Всего за 339 руб. Купить полную версию
– Це маніфест найяснішого монарха про оголошення війни, – повідомив Швейкові поліцай.
– Я це передбачав, – сказав Швейк, – а в божевільні про це нічого ще не знають, хоч їм, власне, це повинне бути відоме з перших уст.
– Що ви цим хочете сказати? – перепитав поліцай.
– Адже ж там сидить багато панів офіцерів, – пояснив Швейк.
Коли вони підійшли до іншої юрби, що товпилася перед маніфестом, Швейк вигукнув:
– Хай живе імператор Франц Йосиф! Ми цю війну виграємо!
Хтось із захопленої юрби насадив йому капелюх аж на вуха, і в такому вигляді, в супроводі натовпу, бравий вояк Швейк увійшов ізнов у ворота поліційного управління.
– Цю війну, панове, ми, безперечно, виграємо, ще раз кажу вам, – промовив Швейк і з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.
А десь із далеких нетрів історії долетіла до Європи істина, немовби завтрашній день зруйнує навіть плани сьогоднішнього дня.
Глава VI
Розірвавши зачароване коло, Швейк знову опинився вдома
В стінах управління поліції панував дух чужої народові влади. Вона встановлювала, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком кількох людей, які не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колекцію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми й шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів. При цьому хижаки-бюрократи поводилися з своїми жертвами із злобною чемністю, зважуючи заздалегідь кожне своє слово.
– Мені дуже прикро, – сказав один з тих хижаків чорно-жовтої породи[57], коли до нього привели Швейка, – що ви знову попали в наші руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.
Швейк мовчки кивнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього і з притиском сказав:
– Не дивіться так по-ідіотському.
Однак він зараз же перейшов на ласкавіший тон:
– Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмі, і можу вас запевнити, що, на мій погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумніву, зважаючи на ваші невеликі розумові здібності, що вас на це підмовили. Скажіть мені, пане Швейку, хто, власне, наштовхує вас на такі безглузді витівки?
Швейк кашлянув і відізвався:
– Даруйте, але про жодні безглузді витівки я нічогісінько не знаю.
– А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, – прозвучав удавано батьківський тон, – коли ви, згідно з рапортом поліцейського, який вас сюди привів, зібрали збіговисько народу перед розклеєним на розі маніфестом про війну і підбурювали народ вигуками: «Хай живе цісар Франц Йосиф І! Цю війну ми виграємо!»
– Я не міг байдуже на це дивитися, – заявив Швейк, втупивши свої лагідні очі в обличчя інквізитора. – Та мене аж за печінки взяло, коли я побачив, як усі читають цей маніфест про війну і не радіють. Ані вигуків «хай живе», пане раднику, ні «ура», – мовчать, та й годі. Та невже ж старий вояк дев’яносто першого полку міг спокійно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете. І ви на моєму місці, я певен, зробили б те ж саме. Якщо війна, то її треба виграти, і треба конче кричати: «Хай живе найясніший цісар!» А як же інакше?
Припертий до стіни чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинного агнця Швейка, опустив очі на службові папери й сказав:
– Я цілком зрозумів би ваше захоплення, коли б воно проявилося за інших обставин. Та ви самі добре знаєте, що вас вів поліцай, і тому такий патріотичний вигук міг і мусив здатися громадянам скоріше іронічним, ніж серйозним.
– Якщо когось веде поліцай, це тяжка мить у житті людини. Але коли людина навіть у таку важку хвилину не забуває, що саме треба робити в часи війни, то, гадаю, ця людина не така вже й погана.
Чорно-жовтий хижак загарчав і ще раз поглянув Швейкові у вічі. Швейк відповів йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних і ніжних своїх очей.
Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.
– Дідько вас побери, Швейку, – сказали нарешті чиновницькі бакенбарди, – але знайте, тільки-но ще раз потрапите сюди, вас взагалі ні про що більш не питатиму, а помандруєте прямо до військового суду на Градчани[58]. Зрозуміли?
Чиновник незчувся, як Швейк підскочив до нього, поцілував руку і сказав:
– Хай вам Бог віддячить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкаві звернутися до мене. Я торгую собаками.
Отак Швейк опинився знову на волі й на дорозі додому.
Він роздумував, чи не зайти ще до пивної «Під келихом», і кінець кінцем відчинив двері, через які недавно вийшов у супроводі агента Бретшнейдера.
У пивній панувала могильна тиша. Там сиділо кілька відвідувачів і між ними сторож костьолу Святого Аполлінарія. Обличчя їхні були похмурі. За стойкою сиділа жінка шинкаря Палівця і тупо дивилася на пивні крани.
– От я й повернувся, – весело промовив Швейк. – Дайте-но мені кухоль пива. А де наш пан Палівец? Уже вдома?
Замість відповіді Палівцова почала плакати й, захлинаючись на кожному слові, простогнала:
– Дали… йому… десять… років… тиждень тому…
– Он воно як, – сказав Швейк. – То він уже на сім днів має менше.
– Він був такий обережний, – плакала Палівцова. – Він цим завжди хвалився.
Всі присутні в пивній уперто мовчали, немовби тут і досі блукав дух Палівця і радив їм бути ще обережнішими.
– Обережність – мати мудрості, – сказав Швейк, сідаючи до столу і підсуваючи до себе кухоль пива, де в пивній піні утворилися дрібні дірочки: це впали сльози пані Палівцової, коли вона несла пиво Швейкові. – Нинішні часи такі: бережи вуха, щоб не вкусила муха.
– Вчора у нас було два похорони, – звернув розмову на інше церковний сторож.
– Мабуть, хтось умер, – сказав другий відвідувач, а третій спитав:
– А похорони були з катафалком?
– Цікаво знати, – сказав Швейк, – як відбуватимуться похорони військових під час цієї війни?
Відвідувачі встали, розплатились і тихо вийшли, Швейк залишився наодинці з панею Палівцовою.
– Я ніколи не думав, – сказав він, – щоб невинну людину могли засудити на десять років. Що колись одному невинному вліпили п’ять років, таке я вже чув, але щоб на десять – це вже трохи переборщили.
– Та він же в усьому признався, – плакала Палівцова. – Як він тут говорив про мухи й про той портрет, так само повторив це і в управлінні поліції, і на суді. Я була на тому суді за свідка. Але мені сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зі своїм чоловіком і можу відмовитися від свідчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язків, щоб, бува, чого не вийшло, і відмовилася свідчити. Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: «Хай живе Вільна думка!»[59]
– А пан Бретшнейдер уже не заходить сюди? – спитав Швейк.
– Був тут кілька разів, – відповіла шинкарка. – Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто тут буває, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки й говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби він ось-ось сказиться і почне качатися по підлозі. За весь час піймав на гачок лиш одного оббивальника з Пршічної вулиці.
– Усе залежить від тренування, – зауважив Швейк. – А хіба той оббивальник був такий дурний?
– Мабуть, як мій чоловік, – відповіла шинкарка, плачучи, – він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі й простріляв там корону[60]. Потім ми всі чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записника: «Дивіться, знов гарненька державна зрада!», – і вийшов з оббивальником з Пршічної вулиці, і той уже більше не повернувся.
– Їх, мабуть, багато не повернеться, – промовив Швейк, – дайте-но мені рому.
Швейк саме замовив собі рому вдруге, коли до пивної ввійшов агент Бретшнейдер. Окинувши недбалим поглядом порожню пивну і замовивши пива, він сів біля Швейка, чекаючи, що той скаже.