— Гаразд, я тобі відповім, — промовив він. — Коли я завершу свою роботу, коли я поглину татове… ну, не має значення, що саме я поглину, — додав він поспішно, коли побачив вираз обличчя Луки, — тоді я, так, я також! Вбухну, себто антивибухну. Згорнуся й просто перестану Бути.
Луку це приголомшило.
— Ви? Ви один збираєтеся померти?
— Не-Бути, — виправив його Ніхтотато. — Саме таким технічним терміном слід послуговуватися. А оскільки я спочатку відповів на твоє третє запитання, я повинен сказати, по-перше, мене ніхто не посилав, але хтось послав за мною, і по-друге, я зовсім не прийшов звідкись, але я прийшов від когось одного. І якщо ти трохи поміркуєш, то зрозумієш, хто є той хтось і той хтось один, оскільки вони є одним і тим, а я — лишень їхня точна копія їх Обох, які є Одним.
На сході срібне сонце яскравішало. Собака й Ведмідь мали схвильований вигляд. Безперечно, Луці в цей час треба було бути вдома й готуватися до школи. Сорая, мабуть, сама не при собі від хвилювання. Можливо, вона вже навіть відрядила Гаруна на пошуки брата. Коли Лука повернеться додому на сніданок, ох і перепаде ж йому на горіхи. Проте Лука не думав про сніданок або школу. То був час не для каші, Щуроїда чи географії. Він думав про речі, над якими він майже ніколи не замислювався у своєму житті. Він думав про Життя і Сме… ну, Не-Життя. Він усе ще не міг змиритися з тим незакінченим словом.
— А Вогонь Життя може врятувати мого тата, — промовив він.
— Якщо ти зможеш його викрасти для нього, — сказав Ніхтотато, — а тоді… так, поза сумнівом.
— І він також поверне Собаці й Ведмедю їхнє справжнє життя.
— Так.
— А що станеться з вами? Коли ми досягнемо своєї мети?
Ніхтотато не відповів.
— Вам не доведеться антивибухати, правда? Вам не доведеться Не-Бути?
— Саме так, — сказав Ніхтотато. — Це буде не мій час.
— Отже, ви підете.
— Так, — відповів Ніхтотато.
— Ви підете геть і ніколи не повернетеся.
— Ну, ніколи — довге слово, — сказав Ніхтотато.
— Гаразд… але ви не повертатиметеся дуже довго.
Ніхтотато на знак згоди лишень схилив голову.
— Дуже-дуже довго, — наполягав Лука.
Ніхтотато стиснув губи і розвів руками, ніби здавався.
— Дуже, дуже, дуже…