три місяці з гаком, мабуть, усі нутрощі в океані по дорозі залишив, але доплив до рідного краю, а звідти, за порадою чергових коновалів, поїхав до Риму, якраз у сезон найсильнішої спеки. У Римі він одразу ж пішов до лікаря, а той йому: Отакої, братику! Якщо спека на островах тобі на користь не йде й у Римі задуха більше докучає, ніж допомагає, поїдь-но до Франції, на джерела, на піренейські води. На водах йому зовсім не покращало, тож йому й кажуть: Їдь до Риму, піренейська зима сувора та люта й нема чого тобі тут робити. То він і погнав берлином назад до Риму. Його потрясло по дорогах, він сам неодноразово ухекався і змучився неймовірно, але як не говорив, так і не говорить. Тут він раптом пожвавився, поглянув на мене й каже: Гииии. Більше нічого, тільки гииии — на доказ, що він як риба німий. Гаразд, — кажу я, — гаразд. Сподіваюся, що моя добра Найсвятіша Діва його оздоровить. Але Єловицький уже запитує, що робити, як діяти, як йому голос повернути. Якби я це знала, то замість сидіти в сутані в монастирській келії продавала би на ярмарках мікстуру від хрипоти. Дивлюся я на цього Блянкпе, а він щось там, хирляк, хрипить, Єловицький своє велике кошлате вухо до нього прихиляє і, врешті, перекладає слова, які той йому шепоче: Він покине всі докторські ліки та цілком присвятить себе молитвам і порадам матінки. Я сплела руки, ось тобі, бабо, і клопіт. Спочатку нехай він відправить дванадцять богослужінь: п’ять — у Сан-Сальвадоре-ін-Кампо на честь Найсвятішої Крові Христової і для вшанування пам’яті благословенного Дельбуфало, а сім інших — у костелі Святої Трійці на честь семи терпінь Діви Марії. І коли він це зробить, але з горлом не буде ні найменшого покращення, то нехай прийде до мене, ми помолимося разом біля моєї Mater Admirabilis, подивимось у її личенько, на її рученьки заламані, крихкі поспоглядаємо, на пряжу та лілію, і якщо вона нам нічим не допоможе, хто ж нам тоді щось допомогти може?
Я мала в серці надію, що достатньо йому занять визначила на багато днів. Поки він знову з’явиться в мене, я думала, що або Господь його забере до себе, бо хвороба серйозніша, або, навпаки, він вичухається, бо хвороба зовсім незначна, без жодної причини пройде, так, як без жодної причини з’явилась. Якби ж то. Богослужіння він відправляв, пошіптуючи шу-шу, і почав мене непокоїти. Він як хрипів раніше, так і далі хрипів. Минуло дев’ять днів, десять — і нічого. Я дряпалася зі своєї келії, сходила до каплиці, падала навколішки біля нього й ми молилися разом — п’ятнадцять хвилин, півгодини, годину; але я відчувала: що більше днів спливає, то менше він має в мені віри й то більше в глибині серця на мене сердиться. Врешті-решт — а було це сьомого листопада — він хрипить мені щось, а Єловицький перекладає: Що тепер? Що тепер? Я ламаю голову. Підняла очі на поставник із дванадцяти свічок, немовби по пораду до неба, яке було далеко, одразу ж наді мною, над склепінням каплиці й над її скісним дахом, і так, піднімаючи очі, я побачила ікону зі Святим Сімейством, тож я тому Блянкпе й кажу: Пробуди в собі повну віру й довіру та промов уголос «Ісус, Марія, Йосип». Він захрипів, як раніше, але йому здалося, що тепер його чути значно краще. Я поплескала його по плечу і сказала Єловицькому: Він вичухається, певна річ, — і звеліла, щоб він уже йшов, бо страшенно мене мучив і нервував. Нехай він щогодини повторює «Ісус, Марія, Йосип» і прочитає тричі «Богородице Діво». Я позбулася його тільки на один день — повертаюся наступного дня з ранкових молитов, а він уже біля мальовидла Mater Admirabilis чигає, вже Єловицького привів собі як перекладача, весь радісний, як пес на бойні, ледве на лавиці витримує. Ану, скажи: Ісус, Ісус, — кажу я йому через Єловицького. А він каже — тихо, але краще, ніж раніше: Жезу, Жезу. І дуже добре. Ми прочитали спільно кілька молитов і під супровід його поклонів, які він бив мені, як турецький паша султанові, я врешті-решт повернулася до келії, позбувшись цього нестерпного чоловіка.
