Ми обтріпалися тоді всі добряче, як ті пташки перелякані, та й рушили через глибокі сніги на руїни старої каплички: статую звідти винесли і хтозна, чи не порубали й не спалили в якійсь схизматицькій печі, цеглу розтягли, тільки старий кований хрест зі снігу стирчав. Усі четверо ми впали на коліна, відчитали відповідні молитви, по черзі віддали себе під опіку Найсвятішої Діви, ангелам-охоронцям нашим, нашим святим покровителькам і самій Трійці Найсвятішій, і я глибоко вірю, що завдяки саме цьому заступництву після таких довгих поневірянь через пущі, бездоріжжя, через Познань, Париж, Ліон я дісталася аж до Риму, та ще й якраз на Троїцьку гору… А потім, заплакавши разом, ми рушили в дорогу до кордону, до прусського кордону, кожна окремо; якщо за нами рушить погоня, якщо лихі люди донесуть жандармові, якщо хворобою нас скосить у якійсь малій хатинці або навіть посеред лісу, якщо нами поласує зграя вовків, то щоби принаймні одна з нас дійшла до Петрового трону та біля ніг Святого Отця поклала зойк, довгий, хрипкий, протяжний зойк нашого народу, мученого за віру, зойк правовірних священиків, мучених у в’язницях, скутих сибірською кригою, криваво замордованих, зойк храмів, чиї мури зруйновано або — що гірше — спаплюжено, запровадивши в них огидну схизму.
Я не знала навіть, чи попи вже женуться з єгерями за нами слідом, чи це тільки вітер мене переслідує, але я бігла вперед і лише через дві версти зупинилася, ледве переводячи подих. Оце гризота: куди тепер іти? Три дні в лісах, заблудла, я їла тільки іній, сніг злизувала, до кісток замерзла. На замет сіла, оком навколо по лісі скинула: Деревина, деревина, всюди деревина — і жодної дровинки для вогню! Замерзлою я засинала, замерзлою прокидалася, щаслива, що добрий Господь Бог ще один день життя мені дарував, і здивована радісною піснею птахів на світанку. Вони так у лісі радісно день вітають, а я, хоч, може, і дурна жінка, та за пташок набагато розумніша, але така печальна. Мороз був такий, що аж кров од зіниць відступила. Я була б, як друга Лотова дружина, у цій трясовині зосталась, вона навічно на камінь, а я б до весни на бурульку перетворилася, а потім прийшла б тільки відлига і з вашої бідної василіянки залишилася б лише купа розмороженої падлини. Але дивлюся — просіка, там пастухи з незігнаними з пасовищ овечками; людського ока я уникала, хотіла зігріти тіло біля цих овець; лиш раз я тихенько закричала: Базь-базь, а вони вже біжать наввипередки, вже кладуть мені свої теплі кожухи на ноги, як холодне залізо, а відтак мене ці біленькі безневинні духи загріли від пальця лівої ноги до самої маківки голови й оздоровили мене, оздоровили, як найкращі медики.
Мороз — це одне, а голод — друге: вже чимало днів я не мала в роті ні крихти хліба. Більше не могла чекати милості, стукаю в хату, в хаті сидить стара. Прийняла в ім’я Господнє, поцілувала, як матір, у руку. На сиві шати глипає оком: Ви, мабуть, матінко, йдете до міста, на відпуст? Я очі догори, просто в стелю, бо ж над тією стелею Господь Бог на небесах сидить. Я не зуміла. Ні, я не зуміла старій збрехати, я побачила в ту мить усе своє життя, з дитячих років, коли мене моя матінка, Анна з Ягайлів, зразково навчала, що брехня бруднить сумління, як чорнило. Що тут скажеш? — таке питання в молитві пурхає через дах, через крони дерев і далі, у хмари. Я не сміла брехати, але одразу ж пригадала, що до Риму йду. Так, до міста, на відпуст, — відповідаю, а гріх мені із сумління падає стопудовим залізом. Це не близько, — зітхнула вона, а при цьому й назву міста проказала. Це був дар Божий!
