(Спогад з майбутнього. 7 березня 1922 року. Поет записав у свій щоденник: «У пущі» Лесі Українки читаю. Ой, як я рвусь у пущі! «Герман і Доротея». Важке вражіння. Спочатку фальшю личить! А потім придивився — прекрасно! Статики нема, і єсть текучість.
Майже всіх пройшов я Дон-Жуанів. Цікаво мені, чом Гейне не взяв цієї теми і як би він з нею справився? У мене є донжуанізм.
Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх з землі відводив»).
Так ми називатимемо її не тільки Наталкою, скрипочкою, але й Весною.
Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках па вустах
Їй спурхнуло щось усмішками —
Й потонуло у душі…
(«Сонячні кларнети»}
Вона повела його до лісопильні. Хижо визміювалися широкі полотна пилок, гострі трикутні зуби вгризалися в колоддя, чвиркали фонтанчики жовтуватої тирси.
— А ви знаєте, що на цій лісопильні цілий місяць тягав пилку Пугачов?
— Пугачов? Отой? Звідки?
— Мені розповіла моя господиня. Вона вчителює тут бозна-скільки, тож вивчає історію краю. Пугачов коли втік зі своєї станиці донської, то не знав, куди себе діти. Побігав-побігав, та й вернувся назад. А там його в кайдани — та й у канцелярію до Новочеркаська. Рвати ніздрі за втечу. Але по дорозі родич його відпустив і порадив утікати аж у Польщу, а тоді прибігти, перебути карантин на границі й виправити собі пашпорта. Щоб бути при повних правах. Так Пугач побіг аж до Польщі, а повертаючись, зачепився в Добряиці, бо це був приграничний форпост. Отут на лісопильні пробув місяць, поки йому виписали пашпорта. Кажуть, що тут же хтось і сказав Омелянові, що в нього борода, як у покійного государя Петра Федоровича. Може, звідси й поніс він думку сколотити козацтво, проголосивши себе воскреслим Петром Федоровичем. А що свої козаки його надто знали, то вдарився до яїцьких.
…Дівчина з оранжевими губами, схрестивши ноги на світлім потопі, який б'є джерелом з лугів, в оголеності, одягненій райдугами, зеленістю трав, річкою…
Сонце вище й вище, тепліше й тепліше, все в природі відкривалося, і Наталка щодень більше розкривалася, скидала зайвий одяг, і вже він побачив, що тіло в неї золотисте…
— Тичинко, ви мене чуєте?
— Га? Що? Даруйте.
— Чи вам не здається, що дух Пугачева досі тут блукає?
— Пугачева? Дух?
— Чи думалося коли-небудь бути там, де колись Пугачов?
— Пугачов? Гм. Пугачов!