А вже в березні бачу, що Єловицький якийсь нетерплячий, ніби задоволений, але нічим себе не видав; врешті, одного дня приходить з Парижа «Народний вісник», а Єловицький з ним прилітає, як окрилений, наказує сісти та слухати. То я й сідаю. Він витягає клапоть паперу, морщить брови й читає. Я досі його маю, зберегла для себе і знаю напам’ять: У неділю 7 дня цього місяця після польського богослужіння в костелі Святого Роха на амвон зайшов французький священик-місіонер Блянкпе і розповів, у який спосіб, за допомогою молитов ігумені Мечиславської до Матері Божої, відновив голос, який два роки тому зник під час перебування на місії серед негрів на острові Бурбон. У наступному номері ми оприлюднимо історію отця Блянкпе в повному обсязі. Про це Єловицький уже раніше знав, чекаючи на пошту, поки з Парижа не прийде газета з цілою історією, і вона, врешті-решт, прийшла, ах, він, мабуть, умирав від нетерплячки, і з цією газетою прибіг до мене одразу. У номері 305 «Народного вісника» ми вже згадували про чудесне оздоровлення, — читає він мені, — а сьогодні розповімо словами самого оздоровленого, яким чином воно відбулося. Його опис ґрунтується на його власній розповіді, яку ми слухали 7 лютого на польському богослужінні в костелі Святого Роха, і на листі, написаному ним до настоятеля цього ордену, отця Кармеля, що його копію ми маємо перед очима. Коли о. Блянкпе ще не прибув до Парижа для особистого складання свідчення про Божу ласку, яку він отримав за допомогою молитов нашої мучениці, ми вже чули про його чудесне оздоровлення не тільки з кореспонденції, отриманої з Риму… — ха, засміявся Єловицький, ха! Певна річ, чули, від Єловицького чули! — …а й від одного художника-француза, який цього панотця знав перед тим, бачив його хворобу і спостерігав за його оздоровленням. Згаданий художник, чиє прізвище ми не запам’ятали і який досі не вірив у чудеса, скорився перед очевидністю й сам це визнає. Ось змістовна розповідь отця Блянкпе. І гарно-гарненько їм це розповів, так гарно, що я сама би так гарно не зуміла. А що вже казати про костел і про Святого Роха, де люди взагалі до плачу схильні, немовби їм з очей б’ють джерельця, але навіть у газеті так гарно було написано, що і я мало не розплакалась. А на кінець він ще додав трохи від себе: Я повернувся і, за рекомендаціями ігумені, з невимовною радістю спостерігав, як мій голос повертається до мене щоразу більше. Коли я на другий день прибув до монастиря, ми впали навколішки перед чудесним образом і після палкої молитви матінка Макрина наказала мені якомога голосніше промовити: Ісусе, Ісусе! Я промовив, і мій голос був як перед хворобою — чистий і чіткий: я одужав. Тоді ми впали обличчям навзнак, посилаючи Богові молитви і прославляючи ім’я Марії, я плакав від радості та ревної вдячності. У місцевому костелі зібралися всі черниці та послушниці монастиря, і ми проспівали на знак подяки «Те Deum laudamus».
