— Не сполохай свого щастя, — різко сказав Ніхтотато.
— І саме тому ви намагаєтеся нам допомогти, так? — здогадався Лука. — Ви не хочете антивибухати. Ви намагаєтеся врятувати свою шкуру.
— Я не маю шкіри, — сказав Ніхтотато.
— Не вірю йому, — сказав собака Ведмідь.
— Він мені не подобається, — сказав ведмідь Собака.
— Не вірю жодному його слову, — сказав собака Ведмідь.
— Я навіть подумати не можу, що він просто візьме й піде собі геть, — сказав ведмідь Собака.
— Обман, — сказав собака Ведмідь.
— Пастка, — сказав ведмідь Собака.
— Якась хитрість, — сказав собака Ведмідь.
— Мусить бути якась хитрість, — сказав ведмідь Собака.
— Запитай у нього, — сказав собака Ведмідь.
Тим часом Ніхтотато зняв свій капелюх-панаму, почухав лисину, опустив очі й зітхнув.
— Так, — сказав він, — це хитрість.
Насправді було дві хитрості. Перша на думку Ніхтотата полягала в тому, що ніхто в усій історії Світу Чарів ніколи не викрадав Вогню Життя, який був захищений стількома рівнями і стількома способами, що на думку Ніхтотата забракло б часу, аби перелічити одну десяту з них. Незліченні небезпеки чигали зусібіч, ризики були неймовірні, і лишень найбезстрашніший шукач пригод міг мріяти здійснити такий подвиг.
— Ніхто ніколи так і не зміг цього зробити? — запитав Лука.
— Ніколи не зміг зробити успішно, — виправив його Ніхтотато.
— А що ставалося з людьми, які намагалися це зробити? — допитувався Лука.
Ніхтотато насупився.
— Ти ж бо не хочеш знати, — сказав він.
— Гаразд, — сказав Лука. — А яка друга хитрість?
Стемніло, правда, не всюди, лишень навколо Луки, Собаки, Ведмедя і їхнього дивного товариства. Так ніби хмара затулила сонце, хоча сонце зі сходу все ще світило. Ніхтотато, здавалося, також потемнів. Знизилася температура. Все навколо стихло. І нарешті заговорив Ніхтотато низьким, важким голосом.