Того самого дня молюсь я біля хреста на роздоріжжі, поруч навколішки стає жінка; читаємо ми разом молитви під цим простим хрестом, спочатку голосніше, потім тихіше, аж раптом вона промовляє: Чула, що в Мяделі? І розповідає, що попи налякані, що розсилають по дорогах головорізів, щоби трьох черниць-польок зловити. Я не подала виду, на обличчі в мене жодна кістка не здригнулася. А чи вже котрусь зловили? — запитую я низьким, рівним і спокійним голосом. Козаки цією стороною бігли, то знайшли труп над річкою… десь у такому, як ти, матінко, віці, на обличчя схожа, на зріст також… Стоять козаки перелякані, аж тут над’їздить коляска, з коляски єпископ виходить із червоним обличчям: «Та це сама ігуменя монастиря, Мечиславська, киньте падлину у воду…» Ледве вона це промовила, як зникла між соснами. Я ж розумію, що це Боже попередження, що це ангел у якийсь балахон і бідну хустку вбраний. І що той труп, що лежав посеред місточка над річкою, ніколи на світ не приходив, ніхто його не няньчив, не хрестив, у монастир він не вступав, що його ангели з неба скинули, бо так Господь вирішив сплутати переслідувачам карти.
Я йшла через глибокі сніги, і потім, коли прийшла моква і шляхи перетворилися на болотяні ріки, і ще пізніше, коли червнева спека висушила землю; я блукала, губила з очей дорогу й віднаходила її завдяки Божій опіці; у голоді та спразі, у холоді та спеці, у лихих пригодах, переслідувана, ховалася в кущах, як вистежувана звірина, зловлена в пута, але завжди за допомогою Божого Провидіння врятована та проведена через усі пороги; я казала собі: Так хотів Господь. Господь дав напитися челяді, попам і монашкам, Господь дозволив нам знайти знаряддя, щоб розкувати ланцюги, та силу, щоб це здійснити, Господь нам сукувату колоду приготував, тож Господь і заопікується нашими бідними сестричками, що слабкі, знесилені, сліпі та скалічені не знали нічого про нашу втечу; якби ці бідолашні бодай одне слово скарги висловили, один раз зойкнули зі страхом, що не залишиться нікого їм для прислуги, ми б не зуміли їм у цій просьбі відмовити й залишити їх, якби вони нас захотіли у в’язниці затримати. Але ж треба було втікати, бо так хотів Господь! Потім я почула звідкись, що дві каліки швидко померли в тій самій в’язничній хаті, де я жила з ними, страждала і плакала з ними; решту забрали до шпиталю, але це супроводжувалося довгими торгами із Семашком, який затявся, що до шпиталю пустить, але тільки як вони від попа приймуть святе причастя; а через те що вони воліли залишитись у в’язниці, ніж скоритись, то він, врешті, здався, але тільки за умови, щоб їм ніколи ксьондза не привели. Але чи це правда, що їх усіх до кінця не замучили, не втопили, різками не докатували, я не знаю.
Від прусського кордону через Францію я прибула до Риму, а все, що із семирічних переслідувань могла запам’ятати, розповіла за наказом самого Святого Отця, про одне лише просячи: не вказувати подробиць, які могли б інші душі наразити на переслідування. А тим, що нам допомогли, що жаліли нас, бублики кидали під ноги, тіла замордованих сестер викрадали та ховали в освяченій землі, які захищали нас, приносили з гуральні казанки для приготування браги, лементували на березі озера, всім цим чесним душам я кланяюся до землі, нехай Господь їх за це нагородить, бо ж не через що інше, а тільки з милості Божої змилувалися вони над нами, попри нечувані острах і суворість. За це хай буде славний Господь у Трійці єдиний, якому шана та подяка на віки вічні, амінь, Макрина Мечиславська, ігуменя мінських василіянок. Ми, що підписалися нижче, заявляємо, що нинішню оповість матінки Макрини, записану за нею, ми читали, і свідчимо: вона в усіх подробицях цілком відповідає тому, що матінка нам розповідала. Кс. Максиміліан Рилло, ректор римської Пропаганди, Кс. Александр Єловицький, ректор св. Клавдія в Римі, Кс. Алоїзій Ляйтнер, теолог з римської Пропаганди.
