Тоді спитав, не знаючи й сам навіщо:
«Що буде з памп в найближчі тридцять літ?»
«Незмірна висота для вас і… — вона замовкла, мовби розхотілося говорити далі, докінчила твердо: — і така сама глибина для мене).
«К чорту! К чорту! — тупнув він ногою. — Хто буде тужити — не буду любити!»
Вона сміялася і трепетала, а він не знав, що Наталка смертельно хвора і вмре ще цієї осені, за місяць після смерті його матусі.
(Спогад з минулого. Ще коли приїздив додому з семінарії, то записував у маленькі зшиточки дрібненьким мачком од матері Марії Василівни і від сестер Проні й Оксаночки пісні, колядки й щедрівки, народні молитви й заклинання. Та замовляння від зубів, од урону, щоб причарувати, від колючки й від пристріту. Від матусі записав молитву та причарування: «Іду я в середу — спасителя попереду, іду я за паскою, а ви до мене з ласкою. Гляньте на мене соколовими очима, материним серцем, щоб ви не могли буть без мене, як дитя без цицьки, як мати без дитяти, як куриця без курченяти, як утка без утяти, як гуска без гусеняти, як корова без теляти, як кобила без лошати, щоб ви не могли буть без мене, хрещеного, народженого, раба божого Павла»).
— Що ви там бурмочете, Тичинко?
— Народженого, — сказав він. — Я народжений. Може, самим тільки поглядом вашим, Наталко.
І строга бестужевка, ставши Весною, крутнулася пустотливо на високім підборі, аж довга сукня пішла дзвоном довкола її струнких ніг, і чмокнула його в щоку, ледь доторкнулася Йому до щоки, мов зірка променем, як шовк, як пелюстка яблунева.
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясиосоколово,
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
(«Сонячні кларнети»)
Це було тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів…
Університети, музеї й бібліотеки не дадуть того,
Що можуть дати
Карі,