Ох, ще бракувало того, щоби відривати всіх дівчат від зошитів і всіх сестричок від молитов тільки тому, що в якогось француза минулася хрипота! — думаю я собі. Нічого ми не співали, нікуди не бігали, можливо, він сам проспівав «Те Deum», не знаю, я мала важливіші справи в монастирі. На прощання панотчик Єловицький лише сказав мені, що якщо чудо, то він піде з цим священиком і тими єпископами до Папи з просьбою дозволити відправляти богослужіння перед Предивною Матір’ю. Гарно, гарно, — промовила я, — але чи не варто перед Богородицею цілі ночі проводити? Він махнув рукою: Матінко, для слухняних дітей ця Богородиця творить чудеса, а тому спіть, матінко, вночі спокійно, згідно зі статутом. Це я запам’ятала, але не співи, бо їх не було. І я, і Єловицький — ми обоє знали, що він оце «Те Deum» вигадав. Але ні в нього навіть голос не задрижав, коли він ці слова читав, ні я виду не подала. Що Блянкпе сказав, те сказав, воно з амвону до людей пішло, пішло і в «Народному віснику», шукай тепер вітра в полі, а завжди й так знайдеш те, що з амвону сказане, що надруковано в газеті чорним по білому, маленькими, але завзятими літерами. А хто надав амвони тим, які досі хворіють, хто прислав журналістів до тих, кого я не оздоровила? У якому костелі мала проповідь ота бабера, родом з-під Ліона, що прийшла до мене з просьбою вилікувати їй смердючу кровотечу? А той дідусь, що воював ще під Ваґрамом, із задавненою раною, розтрощеною і рваною, що тільки поглянеш, а зсередини, з м’яса кістка вилізе? А та молода дівчина, що прийшла до мене зі смердючими гнійниками… Ну, і які газети надрукували її історію? Я просила, але мені не було дано, я стукала, але мені не відчинили? Що за нудна історія, вона була й залишається хворою, ніяких чудес, навіть кульгавий пес до такої не прискаче. Та де б він туди, той кульгавий пес, той журналіст, пішов у таку бридку околицю, де в канавах смердить кров’ю від м’ясних яток, а на сходах — вареною капустою? Чи прочитають англійці, італійці й навіть росіяни, якщо читати навчаться, про ту, в якої досі у вухах дзвенить? Про того, що блідо-синій, але з червоними як цегла щоками, волаючи до мене про допомогу, досі безуспішно молиться про лікування туберкульозу? Ні, вони прочитають про Блянкпе. Про те, як він співав «Те Deum» у гроні послушниць і черниць, про те, як у нього сльози котилися по обличчю від солодкого розчулення. Або про те, що коли він відновленим голосом промовив, то якраз прибігла до мене зболена мати від смертного ложа свого сина благати про чудо — а тут вона чудо бачить. Це правда. Що я сказала їй: Молися, але з надією, а не розпачем, довірся Предивній Марії, а син одужає, — теж правда. Але він не одужав, це вже вигадка, коли вона повернулася з костелу, він уже був мертвий. Однак для них він житиме, бо так їм у газеті надрукували. І вони самі розчуляться, ще й іншим розкажуть. Вони сидітимуть з тою газетою в якомусь трактирі, з рук у руки її передаватимуть, рибою папір маститимуть, будуть наші про Блянкпе писати додому, до Ейшишок, до Вільна, до Варшави, а інші — до себе додому, до своїх маєтків, до якихось дворів в Іспанії або Баварії, а там це прочитає їхня баварська тітка-нахлібниця або іспанська любителька кави й замовить за мене молитву.
*
І не хто інший, як моя матінка, Mater Admirabilis, власний монастир, урешті-решт, мені купила. Вже кілька місяців завдяки доброчинності княгині Одескалькової я мешкала в окремому будинку в саду сакрекерок, де тимчасово мала збирати й муштрувати василіянок Воскресіння. Були зі мною одна полька і Маріетта, дуже хвора, але така прекрасна, що я про неї завжди говорила: А цю, хоч би вона все життя в ліжку лежала, я до монастиря прийму і сама буду їй прислужувати, бо вона має Божий Дух і Найсвятіша Діва благословила мене тричі, коли я за неї молилась! Однак як збереш послушниць, якщо в будинку недостатньо місця? Ледве Папа дозволив оточити образ каплицею, панотчик кинувся до багатих пань, бо непосида: сюди листа послав, там покірно схилився, деінде руку простягнув — досить сказати, що посипалися пожертви на облаштування каплиці для Предивної Матері й із Риму, й із Парижа. Господь забезпечив коштами! Пішов хтось із братів з облатками по світських панях, узявши із собою скарбонку, заходить до одної, його запрошують у кімнати, а тут якраз франт відносить їй сто п’ятдесят франків, програних у карти. Мені належиться відсоток! — пожартував братчик, одначе пані не відсоток, а все до скарбонки кинула, а почувши від франта, що це на облаштування каплиці буде спрямовано, окремо сто франків дала. Покутниця іншого брата, панна служниця, була великою доброчинницею каплиці; сама хотіла вступити в монастир, святоблива, вона мала накопичені кошти, тож сипонула Mater Admirabilis грошвою, а змартвихвстанці пристарали для неї окремий монастир.
