— Наталя, а що?
Він отак схопився, пробіг по кімнаті туди й сюди, руки сплів:
— Таки ж Наталя?
— Наталя.
Він знов — туди й сюди по кімнаті і так схвильовано, як тільки він умів:
— Гм, Наталя… Наталя!
І — нічого. Ні тоді, ні згодом — нічого нікому, а я ж не здогадався!»).
Може, в тій таємничості саме й цінність та сила і того імені, і того почуття, яке воно викликало в Поета в дні його великих початків.
Здалося мені, що ім'я це осяяло всі глибини тичинівської поезії відкрило очам нашим те, що ми чомусь уперто не помічали в поета, відкрило його велику ніжність. Власне, він і сам не приховував ніколи особливої, сказати б, рідкісної, неймовірної ніжності своєї, навіть одну з своїх найвизначальніших книжок назвав «Сталь і ніжність», але ми все якось не помічали ніжності, наполягаючи на сталі та на сталі, хоч треба було б же там читати:
І народ як нива грає,
голосом відповідає:
— Сталь і ніжність, любий мій,
поєднать в собі зумій.
Та й сам поет ще в другій своїй книжці «Замість сонетів і октав» нагадував:
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.
Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.
До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити.
Музика для нього була в ніжності, бо й що може бути вище за музику сердець! І чутлива душа поетова, спізнавши чисте почуття закоханості й ніжності, назавжди зберегла той спогад. Пам'ять ніжності прочитується так виразно й чітко в «Сонячних кларнетах», в окремих поезіях книжок «Плуг» і «Вітер з України», з трагічною силою вибухає в геніальній філософській поемі «Похорон друга», тужливо звучить в недрукованих поезіях, з якими познайомилися ми в посмертній збірці П. Г. Тичини «В серці у моїм». Це, найперше, «Зоставайся, ніч настала», написаний, певно, ще при живій Наталці, і перший вірш по її смерті:
О суму, смутку, скільки суму
по заході світила!
Повились проліски в задуму,
кладуть на ноти тиху думу