озер ясних кадила.
О смутку, суму, голосіння
по заході — мій боже!
Палають, гаснуть охмаріння,
і в серці хор надій, тужіння:
а може ще, а може?..
О суму, смутку, смутку-жалю
по заході світила!
Я в болях весь, мов хрест в коралю…
Куди, куди тепер причалю,
як ти мене лишила?
Це було написано в 1918 році, а в 1964-му поет, мовби перекидаючи болючий місток спогадів у ті незмірне далекі літа, кладе на папір сумні рядки:
І наче десь мила іде, озивається
(і знов я заплющую очі свої…),
і шелест від плаття
все більш наближається,
і усміх коханої, й погляд її…
Слово «кохана» він адресував лише Наталці. І яка ж сила почуття, яка пам'ять серця!
Він згадав про неї за два роки до своєї смерті, написавши (теж недрукований) вірш «Я кличу тебе»:
Той сад, і ніч, і зорі —
де вони тепер?
Згадай, як весна цвіла,