По трьох сестричках, які начебто з Відня вирушили, врешті-решт, не зосталось і сліду; я думала про них іноді у своїй вечірній або ранковій молитві: О, нещасні ви мої, що ж ви пережили, як жахливо вас побили лихі люди, що ви краєчок моєї оповісті схопили… Але потім я про них, як це буває, забула — пройшли вони і зникли в імлі. Кайсевич мені ще раз лише сказав: Я був у Неаполі… ах, купатися не купався, бо по дорозі туди застудився й не одужав, аж тут… — на цьому місці для підтвердження він носа в хустку висякав, — але там познайомився з однією святобливою жінкою, яка перебуває в молитовному зв’язку зі Святим Отцем і його ближніми… Взимку вона молилася після причастя за царя Ніколая, грішника, і почула чудесний голос: «Це бестія! Це бестія!». Вона просила мене переказати вам, матінко, що сестрички з Мінська, які з неволі втекли, живуть у безпеці за монастирською огорожею, але утримуються в таємниці з політичних причин… Більше я про них не чувала, зрештою, у мене важливіші речі відбувалися.
Папа вже віддавна хворів, і всі казали, що він не те що до зими, а й до кінця червня не доживе. Отцю Кайсевичу снилося, що кардинал із Бельгії приїздить на конклав, доктори від Святого Отця не відходили, щоб не було небезпеки, що він помре без останнього причастя, але й так уже останнє миропомазання непритомному давали. Тож і я то одному, то другому натякала, що смерть у папські двері стукає. Якраз того ранку Рилло нагодився, а я його за рукав хапаю й кажу: Мені оце снилося, що знову треба йти на аудієнцію, але я дивуюся, що мушу лізти вузькими, брудними сходами, і сам Святий Отець мені двері відчиняє… ніяких позолочених зал, лише мала хатинка, у ній він, дуже ослаблений, у чорній сутані, і каже: «Я вже не маю часу, мушу йти…» Він пропустив це повз вуха, як усі, але, коли Папа помер, одразу про це собі пригадав і всім про це як про чудо розповідав. Кожен цьому дивувався, навіть ті, кому я розповідала схожі речі тижнем раніше, про що вони зовсім забули. Ах, як вони обожнюють знаки та чудеса! Йдуть кардинали на конклав, дивляться, голубка сидить — і всі збуджені, плітка по всьому Риму розлетілася, мовляв, голубка сиділа, хоч голубів тут, як вошей у Мяделі.
З Риллом узагалі найлегше чудеса робилися — я любила його, хоч знала недовго, бо йому невдовзі прийшов кінець: він поїхав до Африки на місію, і тільки мені після нього хрестика прислали, бо так він на смертному ложі розпорядився… Я тримала в руці той хрестик, задивившись у темне дерево, і пригадала, як прийшов до мене колись Рилло засоромлений: Ах, як мені прикро, матінко, що я забув тебе познайомити з тим високим англійцем! І каже, що племінник кардинала, англійський лорд, якого до мене колись приводили, дуже захворів, а тому просить мене про молитву. Рилло пообіцяв переказати просьбу, але пішов сповідатись і забув. Не біда, — кажу я, — не біда, бо мені вночі привиділося, що він показує на голову й там його болить, але йому вже мусить бути краще. Він служитиме Господу Богові, — додала, бо це ж не означає, що він священиком стане, а навіть якщо і стане, то роки його чекають довгі й завжди можна сподіватися, що лише під кінець життя він священицьку сутану одягне. Коли панотчик поїхав до Франції проповідувати там по монастирях і костелах про моє мучеництво, а потім довго листів не було, бо дипломатичний пакет украли під Чівітавекк’я, а з ним і всю пошту, мене такий сум огорнув, що я і Риллі, і Кайсевичу, і кожному, кому слухати хотілося, розповідала, що Єловицького москалі в море кинули. Після його від’їзду я три ночі перед Mater Admirabilis читала літанію, — кажу, — і тоді образ освітлювався, і я чула, як панотчик відповідає… а потім перестало. Він трохи дивувався, коли листи нарешті прийшли, а я пояснила їм: Видно, моя Предивна Матір його оберігала й москалі в море його не кинули, але кинути хотіли.