Отоді-то брат панотчика сказав, що оплатить усе з власної каси, — і справді, лавиці, фарбування, свічники — все він. Однак грошей уже було багато, панотчик їх сумлінно реєстрував і врешті-решт переказав княгині Одескальковій, тобто Браницькій, бо знав, що кожні десять золотих скудо, які княгиня отримає на збереження, вона сполучить зі щонайменше дванадцятьма з власного гаманця і все це оберне на добро. І цього разу він не помилився: до того, що наші добрі земляки нашкрябали, княгиня рясно досипала та купила помешкання для мене, Макрини, старої василіянки, та моїх сестричок.
На Есквіліні, біля єзуїтського костелу Священномученика Євсевія, дуже стародавнього, біля досить бридких римських руїн, які вічно мають зруйнувати і зрівняти із землею, але чомусь ніхто за це не береться, стоїть маленький костел Святого Юліана і сполучений із ним монастир — перший, у якому кармеліти в Римі оселилися. Кармеліти перепродали його редемптористам, а ті — ще комусь, аж поки цю руїну не купили для василіянок, хоча поселитись у ній — це немовби жити в пустелі: вітер віє, де хоче, крізь діряві дахи дощ протікає струменями, і я не дала б голову на відруб, чи в комині пугач із лисом і дияволом не завелись. Що ж, воля Божа, якщо нам велять у брудній і запліснявілій печері жити, то ми там житимемо, вдень і вночі славлячи співом і молитвою Господа Ісуса Христа. Однак я й далі мешкала в сакрекерок і там ляшків добре приймала.
Проте панотчик не в тім’я битий: він пригадав, що його родичка Собанська, хоч і далека, зате багата, хотіла заснувати монастир під російською окупацією, а тому почав писати до неї листи, мовляв, шкода москалям гроші давати в руки, бо вони монастир притьмом закриють, ченців чи черниць розвіють на всі чотири вітри, а в новесенькому костелі або церкву зроблять, або якийсь склад, або молотками із землею зрівняють, і все розсиплеться в порох. Інша справа — монастир василіянок у Римі: о, до нього ні цар, ні владика, ні генерал із єгерями не дістануться. Він душив бабуську, душив, листа за листом слав, продихнути їй не давав, поки вона не заплатила, поки не сипонула грошвою так рясно, що не тільки всі дахи вдалося залатати, стіни побілити, спорохнявілі сходи замінити на нові, а й навіть встановити олтар і придбати чимало церковного начиння та весь реманент, потрібний сестричкам. Щоб я не була в монастирі сама, як перст, із Сілезії мені прислали десятеро щойно навернених послушниць… ні, із Сілезії дев’ятеро, адже одна була з Берліна… так чи інак, десятеро послушниць. Після жорстокого крововиливу з гнилого пенька виросла нова троянда.
Я звідкись дістала статут святого Василія, здається, мені його сестра Лоскутовська з китайковим халатом у Мяделі дала, не пам’ятаю; тепер вийняла його з якоїсь схованки, дала для перекладу на італійську, аби Папа й церковна влада знали, що всередині написано, після чого наказала надрукувати з таким вступом: Цю книжечку матінка Макрина Мечиславська, остання ігуменя мінських василіянок, чиї переслідування і втеча докладно відомі світові від тисяча вісімсот сорок п’ятого року, носила немов найдорожчу реліквію, зашила на грудях своєї чернечої одежі й тепер передає своїм сестрам, коли орден василіянок, знищений у зародку царем Ніколаєм, буде відроджений з дозволу Святого Отця та під його опікою. У той же час панотчик ще пристарав передачу василіянам невеличкої церкви Святих Сергія та Вакха з гарною іконою Божої Матері на пасовищі, а отже, ми були, врешті-решт, у Римі всією нашою чернечою родиною. А княгині Одескальковій я віддячила, як найкраще вміла, за те, що вона для нас грошей не жаліла, я врятувала її капітали, розміщені в одному віденському банку. Я мала видіння, — кажу їй одного ранку, коли вона прийшла до мене з візитом, — що заглядаєте ви до скриньки, а там замість золота — болото, а в ньому бабраються ропухи. Що це може означати? А вона, немовби на льоту, збагнула: Я вже знаю, добре знаю! Вона швидко закінчила візит, сіла в карету, я лише почула торохкання бруківкою — і вже її не було. А через місяць вона мені розповіла, що тижнями благала князя Одескалька продати у Відні «металіки», тобто австрійські акції. Лише сценами та наполегливістю вона його перемогла; віденський Ротшильд думав, що вона збожеволіла, і другий раз запитував, чи вони впевнені; лише коли йому повторили наказ, він почав продавати, але вже з втратами, бо Австрія банкрутує. Якби не ви, матінко, я втратила б усі капітали — і свої, і чоловіка; і, справді, у нас би трохи болота й залишилось. І, можливо, зо дві ропухи.
