Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий стр 7.

Вартовий (прой­шов­шись). Не­ма ще вар­ти; а час би вже й пе­ремінить ме­не!

Входить п'ять чо­ловік ко­заків. Чотири одяг­нені в чор­них свит­ках, при шаб­лях, з муш­ке­та­ми за пле­чи­ма і спи­са­ми в ру­ках, а п'ятий у за­по­розько­му жу­пані.

А от і но­ва вар­та - да­рем­но ремст­ву­вав. Пильнує доб­ре ста­р­ши­на!

Т і ж, без за­по­рож­ця і вар­ти.

Ті ж і за­по­ро­жець з вар­то­ви­ми.

Ті ж, Са­ва і Шми­гельський.

Сава Ча­лий і Шми­гельський на пе­ред­ко­ну.

Чалий. Те­пер з то­бою по­ба­ла­каєм на са­моті. Ціка­во ду­же знать, як ти довіз до Оче­рет­но­го пан­ну Зо­сю? Те­бе пос­лав на­в­мис­не я, щоб спро­бу­вать твою ко­зацьку вда­чу пер­ше, а по­тім вже прий­ня­ти до ко­ша. Ну, роз­ка­зуй, по­ба­чи­мо твій хист.

Шмигельський. Прек­рас­на пан­на Зо­ся - доч­ка підста­ро­с­­ти Кур­чинсько­го із Оче­рет­но­го. Історію її дав­но вже знає вся око­ли­ця. Так я і ско­рис­ту­вав­ся цим. До пер­шо­го се­ла По­тоцько­го привіз нас ру­дий оран­дар. А там, умо­вив­шись з па­нян­кою, ми роз­ка­за­ли ціка­ву бай­ку, що ніби пан­ну Зо­сю я від те­бе вик­рав. Всі раділи і прий­ма­ли нас, як до­ро­гих гос­тей! А потім у кочі панськім до са­мо­го Кур­чинсько­го у Оче­рет­не од­вез­ли. І я батькам віддав доч­ку, во­ни ж мені за те ко­ня да­ли, як со­ко­ла, пруд­ко­го.

Чалий. Ро­зум­но й хит­ро! Ми­тець з те­бе не послідній, і я те­бе охо­че прий­маю до ко­ша.

Шмигельський. Я он який ра­дий, що так ста­лось, що в час ко­рот­кий зас­лу­жив від те­бе, па­не ота­ма­не, щи­ре сло­во і хва­лу!

Чалий. Ска­жи ж мені те­пе­ра, хто ти?

Шмигельський. Шлях­тич Іван Шми­гельський. Слу­жив при панських я дво­рах, але не зміг ди­ви­ти­ся на тяжкі людські біди, так от і втік сю­ди.

Чалий. А ти прав­ду ка­жеш?

Шмигельський. Хіба у вас тут со­лод­ко жи­веться, хіба не смерть тут кож­но­го че­ка щод­ня чи в полі, чи на палі? То за які б же ла­сощі хотів бре­хать тобі, мій батьку?

Чалий. Та й то прав­да. Від роз­кошів до гай­да­мацько­го ко­­ша не підеш!.. Які ж ти крив­ди такі ба­чив, що утіка­ти від панів те­бе при­му­си­ли во­ни?

Шмигельський. Крив­ди? О, та хіба їх пе­релічиш? Най­бі­ль­ша ж крив­да в тім, що не од­на­ко­вий для всіх за­кон, а спра­вжнього су­да зовсім не­ма, і той, хто дуж­чий, чу­жеє пра­во зне­ва­жа…

Чалий. О, то ти ро­зум­ний, ба­чу, в батька син, та й вче­ний не­­аби­як. А що ж би ти хотів зро­бить, щоб крив­ди тієї не бу­ло?

Шмигельський. За­над­то вже ве­ли­кую ціну даєш ти ро­зу­­му моєму… Ти, па­не ота­ма­не, на­род­ну во­лю чи­ниш, ти на чо­лі стоїш ко­ша знач­но­го, обмірку­вав усе дав­но і знаєш, пев­но, чо­го хо­чеш і що ро­би­ти бу­деш?.. І от се­бе всього я ві­ддаю на твою во­лю, бо сам я знаю тілько те, що жи­ти так, як ми те­пер жи­вем,- не­си­ла, що все скінчиться знов ру­їною, спо­кою ж в тім не бу­де!

Чалий. Ти на­че сер­це й мо­зок маєш мій і язи­ком моїм го­во­риш! Не маю я охо­ти кров бе­зо­руж­них про­ли­вать і плю­н­д­ру­ва­ти край!.. На бой чес­ний, на гру­ди - гру­ди, пок­ли­кать хо­чу я панів. Для то­го си­ли я сю­ди зби­раю. Або по­ля­жем всі в бою, або зас­та­ви­мо панів змен­ши­ти пан­щи­ну й по­­дат­ки і рівний суд всім дать! А тих, хто чу­же пра­во зне­ва­жає, ка­ра­ти смертію, хоч би то був і пан знач­ний.