Іншим разом прийшов секретар узутих кармелітів із просьбою про молитву. Навідався до них новий Папа об одинадцятій ночі, настоятеля не застав, висварив, поставив на карб; один будинок, мовляв, забирає для бідних. Я похитала головою, похитала, після чого кажу: За це я молитися не буду. І кожен, хто про це дізнавався, казав, що через мене промовляє Святий Дух. Коли ж мені сильніше ноги докучали, — тут дейкали, що в мене водянка і я від цієї водянки, мабуть, помру, — я робила таку міну, що вони вмить розуміли: мене карає диявол за успішність моїх молитов. Колись москаль мене катував, а тепер ночами сам сатана товче. І в цьому вони теж чудо бачать.
Одначе чудеса — це дурничка. Мене перст Господній ніжно торкнувся.
Був якраз день святого Яна Кантія, коли я зірвалася з ліжка на світанку, бо мене щось шарпнуло, щось мені казало: Вставай, Юлько, вставай! Вставай, Ірено, і ти, Макрино, вставай! Від ніг до голови я відчула тривогу, але не неприємну, а сповнену насолоди. У мене свербіла права рука — якийсь гість прийде. Раптом чую голоси на подвір’ї Троїцької гори, у вікно визираю, а там два великі віяла зі страусиними перами, нижче червінь і золото, покрикування, балачки — папський паланкін. В одну мить я перехрестилася, спустилась, у коридорі чатую, а вже наближається Святий Отець, власноруч милостиню бідним роздає, що треба було, благословить, хазяйським оком обводить, молитви читає, стопу дає для поцілунку, одне слово, він робить усе, що Папа під час візиту в римському монастирі робить. Ледве мене помітив, уже щось черницям говорить — це вже і я збагнула: мовляв, ось мучениця. То я гуп йому до ніг, незграбно, як мішок борошна, а він на це подав мені стопу для поцілунку і сказав (панотчик Єловицький усе мені впівголоса перекладав): Так багато в ній життя! Підніміть її, підніміть. Мене підносять сестрички, я тільки двічі зітхнула й повела його до моєї келії. Він поглядом її обвів, благословив, подякував Господу Богу, що прислав мене до Риму як доказ перемоги слабких і малих над сильними світу цього. Молися за вашу бідну Польщу, — промовив він, — я теж молюся, можливо, Господь прибере від неї залізну руку, яка її пригнічує. Але спочатку припиніть самі грішити, зокрема розлучатися. Не знаючи, що сказати, я вхопилася за святого Яна Кантія, який Христового Намісника до старої грішниці привів; панотчика Єловицького я представила як свого сповідника та супутника — він також отримав право поцілувати Папу в стопу, через що надзвичайно радів і ще неодноразово згадував, що Святий Отець давав нам цілувати стопу з особливою ніжністю, після чого ми якийсь час поговорили про мої рани та хвороби, але я бачила, що вони обоє вислизають від мене, а тому крикнула: Святий Отче, Святий Отче, ти так мало дав відпусту моїй Mater Admirabilis, тож дозволь я Тебе до неї проведу, я так її люблю, вона такі чудеса творить. Вони обоє перезирнулися, Папа засміявся до мене, як до нерозумної дитини. Якщо ти так її любиш, — каже він, — якщо вона чудеса творить, то веди. Він зі мною вже так довго балакав, що я відчула приплив сміливості й випросила особливу ласку: щоб за молитву перед моєю любою Дівою Марією він дозволив відпущення пекельних мук. Сто днів, — погодився він. Якщо в Mater Admirabilis сто, то дай мені ще, Святий Отче, сто днів відпусту для Господа Ісуса Христа, що на сходах, а Матір у Сина попросить усе що треба. Він засміявся й удруге кивнув головою.