Нині, коли небо над нами дещо проясніло, настав час трохи віддячити моїм доброчинцям. Змартвихвстанці, які після смерті Янського склали обітниці з лише тимчасовим, п’ятирічним статутиком, уже тривалий час шукали для себе статуту на майбутнє. Вони їздили то туди, то сюди, на Сицилію й до Неаполя навіть їх занесло, де вони радилися з різними святобливими братами та сестрами італійськими, а потім дивувалися чудесам кипучої крові: святого Януарія і превелебного да Понте. Панотчик із цього да Понте особливо щасливий, бо Януарій часто розчиняє кров, а той другий — рідше. Панотчик думав листовно запитати селючку Марину, яку австрійці переслідували за пророцтва і яка щойно приєдналася до звєжинецьких сестер у Кракові. Яка вона? — запитую я. Він покрутив головою: У її щирості я сумніву не маю. Природно дивним чином обмежена, у селі вважалася дурною. Каже, що їй ввижається Діва, подібна до статуї в Бернардинів. Одна побожна бабуся, яка роками нею опікується, каже, що все напророчене нею справдилося, особливо звільнення в’язнів, коли на це не було ані найменшої надії. Її сповідник усе те записав у віршах. Але чи брати до неї, врешті-решт, лист надіслали, я не знаю. Знаю, що вони разом читали різні статути — святого Августина, Лігурія, Ігнатія, пасіоністів, Франциска, Вікентія, а також нишпорили по житіях тих, що засновували ордени: то цистерціанці скніли під двома настоятелями й лише святий Бернард приніс пишноту, то семеро якихось навіжених середньовічних розбійників заклали конгрегацію… про різні речі у старих книгах значилося. Пішли вони питати й до Ватикану, чи можуть вони примирити бенедиктинський статут зі священицьким статусом. Папа знизав плечима, мовляв, без подробиць важко сказати: Якщо ви хочете спертися на статут патріарха всіх ченців Заходу, я нічого проти не маю. Але з плином часу все змінюється, нині потреби інші. Вони кажуть, що переглядали конституції різноманітних бенедиктинських згромаджень, уже Церквою підтверджених, і до цього тільки щось додадуть, але це вже в самотності та спокої послушництва. Нічого ви не зробите, — обурився Святий Отець на позолоченому троні, аж у нього пелеринка затріпотіла, — бо така справа — це робота не багатьох, а одного — людини, яка б мала Дух Божий. Ви про це просіть, інакше буде халепа.
А халепи їм не хотілося, тож і мене вони, певна річ, питали. Отче-добродію, тримайся святих! — сказала я. Бо де мені було знати, який статут їм варто взяти, вони дали мені одного разу прочитати святого Ігнатія і Вікентія, з них двох панотчик Вікентія згадував, тому я так і сказала. Але, бачу, Кайсевич справу сприймає всерйоз, розтовкмачує, на пальцях показує: Бо ми хочемо досконалішої вбогості, як у місіонерів, більш францисканського, одне слово, йдеться про вибір зі статутів святих, який би відповідав нашому розумінню Бога і йшов через Бога… Я перебила його зітханням, бо нема чого мені тут воду лити: Аби тільки зі святих. Бо інші можуть бути і є святобливі, а дасть Бог, і більше будуть, але завжди безпечніше спиратися на святих. Він зрадів, що ще не раз зі мною про це розмовлятиме, тому я тільки погляд опустила: Отче, я дурна, поради тобі не дам, але якщо помолитися, то сідай, як на віслюка, — витримаю. Я вже й так, як умію, прошу, щоб Господь дав вам найбільшого духа та найбільше людей.
Урешті-решт, вони принесли мені попередній документ — покреслений і заляпаний, я поклала на нього руку й мовлю, а для цього використала урочистий, особливий голос, до якого нечасто вдавалася: Вдень і вночі я молилася за Святий Дух для вас. Одної ночі лежу в келії ницьма, чуваю, читаю молитви, аж бачу якийсь надзвичайний блиск… Піднімаю з долівки погляд і бачу, що ціле розп’яття осяялось, і чую з цього розп’яття голос; то сама Богородиця, яка показує мені чорного ченця, що читає книжку, і одразу ж голос Господа Ісуса Христа в постаті Воскреслого: «Скажи їм, що вони не отримають мого благословення, тільки за статутом Бенедикта!», а Богородиця мала час додати перед зникненням: «Якби він за них так не молився, вже б давно по них і сліду не залишилося!». Мій голос у них задзвенів, поглянули вони один на одного смиренно й узяли собі бенедиктинський статут. Ах, сподобалися мені ці пустощі!
