Всего за 401 руб. Купить полную версию
За подвір’ям, відгородженим від зовнішнього світу тим самим парканом, що й дім, простяглося заросле дикими травами поле, а за ним — якась невеличка територія, оточена муром із білого каменю. Буйна рослинність перетворила це місце на справжнісінькі джунглі, серед яких Макс завважив якісь фігури, схожі на людські. Останні промені сонця падали на поле, і Максові довелося напружити зір. Це був занедбаний сад. Сад статуй. Макс, мов загіпнотизований, спостерігав дивне видовище: обплетені з усіх боків бур’янами статуї, затиснуті в кутку, що нагадував сільський цвинтар. Проникнути туди можна було крізь ґратчасту металеву брамку, яка кріпилася за допомогою ланцюга. Вгорі, над шпичаками, Макс розгледів герб: це була шестикутна зірка. Вдалині, за садом статуй, починався густий ліс, який, здавалося, простягався на багато миль.
— Ти зробив якесь відкриття? — материн голос вивів Макса із задуми, в яку він поринув після всього побаченого. — Ми вже вирішили, що павуки тебе здолали.
— А знаєш, там, позаду, біля лісу, є сад статуй, — Макс показав у бік оточеної кам’яним муром території, і матір визирнула у вікно.
— Вже вечоріє. Ми з батьком підемо до селища, пошукаємо щось на вечерю, а завтра вже купимо всі харчі. Ви залишитеся самі. Пильнуй Ірину.
Макс згідливо хитнув головою. Матір поцілувала його в щоку й спустилася сходами. Макс знову втупив погляд у сад статуй, силуети яких поволі огортав призахідний туман. Подув свіжий вітер. Зачинивши вікно, Макс намірився зробити те саме в інших кімнатах, але в коридорі його перестріла маленька Ірина.
— Вони були великі? — зачудовано спитала вона.
Макс відповів не одразу.
— Павуки, Максе. Вони були великі?
— Як кулак, — урочисто відповів Макс.
— Ого!
Досвіта Максові здалося, що якась огорнута нічним туманом фігура прошепотіла щось йому на вухо. Хлопець підскочив, серце в нього калатало, йому перехопило подих. У кімнаті нікого не було. Той образ, що наснився йому, — образ темної постаті, яка промимрила щось у мороці, за мить зник. Макс простягнув руку до нічного столика й увімкнув лампочку, яку Максимільян Карвер полагодив напередодні.
У вікно пробивалося перше світло нового дня, що розвиднювався над лісом. Заросле дикими травами поле поволі огортав туман, а легкий вітрець робив у ньому дірки, крізь які невиразно бовваніли фігури в саду статуй. Макс узяв із нічного столика кишенькового годинника й відкинув покришку. Усміхнені місяці сяяли, наче золоті. До шостої години ранку залишалося кілька хвилин.
Макс тихенько вдягнувся й спустився сходами, намагаючись нікого не розбудити. Він попрямував до кухні, де на дерев’яному столі залишилися рештки вчорашньої вечері. Потім прочинив двері, що виходили на заднє подвір’я, і вийшов із дому. Холодне й вологе світанкове повітря пощипувало шкіру. Макс так само тихенько перетнув подвір’я, відхилив хвіртку в паркані й, зачинивши її по собі, занурився в туман, прямуючи до саду статуй.
Дорога крізь туман виявилася довшою, ніж він уявляв. З вікна кімнати здавалося, що оточена кам’яним муром територія всього за якихось сотню метрів од дому. Однак, продираючись крізь зарості диких трав, Макс мав враження, що подолав метрів триста, коли нарешті крізь туман розгледів ґратчасту брамку саду статуй.
Почорніле залізне пруття оперізував заржавілий ланцюг — на ньому кріпився старий навісний замок невиразного кольору, якого надав йому плин часу. Просунувши лице між ґратами, Макс оглянув територію. Рік за роком її завойовували бур’яни, і тепер територія стала схожою на занедбаний зимовий сад. Макс подумав, що сюди, либонь, давним-давно вже ніхто не заходив, а сторож, який пильнував сад статуй, кудись подівся багато років тому.
Макс обдивився навкруги і біля муру побачив камінь завбільшки з кулак. Схопивши його, хлопець щосили вдарив по замку, який з’єднував кінці ланцюга, потім ударив удруге й бив отак, поки старий механізм не піддався. Тепер замок погойдувався на ґратах, наче шпилька на залізних косах. Макс сильно штовхнув брамку і відчув, що та трохи піддалася. Коли прохід зробився достатньо широким, Макс, перепочивши якусь мить, проник усередину.
Територія виявилася більшою, ніж йому здалося спочатку. Він був ладен заприсягтися, що в саду близько двадцятьох напівприхованих за буйною рослинністю статуй. Хлопець зробив кілька кроків і заглибився в сад. Фігури були мовби вписані в концентричні кола, і Макс уперше завважив, що всі вони дивляться на захід. Статуї ніби створювали єдиний ансамбль і скидалися на циркову трупу. Проходячи повз них, Макс помітив фігури приборкувача, факіра з гачкуватим носом і тюрбаном на голові, акробатки, силача й інших артистів, які наче втекли з примарного цирку.
В центрі саду статуй на п’єдесталі височіла велетенська фігура усміхненого блазня з настовбурченим волоссям. Одна його рука була витягнута вперед і стиснута в схований під гігантською рукавичкою кулак: здавалося, він завдає удару якомусь невидимому предмету в повітрі. Біля ніг блазня Макс завважив велику кам’яну брилу, на якій було нанесено якийсь малюнок. Опустившись навколішки, хлопець відсунув бур’ян, що затуляв холодну поверхню брили, і виявив на ній обведену колом велику шестикутну зірку. Макс упізнав символ: такий самий, як на ґратчастій брамці.
Роздивляючись зірку, Макс збагнув: те, що попервах здалося йому концентричними колами, в які були вписані статуї, насправді також шестикутна зірка. Кожна фігура в саду була розташована на перетині ліній, які складали зірку. Макс підвівся, щоб обдивитися примарний краєвид довкола себе. Він обвів поглядом кожну статую в оточенні диких трав, які колихав вітер, а потім знову втупив очі у велетенського блазня. По тілу хлопця пробіг морозець, і він відсахнувся. Щойно стиснута в кулак, рука фігури тепер була простягнута й наче кудись надила. Макс відчув, як холодне світанкове повітря обпікає горло, удари серця відлунювали йому в скронях.
Повільно, мов боячись розбуркати статуї від їхнього вічного сну, хлопець попрямував до загорожі, озираючись на кожному кроці. Коли він ступив за поріг ґратчастої брамки, йому здалося, що до їхнього будинку дуже далеко. Довго не роздумуючи, Макс щодуху побіг, цього разу не озираючись, аж поки не досягнув паркана, що оточував заднє подвір’я. Коли він нарешті добіг, сад статуй знову стояв занурений у туман.
Кухню заповнював запах масла та грінок. Алісія без апетиту дивилася на сніданок, а маленька Ірина накладала своєму недавно усиновленому котові в тарілку якусь молочну суміш, до якої той навіть не доторкнувся. Спостерігаючи цю сцену, Макс подумав, що гастрономічні уподобання кота зовсім інші, в чому він переконався напередодні. Максимільян Карвер, тримаючи у руці чашку з кавою, радісно поглядав на родину.
— Вранці я обдивився гараж, — сповістив він, наче проголошуючи «зараз ви почуєте щось надзвичайне» — таким тоном годинникар говорив щоразу, коли хотів, аби хтось запитав його, що ж такого він виявив.