Процесія вже готувалася до виходу, але Папі це було байдуже. Ходімо, — сказав він з усмішкою, — ходімо, матінко, до того твого образу. Я бачила за його плечем пару розлючених очей: то були очі матері-настоятельки, яка вважала це мальовидло потворним і вже давно заборонила сестричкам його хоч якось згадувати, вже не кажучи про його відкриття; але, коли Папа наказав провести себе туди, коли перед запоною зупинився, коли запитав, чи саме за цією запоною моя Mater Admirabilis ховається, коли ступив крок черевичком із червоного сап’яну, вона стриматися не могла. Невдале мальовидло, яким шкода разити очі Вашій Святості, — буркнула вона; але це лише посилило його зацікавлення, тому вона наказала відхилити запону, а Папа тоді привітався з Марією Salve Regina і впав навколішки! Він помолився за всіх, призначив відпусти, в одну мить зі сховку видобув лампаду для вічного просвітлення світу. Воістину, ти, матінко Макрино, мала рацію, ось Mater Admirabilis, — усміхнувся він до матері-настоятельки, а вона зібрала в собі всю силу, яка ще жевріла в її худих і ослаблих членах, і відповіла, що кольори, вочевидь, пом’якшилися з плином часу, вигладилися форми і справді тепер це мальовидло гарне та спонукає до релігійних роздумів. А коли вона це промовляла, то кожен клаптик її тіла напружувався і рвався з-під шкіри, кожен м’яз судомно стискався; і хоч слова, виштовхані силою волі, таки пролізли їй крізь горло, присягаюся головою, що після відходу Папи вона з найбільшою охотою заковтнула їх назад і вже ніколи не випустила б з огорожі своїх зубів. Проходячи коридором, а проходити мала щодня щонайменше двічі, вона відводила погляд і насправді ніколи Марії не бачила, ніколи не сиділа біля неї в тиші та спокої, ніколи не вслухалася в її слова і таким чином сама позбавила себе найбільшого скарбу, який міг її в цьому монастирі спіткати.
*
Кількома днями пізніше панотчик, увесь збуджений, каже мені, що вже знає про причину візиту Папи: московські шпигуни пліткували в Римі, що Святий Отець вважає мене шахрайкою і посадив би мене у в’язницю, якби не похилий вік; це донесли до самого Петрового трону і звідси ідея про папський візит до мене з такою пишнотою. Ба більше! Панотчик пристарав нам аудієнцію в нового Папи на Квіриналі.
Ми пройшли крізь ошатні зали, крізь довгі коридори, між охоронцями, довго-предовго, аж до тієї зали, де він приймає; ми обоє одразу ж дістали стопу для поцілунку, Папа показує мені на стільчик, а я все ще на колінах стою й заходжуся плачем. І лементую, і носом схлипую: Ах, я не встану, не встану з колін, поки ти мені, Святий Отче, гріхи не відпустиш! Які? Десяти років образи Господа Бога життям поза монастирем, спочатку сім років неволі та без святих таїнств, а бувало, що огидно ремствувала… ні, не проти Господа, а проти переслідувачів наших. Сім років! Тепер уже другий рік закінчується, як я блукаю по всьому світу, а сама не знаю, черниця я чи не черниця. Адже я постриг прийняла, а не по-чернечому живу, мала служити зачиненою за монастирськими ґратами, співати пісні з ангелами, читати молитви, а тут ні ґрат, ні огорожі, гуляю я світом, як та непосида. Це кара, Божа кара, відвернувся від мене Ісус, а може, і відкинув… Тут я знову розплакалася, Єловицький тихо перекладав. Відпусти мені гріхи, відпусти мені гріхи, Святий Отче, щоб мене Спокуса не взяла у свою сатанинську владу. І я була за одне лише слово до визнання моїх провин, від висловлення вголос, що я — найгірша пройда, грішниця, шахрайка, але він з такою насолодою мені відповів, що старі гріхи вже точно висповідані, а в тому, що я розповіла, нових гріхів він не бачить, з такою насолодою, кажу ж, з такою насолодою, що я не змогла. І не зізналася. Гнилі багато, а духу мало, — сказала лише, — я найниціша грішниця, ображаю Господа тим, що живу поза орденом. Уже й панотчик до моїх благань долучився, мовляв, я невинна, але не знаючи, чи не підпадаю під якусь церковну цензуру, про всяк випадок прошу про відпущення гріхів для заспокоєння розтривоженого серця. Святий