Одразу ж після цього вони обирали собі нового настоятеля, вибір упав на Кайсевича. Але куди йому, вічно хворовитому, настоятелем? Авжеж, він скромний, кожен гріш пояснював, убогістю своєю аж захлинався. Я не думав, що переступив убозтво, прийнявши трохи простої білизни, коленкорових сорочок, силоміць мені встромлених, і старий складаний ножик… бо я й не достатньо мав білизни, змушений після кожної проповіді міняти сорочку… Зрештою, я завжди можу віддати нужденному, — виправдовувався він. — Годинника я теж не маю, у дорозі страшенно незручно, коли мені докучали різними датками, я сказав: якщо ви маєте старе калатало, але срібне, бо іншого я не прийму, то дайте мені. Зрештою, я досі нічого про цей годинник не чую. Я не хотіла слухати про його годинник, але що з того, це був тільки початок літанії, і він заходився докладно описувати, у що він убраний: Щодо одежі, то я ношу стару літню сутану, на халатику ззаду латка світиться. Я вже в Тулузі хотів мати суконну з грубого сукна, але як цю вшию по дорозі, то справлю з найпростішої тканини, і свої грубі зношені черевики носитиму. Але не зношеними черевиками згромадження живе, а вмінням підмовити єпископів і кардиналів, князів і графинь, а він завжди у своїх хворобах найбільше кохається та про серйозні справи не пам’ятає. Колись запитую його, чи він мого листа одному кардиналові заніс, а він мені жалібно скиглить: Ах, матінко, я не міг, бо був знесилений, аж жили мені вилазили! П’ять днів трималася лихоманка, — о, бачу, що зле, не досить, що листа не доправив, то ще й буде мені тепер про хвороби розповідати, — я думав, що буде малярія, мені дали порошки Леруа від блювоти… Вони подіяли в подвійному напрямку і, за моїми відчуттями, завадили якійсь небезпечній хворобі. Я виблював купу вже зіпсутої, темно-зеленої жовчі — все закінчилося катаральними виділеннями, і сьогодні вже мені зовсім добре. Отець Александр прочитав проповідь і за мене, і за себе, це воістину Божий чоловік. Але листа не було коли занести! Тож я подумала, що якщо він два легенькі аркуші не здатен донести, то як дасть собі раду з цими посвареними братами? Я кличу їх і кажу — тим самим голосом, яким я зазвичай про одкровення промовляю: Знак Божий, добродії мої, я мала видіння, що отець Кайсевич — високе та сухе дерево, а отець Губе — малий накритий плід, на якому щось написано… Я підійшла до пенька, око напружую, а там тричі на корі викарбувано «Йосип». Я бачила, що Кайсевич зніяковів, спітнілі долоні об сутану витер. А незабаром зізнався, що він радше проповідник, і смиренно поступився Губе. Зрештою, цим він перейнявся менше, ніж своїми тельбухами, сидів у кутку й тихо балакав: Може, другу м’ясну страву по неділях і четвергах я й витримаю, видно буде. Моліться за мене, хирляка, аби осел брикав і завчасу не скопитився.
Усі вони були як курчатка, а я — як квочка, що стежить, аби вони в болото не попадали й не втопилися.
*
Почався холодний лютий і прибув до Риму вкритий інеєм Міцкевич, і зупинився, як великий пан, у «Мінерві». Отут я тебе й застукаю, — сказала я собі, — отут я тебе впіймаю, коліном притисну, розп’яттям і милосердям Божим, Христовим, чистим і світлим так відлупцюю, що всю єресь із тебе виб’ю! І тільки очі до неба підняла, коли мені новину про цей приїзд поляки переказали.
Ледве він проїхав крізь брами, а вже пройшов цілим містом дрож, як грім, уже всіх ляшків розбудив він із летаргійного сну; маестро, маестро приїхав, віршомаз кудлатий. Заходилися до «Мінерви» бігати, мало з ніг не збиваючись, — граф Красінський кинувся на нього, обнімалися вони так, що мало не подушилися. Хай вони всі наобнімаються, якщо треба, — подумала я, — а я своє зроблю, коли для цього настане час. І написала: Для пана Адама Міцкевича, особисто. Слава Ісусу Христу та Богородиці Діві Марії! Пане Міцкевич, маю потребу побачитися з вами. Прошу й чекаю. Матінка Макрина. Терміново!
