— Він вам не подобається, пане Павле?
— Не знаю. Тобто як же це? Знаю, що не подобається.
— Чом же? Такий сміливець! Пішов проти закону, проти всього.
— Царем назвався — нащо це? Жив у Добрянці на кутку Царівка, та й сам — вже цар?
— Царі не зв'язані ніяким законом. Царі — самі закон.
— А що закон? А мисль? Розум? Де в Пугачева розум?
— І Пушкін же про нього.
— Що Пушкін? Казочка про добру царицю-государиню? Не люблю казочок! Сковороду люблю, бо там мисль. І Пугач міг би забігти до Сковороди та зачерпнути мислі. Якраз же біг з Добряпки, коли Сковорода жив на пасіці в Гусятинськім лісі, втікши з-під Києва од чуми. Чуму навіть відчув завчасно! І у всьому був проти нерозума, проти! «Ах, ничем мы не довольны — се источник всех скорбей! Разных ум затеев полный: вот источник мятежей!»
— Тичинко, а я ж думала: у вас дух бунтівливий! А ви — проти найбільшого бунтівника.
— Проти нерозуму й безрозуму. І Сковорода ніде не згадав Пугачева.
— Боявся государині-імператриці. Щоб не було, як Радищеву.
— Радищев пізніше. Радищев дворянин. А Сковорода — козак. Козаки ж не бояться нічого.
— І Пугачев козак.
— Еге ж козак. А допустив, щоб його впіймали. Хіба ж можна допускати? Сковорода: світ ловив мене і не спіймав. А Пугача в клітці привезли встолицю і показували, як дикого звіра. І він стерпів! І діждався смертної кари! Ще й милості — щоб одрубали голову, а тоді вже четвертували. Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи? Ні, ні!
А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо Земля, столочена, руда…
Тут ходив Сковорода.
(«Замість сонетів і октав»)
Не було згоди в їхніх розмовах, а самі хилилися одне до одного, прихилялися з кожним днем, більше й дужче. Кинуті долею, щоб порятувати одне одного, піднести, запалити?
Не думали про це, бо були хоч недужі, але молоді-молоді.
Наталка була для Павла мов музика, сумно-золотиста, як призахідне сонце. У неї мовби рвалася назовні душа з самими звуками мови. А говорила ж тихо, неначе з позасвіття! Він напружував слух, боявся попросити, щоб говорила голосніше, карався, мучився своєю несміливістю і вмирав од того голосу. Той голос — як навіки втрачена музика. Хоч у темряві, хоч зблизька, хоч на віддалі, хоч, може, й у небесах. Не казав їй про це — тільки думав так, але думав уперто, гарячкове, майже лихоманкове. Коли вперше спробував уночі згадати її голос і не міг згадати, то побіг через усю Добрянку, щоб, може, почути знов, бо така пустка була в душі, що не міг далі жити.
Вона розповіла Павлові, як ще гімназисткою знепритомніла в церкві, куди водили на свята жіночу й чоловічу гімназії. Праворуч — хлопці, ліворуч — дівчата. Стиск, духота, напруження. І вона не втримала.
Павло бігав по кімнаті з потемнілими від гніву очима: «К чорту! К чорту! Не треба ходити — не буду любити!»