Отець використав незвичну формулу, — сказав мені вже в монастирі панотчик, — що всі гріхи одночасно відпускає, але теж сказав, що це незвичайний відпуст. Уже тоді я мусила вмоститися на стільці та, коли мене запитали, чого я ще бажаю, склала обидві руки, як до молитви, після чого мовила так: Що далі робити? Чи мене ще Бог прийме за ґрати? Чи можна було би воскресити в Римі знищений москалями василіянський орден, може, замість втрачених діточок я нових отримаю? Торік я просила про те саме світлої пам’яті Григорія, Христового Намісника, плекаючи надію, що, можливо, до Риму дійдуть ще три мої сестрички, які разом зі мною втекли з московської неволі, а Папа сказав, що якщо вони дійдуть, то заснує він монастир. Тепер я вже знаю, що вся ця трійка вже в Бога, тож, може, Бог мені нових діточок повірить. А якщо ні, то бодай про ґрати для себе прошу, щоби я мала де решту днів своїх провести. Підняв Папа брови, помовчав трохи, прокашлявся, торочками пояса зігнав із сутани муху і врешті-решт промовив, що все гаразд, я можу славити Господа Бога там, де я є, навіть якщо не за ґратами. У Франції чимало осіб тільки й чекає заснування монастиря та піде до матінки з повною довірою, — насмілився панотчик на слова, — але й у Римі вже є кандидатки на послушництво. Наморщив Пій чоло: Кандидатки, може, і є, але монастиря нема. А Єловицький аж у руки плеснув: Як буде дозвіл на монастир, то хоч би й золоті яблука нам до ніг покотилися, і буде за що будувати. Зі стінами легше, ніж зі святими. Отак Папа одне, а він друге, Папа просить мене за світло молитись, а він на це, мовляв, нас сюди світло привело. Це тривало якийсь час, зрештою, наказав нам Святий Отець молитися за те і се, особливо за Польщу, щоб не грішила більше розлученнями. Ювілей! — крикнула я тоді. — Признач, Отче, ювілей для Польщі, щоби на всьому світі праведники молилися за нас і за скасування розлучень. Він здавався добродушним, але був твердим, як граніт: Як настане пора ювілею, то й буде ювілей. Я не знала, як його розкусити, як зламати його оборону, і врешті-решт кажу, що особливо за нього молюся, бо мені його вибір сам Господь Ісус з хреста напророчив. Він здивувався й наказав розповісти. Я стояла навколішки перед Ісусом на хресті, що висить на сходах і що за нього я сто днів відпусту дістала, і молилася, бо від смерті Папи молилася цілими ночами за нового пастиря, а Лукавого це страшенно гнівило, він аж бісився, шарпаючи мною по сходах вгору й униз, кидаючи за мною кораблі та плоди, і що не швиргоне — то я у крик: «Христос перемагає!». Ще раз — то і я: «Христос перемагає!». І отоді-то раптом, о третій ночі, Господь Ісус Христос підняв схилену на плече голову і сказав: Ти молишся, а я вже вам давно пастиря дарував. Ім’я його — Пій IX. Вислухай три богослужіння у Святих Апостолів і попроси для нього про три ласки: розширення віри та свободу Церкви, хоробрість у боротьбі з ворогами душ і дар любові та смирення. Богослужіння я вислухала, про дари попросила. Я думала, що йому цим полещу й уже потім його, влещеного, зламаю, але не зламала. Ювілей він не оголосив. Він лише обговорив із панотчиком справи змартвихвстанців, трохи пошварґотіли, і, врешті, настав час прощання; я полізла за пазуху й подарувала йому ще зігрітий теплом тіла срібний медальйон із Христовим Серцем і польським написом, один із тих, які карбують і продають у Парижі, — нехай це нагадує йому, що за Польщу мусить бути ювілей, подумала я. За це він погодився на відправу богослужіння перед Mater Admirabilis, ба, сказав навіть, що краще було би перенести мальовидло до костелу, де кожен прочанин матиме до нього доступ, але я палко запротестувала. Навіщо її переносити, навіщо красти в мене мою улюбленицю. Тож нехай так буде, — буркнув він, — тільки каплицю перед нею побудуйте. А я в душі вельми зраділа, уявляючи собі погляд матері-настоятельки сакрекерок, коли вона дізнається, що сам Намісник Христовий наказав не тільки образ відкрити, а ще й каплицю перед ним звести. Ото вже радість мене чекала.
