Ліг.
Коливалося флейтами
Там, де сонце зійшло.
(«Сонячні кларнети»)
Зі страхом майже містичним, а тоді з радістю він помітив, що поезії народжуються в ньому самочинно, спонтанно й самодзвонно від самої тільки Наталиної присутності. Чи ж міг сказати їй про це? І чи насмілився б ще й про свої поезії? Ніколи, ніколи!
Згадуючи добродія Сивенького, який уперто навертав Павла до Французів та до французів, читав Наталці з «Ілюмінацій» Рембо у перекладах Федора Сологуба: «В какой-нибудь вечер, например, когда найдется наивный турист, удалившийся от наших экономических ужасов, рука художника оживляет клавесин лугов: играют в карты в глубине пруда, зеркала, вызывающего королев и миньо, есть святые, покрывала и нити гармонии и легендарные хризангемы на закате».
— Тичинко, а ви б змогли таке? Невже змогли б?
Він одсміювався і читав їй ще:
«Государя утомило упражняться постоянно в совершенствовании пошлых великодуший. Он предвидел удивительные революции любви и подозревал, что его жены способны на лучшее, чем это снисхождение, приятное небу и роскоши. Он хотел узнать истину, час существенных желаний и роскоши».
— Тичинко, а що це: «час существенных желаний»?
— Хіба я знаю? Ось іще. «Ученой музыки недостает нашему желанию». Ученої музики — це я розумію. Вона сміялася й трепетала.
— Учена музика? Але ж це однаково, що добро і зло стрічаючи байдужно. Чи ви такий, Тичинко?
— Я? Ні, ні! Не такий! О, не такий, і днесь, і завжди, і вовіки.
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром свавольним і диким
Струнко рвуться кудись в далечінь…
Йду в простори я чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання-ридання бандур…
(«Сонячні кларнети»)