У змартвихвстанців був цілий шабаш і Христова змова, як видерти Міцкевича з рук Тов’янського, бо якщо його спасемо, то решта до нас піде з неохочим ведмежим буркотінням. Півночі міркували панотчик, Губе та Красінський, — також, зрештою, віршомаз, — як до нього знайти підхід і що він поробляє; уряд справді забрав у нього кафедру, але за ним уже пішли важливі професори Мішле та Кувет; у нього бувало по п’ятсот слухачів, жінки після лекцій його в коридорі перепиняли й навколішки просили про благословення, яке він милостиво давав… Він постарів, дивним чином споганів, бридкий вираз обличчя, а всі прихильники Тов’янського на будь-яку його команду, коли він накаже вийти з богослужіння для поляків перед самою проповіддю, юрбою виходять.
Щось треба було робити — відома річ, а я для цього найкращий інструмент, бо, здається, лиш я здатна вилікувати його вічну сердечну рану. Йому вже про мене в Парижі розповідали. Взяти матінку Макрину до Польщі, — запевняють вони, — і вона весь нарід стримає; вона як Жанна Д’Арк якась, послана Богом для лікування внутрішньо-народного розбрату. Свята! Мучениця! А він лише ніздрі роздув і каже: Це гідний для Церкви виняток, але заждіть, хай-но вона поїде до Риму, то там її одразу сховають у якомусь закамарку, що ніхто про неї й не почує. А тому треба йому показати, що в жоден закамарок мене не запхали, але з цим найменша гризота. А найбільша в тому, що Міцкевич зовсім не хоче визнавати гріхи, він не для цього до Риму прибув, навпаки, він сам прагне Папу перетягти на свій бік, він тут з’явився з місією як апостол Тов’янського; Папа вже погодився його прийняти, але аби бодай один свідок на тій зустрічі був присутній, а той непохитний — умови ставить людині, яка на шапці три корони носить! Віршомаз сказав, що Тов’янський і справді сильний, хоч пекельна ця сила, земна чи лише нерозумна — важко сказати. Досить, що він сильний, і якщо комусь ці кайдани судилося розкути, залізо зламати, то мені одній. Бо сила моя добута в мучеництві — якщо Тов’янський творить чудеса і я творю чудеса, то я його чудеса можу зневажити, бо моя сила з пролитої крові випливає, а його — з гарних слівець, месмеризму та небилиць. Проти його бараканового сурдута — мої шрами, проти його звивистої і таємничої мови — мої найпростіші слова звичайної господарки, найскромнішої черниці. Я можу йому в чудесах відмовити, а він у моїх чудесах відмовити права не має, бо чудо є властивістю людського духа, вивищеного жертвою, — і чимало подібних дурниць він сказав, проте досить, щоб панотчик збагнув укотре, а разом з ним і його брати, що я їм конче потрібна.
Міцкевича мені привели на третій день після тих коверзувань. Я знала, який він на вигляд, мені його одного разу показали на вулиці в Парижі; мене ж він ніколи не бачив, якщо не враховувати портрети в газетах, але там я була схожа то на подільського злодія, то на циганську ворожку, а то на огрядну квочку — і ніколи на себе, хоч обличчя в мене абсолютно звичайне, а тому й художникові не повинна завдати проблем. Він стояв на порозі мого дому й увесь тремтів — я думала, що від холоду, бо взимку в будинку вельми холод допікав, але ні, це нерви в ньому так калатали. Він стояв на порозі, а я в одну мить вийшла на сцену. Я стала, нічого не сказала, ані слова, лише зітхнула. Але яким було це зітхання! За все життя глибшого, сумовитішого зітхання я з себе не видобула. Воно впало на землю пудовим тягарем, впало між нами й там лежало. Я, — почав він незворушно, впевненим голосом, і я відчула, що на цей тон він налаштувався давно, — Адам Міцкевич, вигнанець із Литви. Я поклонилася й відповіла, теж налаштувавшись на певний тон і його зброю в цьому двобої приймаючи: А я черниця, перекинута через увесь світ з Литви на італійську землю.