Всего за 339 руб. Купить полную версию
– Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? – спитав Швейк. – Я на цих справах добре розуміюсь. Одного разу я за ніч відвідав двадцять вісім шинків. Але треба віддати мені належне, я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.
– Одно слово, – вів далі нещасний підлеглий начальника, котрий з такою пишнотою справляв свої іменини, – ми обійшли так щось понад десяток різних шиночків і раптом помітили – нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку й водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, і я, зрештою, опинився в одному з нічних кафе на Віноградах, у дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім, – не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди привезли, рапортували, нібито я був п’яний мов чіп, непристойно поводився, побив одну даму, порізав ножиком чужий капелюх, який стягнув із вішалки, розігнав жіночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидів, і навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому панові за сусіднім столиком. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повірте мені, я порядна, інтелігентна людина й ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.
– Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? – цікавився Швейк у відповідь. – Чи розтрощили її з одного маху?
– З одного маху, – відповів інтелігентний пан.
– Тоді вам каюк, – меланхолійно промовив Швейк. – Вам доведуть, що ви наполегливо вправлялись у цьому. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? – і, не чекаючи на відповідь, пояснив: – Якщо з ромом, то це гірше, бо дорожче. На суді все підраховують, зводять докупи, щоб потім натягти бодай на серйозний злочин.
– На суді… – малодушно прошепотів поважний батько родини й, похнюпившись, поринув у той неприємний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумління.[53]
– А вдома знають, – спитав Швейк, – що вас заарештували, чи довідаються, аж коли про це з’явиться повідомлення в газетах?
– Ви гадаєте, що про це буде надруковано в газетах? – наївно поцікавилася жертва начальникових іменин.
– Як бог свят, – прозвучала щира відповідь, бо Швейк ніколи не мав звички будь-що приховувати від людей. – Усім читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж із задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та їхні бешкети. Недавно в шинку «Під келихом» один відвідувач нічого іншого не зробив, тільки сам собі розбив кухлем голову. Підкинув його вгору і підставився. Його відвезли, а вранці ми вже про це читали в газетах. Або в «Бендловці»[54] заїхав я раз одному факельникові з похоронного бюро по пиці, а він мені.
Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, і зразу ж про це було надруковано у «Вечірці». Або ще такий випадок: в кафе «У мерця» один пан радник розбив два блюдечка, так ви думаєте, його помилували? Наступного ж дня обмалювали його в газеті. Єдине, що ви можете, – це з тюрми послати до редакції спростування, мовляв, надрукована інформація вас не стосується, що цей однофамілець навіть не доводиться вам ні родичем, ні знайомим, а додому можете написати листа й попросити це спростування вирізати з газети й зберегти, щоб ви могли його перечитати, коли відбудете кару у в’язниці. Вам не холодно? – співчутливо спитав Швейк, помітивши, що інтелігентний пан увесь аж труситься. – Цього року кінець літа щось таки захолодний.
– Я загинув, – захлипав Швейків сусід. – Пропала моя кар’єра.
– Пропала, – охоче притакнув Швейк. – Якщо вас після відбуття покарання не візьмуть знову на службу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти інше місце, бо скрізь вимагатимуть від вас свідоцтва про несудимість, коли б ви навіть хотіли служити у гицеля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жінка з дітьми матиме з чого жити, поки ви сидітимете? Чи буде змушена жебрати, а діточок навчати всіляким шахрайствам?
Почулося хлипання.
– Бідні мої дітоньки, бідна моя жінка!
Розкаяний грішник підвівся й почав просторікувати про своїх дітей:
– У мене їх п’ятеро, найстаршому дванадцять років, він у скаутах. П’є лише воду й міг бути прикладом для свого батька, з яким, справді ж, це все трапилось уперше в житті.
– Він скаут? – вигукнув Швейк. – Люблю слухати про скаутів. Одного разу в Мидловарах[55] під Злівою, в районі Глубокої, – це окружне староство Ческе Будєйовіце, – саме коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишні селяни влаштували полювання на скаутів, що їх дуже багато розвелося в громадському лісі. Трьох вони зловили. Найменший зі скаутів, коли його в’язали, так вищав, скиглив і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитись і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости під різками вони зізналися, що в усій околиці немає жодної луки, якої б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, признались і в тому, що біля Ражіце саме перед жнивами зовсім випадково впень вигорів лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні сарну, яку підстерегли з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад півцентнера обгризених кісток домашньої птиці й дичини, величезну кількість кісточок із черешень, безліч недогризків зелених яблук і чимало інших смачних речей.
Однак нещасний скаутів батько все ж таки не міг заспокоїтись.
– Що я наробив? – тужив він. – Пропала моя добра слава!
– Авжеж, пропала, ще й на ціле життя, – підтвердив Швейк із властивою йому щирістю. – Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла. Знайомі у вас є? Є. Почитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. У лихий час і кум за собаку, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей з зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж із доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати.
У коридорі пролунали енергійні кроки, в замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув Швейкове прізвище.
– Пробачте, – по-лицарському нагадав Швейк, – я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так-то вже й поспішаю.
Замість відповіді міцна рука витягла Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його сходами на другий поверх. У кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок із бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка.
– Отже, ви і є той Швейк? Як ви сюди потрапили?
– Зовсім звичайнісінько, – відповів Швейк, – я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, щоб мене викидали з божевільні без обіду, так немов я їм якась вулична шльондра.
– Знаєте що, Швейку, – ласкаво сказав пан комісар, – навіщо нам тут, на Сальмовці, з вами сваритись? Чи не краще відправити вас до поліційного управління?
– Ви, пане комісаре, – вдоволено промовив Швейк, – так би мовити, господар становища. А пройтися ввечері до управління – це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.
– Дуже радий, що наші думки збіглися, – весело завважив комісар поліції. – Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Хіба не так, Швейку?
– Я теж дуже люблю з кожним порадитися, – відповів Швейк. – Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.
Чемно вклонившись, Швейк зійшов із поліцаєм униз до вартівні, й за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці й Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch».[56]
На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного оголошення.