Папа перед виходом ще благословив, а на порозі тільки махнув рукою і крикнув: Addio, madre Macrina. Панотчик рукавом сльози витер: Він особливо ласкаво поворухнув рукою! А стопу подав для поцілунку з іще більшою ніжністю, ніж досі. Ми вийшли в коридор, а там папська челядь, охоронці, єпископи, всі люб’язно кланяються нам на прощання, тож думаю і я їх благословити. Одне знамення, друге, третє, п’яте, і так мені благословення сподобалося, що, рисуючи хрести в повітрі та промовляючи формули, я пройшла весь коридор. Усі кланялися мені низько та побожно хрестились. Один лише панотчик криво на мене дивився і, врешті, каже: Ой, матінко, ви ж не у своєму монастирі в Мінську, а в папському палаці, де навіть єпископам благословляти не випадає! І одразу ж мені рука запекла, немовби я встромила її в окріп, а на щоки впав цеглястий рум’янець.
*
Навіть коли брат отця Єловицького знайшов гроші на каплицю, матір-настоятелька ніколи не заходила до неї. Натомість я, навпаки, щодня користувалася цим скарбом, а що глибше в нього занурювалася, то щедрішим він був; відколи Папа проголосив відпусти, я сама себе назвала служницею-провісницею Mater Admirabilis. Вона, хоч і не такі чудеса вміла чинити, є надто скромною, аби промовити вголос до вірних; я інша річ: коли б хтось відомий не приїздив до Риму, я намагалася запросити його і представити Марії. Чудо, — казала, — справжнє чудо, у якому задіяні вищі від нас сили! Адже ніякий не великий художник, ніяка не знаменитість, ніякий не майстер пензля її намалював, а проста дівчина, французка, великої віри, але найпростішого розуму, така, що ледве червону фарбу від блакитної могла відрізнити! Я чудово пам’ятаю, як вона страждала в монастирі, як заламувала руки й казала мені: «Матінко, матінко, як малювати, щоби Найсвятіша Діва красою ясніла? Поглянь, матінко, які ці щоки обвислі, які губи криві, які руки незграбні!». А я її заспокоювала: «Важливо, що ти маєш у серці. Молися, молися, Бог допоможе». І так воно відтоді й було: вона закінчувала роботу, коли їй статут наказував іти на молитви, а коли вона знову приходила, Mater Admirabilis була трохи гарнішою, личко мала лагідніше, голівку похилену з більшою грацією. І знову: помастила тими пензлями, похляпала фарбами, багато тяжкої праці в цьому було, багато щирого серця, але мистецтва небагато. Вона поверталася до роботи, а образ робився дедалі гарнішим. І так цілий місяць вона ставала все прекраснішою, поки не набула сьогоднішньої форми.
Були сльози, були захопливі крики, я витискала з них усе, як із губок, адже сам Папа, вельми вражений, кивав головою, дивлячись на мою Mater Admirabilis. Графиня Ґроховська з Варшави приїхала з донькою, то я розповіла їм, що йшла тихо з вервичкою, раптом бац — хрестик із вервички відірвався й об землю брязнув, а я тоді почула, як моя Мати Божа каже: Тут поклади свій хрест. Але вона не хотіла мене слухати, а просила їй лише рани показувати, а я ран показувати не хотіла. Зараз ви скажете, що вони замалі й відмовите мені в мучеництві. Вона зніяковіла від моїх слів, а донька запитала лише, коли буде Польща. От, дурне дівчисько, нехай спитає Тов’янського, то він їй скаже, що ось-ось. Польща буде з вінцем або з яйцем, на Зелені свята або на Великдень. Тоді її мати нарешті забрала й вони пішли собі, шурхаючи сукнями. Один лише волинський шляхтич, який утік під час останнього повстання, не вірив у мою історію про Mater Admirabilis. Він нашорошив вуха і сказав: Як же ж це матінка могла спостерігати за малюванням, якщо тут точна дата стоїть — тисяча вісімсот сорок чотири, а ви, матінко, тільки наступного року приїхали до Риму! Але Господь Бог захистив і підкинув підказку: Бо їй це йшло дуже важко! Вона невправну рученьку мала, почала малювати, коли я ще в московській неволі сиділа, малювала, коли я звідти втекла, малювала, коли я потрапила до Познані, Парижа й Риму. Дату вона на самому початку зазначила, бо це найлегше намалювати — хто пише, той не лише. Закінчила ж вона на рік або й два роки пізніше. Вона так соромилася цієї бридоти, що попросила матір-настоятельку сховатися за грубою запоною під час роботи над усім мальовидлом, щоб інші сестри не бачили. Ото вже й мука це була для неї, ото вже гризота! Не така, як наша в Полоцьку й Мяделі, погоджуюсь. Але інше, духовне страждання: вона Діву Найсвятішу хоче якнайгарніше намалювати, а з-під її пензля виходить ляпанина, наче блюзнірство якесь. Він криво зиркнув, але більше нічого не сказав. Та й по всьому. Ні, був ще другий такий мудрагель. Тому я сказала: От вам і найкращий доказ! Дівчина навіть не знала, який рік надворі, така розсіяна була, пензлем як бороною вела. А потім — о, диво, диво! Він притакнув, розповів про дядька, який роки плутав, я притакнула, а отже, з того нічого, нічогісінько не вийшло.
