«Та хіба ж я ходила — нас водили!»
«Однаково — не буду лю…»
І сам злякався своєї примовки. Те, що було колись жартом, — не для Наталки.
«Ліпше я заспіваю вам пісню. Про дочку-одиначку. Ось таку;
Мала мати одну дочку,
Та й купала у медочку,
Та й купала, поливала,
Слізоньками обмивала…
Ні, не те. Сльози знов — це не для вас. А для вас оце вже:
Калино-малино.
Чого в лузі стоїш,
Чого в лузі стоїш,
Чом не процвітаєш?
Молода дівчино,
Молода дівчино,
Яку думку маєш?»
А кларнет вуркотів ніжно-ніжно, як дикий голуб на дубочку. Чи ж відлунювала йому скрипка-скрипченятко з розквітлої вишні?
Що вона пила, що їла, як спала, як лягала — чи він знав?
Срібної ночі — це ще один спогад з майбутнього, весь у минулому, — так буде колись названа його книжка, а тоді всі ночі були срібні, а ранки золоті. Він не спав — стояв на сторожі її снів, стрічав досвітки, бачив, як одмикається сувора єдиновірчеська церква, як відчиняються в хатах двері й на високі ганки виходять бородаті розкольники, він охоплював поглядом усе, все: незамкнені двері й віконниці на іржавих прогоничах, дрова й квітники, теплий дух з стаєнь і розбризкана вода на цямринні, червоний півень на тину і жовта кицька на причілку. Все бачив і нічого не помічав. Не помічав навіть, чи ще живе світ — такий був недужий. Але вже не від хворощів, а від чогось іншого.
Вітер рвав хвіртку з рук, хвіртка розділяла Павла й Наталку і не розділяла. Вітер рвав її з рук. Наталя йшла і не йшла, Павло наближався аж до її обличчя, до її вітряної щоки, а немилосердний вітер відхиляв і відхиляв те миле обличчя. Нестримне бажання поцілувати її в щоку. Аж темніло в очах. І серце стукало, здавалося, просто в скронях.
Але попросив тільки руку. Ліву долоньку. Унадливе, немов молився.
«Предведений святими почуттями, чи ж я воздвигнусь?»