Нічого в житті не виходило в мене так, як чудеса. Бо також нічого простішого за чудеса немає, нічого так до рук і до вуст не припадає, як чудеса, вони тягнуться на кульгавих ходулях із другого кінця міста, із села на ношах несуться, голосять, поводять баньками. Досить оцього першого: заволає якась у чорному мереживі, у вельонах, кульгава, напівсліпа й напівглуха, зі свищем, болотною лихоманкою та карбункулом: Чудо! Чудо! Я не бачила, а тепер бачу, не чула, а тепер чую, я мала лихоманку, але вона минулася, свищ затягнувся, карбункул зійшов, рана загоїлась! Їх двісті таких у церкві сидить, двісті на лавках хлюпає носом, покашлює, двісті спотикається об власні ноги, двісті день і ніч ремствує перед своїми доньками, племінницями, служницями, то на вухо нарікають, то на зуб, то на око, аж раптом та одна з них верещить і вже всі, все ще схлипуючи, покашлюючи, спотикаючись, кричатимуть про чудо. Якщо є перше, то будуть і нові, оскільки чудеса, як і нещастя, ходять парами, ба навіть стадами. Одного дня ця краще побачила, другого інша менше кульгає або кульгає так само, але хоче вірити, що перестала. Завтра буде як учора, післязавтра ще гірше, але в її пам’яті залишиться чудо, й це чудо нестиме її до інших, яким вона невтомно розповідатиме, а ті розкажуть ще іншим, а інші — новим. Так що за тиждень на пескерії одна перекупка риб прошепоче другій, що в десятьох безногих жебрачок у чудесний спосіб відросли ноги. Про тих, що завзято молилися, але жодного чуда з ними не сталося, — ані для ока, ані для вуха, ані для печінки, ані для ревматизмів, — ніхто не розповість, про відсутність чудес не пліткують, про відсутність чудес жоден журналіст не напише, жодна перекупка не заїкнеться. З усіх плачливих, спраглих молитви, цілувальників краєчка ряси залишаються тільки ті, які одужали, а ті, яким стало гірше, зникають під бинтами, у кріслах на колесах, у темних кімнатках, куди грубі запони не пускають світло.
Перші чудеса я робила заднім числом; не пам’ятаю вже, де й кому я розповіла про єврея, постачальника алкоголю, який монашкам горілку приносив, що прибіг до нас посеред ночі, мовляв, донька народжує й не може народити вже двадцять чотири години. Ви, що стільки витерпіли, — каже він, — мусите мати ласку в Бога, а тому попросіть його, аби мені доньку врятував. Усі ми після цілого дня найгіршої каторги, якби не обов’язок прочитати молитви, заснули б стоячи, але нас Святий Дух підтримував у молитві. Якщо цей єврей має віру, молімося! — сказала я своїм сестричкам. Ледве почало світати, повертається він до нас, щасливий, що донька народила! Ах, сподобалося це, але не пам’ятаю, де й кому, «Польські записки» подали це друком, ще багато років потім приходили до мене вагітні, щоб я їх благословила… Але потрібні були нові чудеса!