Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий стр 15.

Ті ж, без Шми­гельсько­го.

Зося ко­ли­ше ди­ти­ну, біля неї стоїть ба­ба.

Ті ж і Са­ва. Ба­ба, ук­ло­нив­шись, ви­хо­дить. 3ося обніма Са­ву, потім бе­ре йо­го за ру­ку і ве­де до ко­лис­ки, од­во­дить час­ти­ну по­ло­га. Са­ва дов­генько ди­виться на ди­ти­ну, а Зо­ся, об­няв­ши Саву за стан, стоїть, схи­лив­ши йо­му го­ло­ву на пле­че. Са­ва по хвилі спус­ка по­лог, цілує Зо­сю і од­хо­дить від ко­лис­ки.

Сава. Міцно спить, ко­за­рю­га!.. Так що ж, Зо­сю, чи згод­на ти, щоб си­нові дать ім'я Гнат?

Зося. Ні, ні! Мені той Гнат страш­ний, і я не хо­чу, щоб си­на на­шо­го так зва­ли. Наз­вем йо­го Са­вою. Це ім'я для ме­не ми­ле, а ко­ли те­бе не бу­де до­ма, я, роз­мов­ля­ючи до си­на, бу­ду вся­кий раз го­во­рить: "Са­ва! Мій ми­лий, мій ко­ха­ний",- і так мені зда­ва­тись бу­де, що я з то­бою роз­мов­ляю.

Сава. Ну, то не­хай бу­де Са­ва! Мо­же, ма­лий Са­ва, як ви­ро­с­те, кра­щий бу­де, ніж йо­го батько!

Зося. Кра­щим від те­бе не бу­де!

Сава зітхає.

Чого ти, Са­во, так зітхаєш тяж­ко?

Сава (то нер­во­во, то за­пальчи­во). Ох, Зо­сю, так ме­не ксьо­ндзи й па­ни неп­рав­дою своєю до віри на­шої грецької й до лю­ду об­ра­жа­ють, що ка­юсь іноді за те, що до По­тоцько­го прис­тав, і навіть… му­чусь! Я кож­ний день все більше й бі­льш по­мил­ку свою ба­чу… Кру­гом вов­ки, що їсти овець хо­тять, а пас­ти їх і сте­рег­ти - не ма­ють навіть в думці, і крив­да че­рез те, як па­ну­ва­ла скрізь, так і па­нує, і не мені, я ба­чу, її на Ук­раїні по­бо­ро­ти!

Зося. Що ж там ста­лось зно­ву, Са­во, що ти стри­во­жив так се­бе?

Сава. Був я у по­па! І так нас­кар­жив­ся мені отець Іван на про­бо­ща, що я хотів поїхать за­раз у Не­мирів і влас­ни­ми ру­ка­ми роз­би­ти го­ло­ву лу­ка­во­му ксьондзу.

Зося. Та що ж та­ке зро­бив ксьондз-про­бощ?

Чалий. Що?! Він нав­па­ки моїм на­ка­зам доз­во­лив уніятсько­му по­пові Антонію виг­нать от­ця Іва­на з церк­ви! Так я оце од­няв в Ан­тонія ключі від церк­ви, од­дав от­цю Іва­ну; Ан­тонія ж так наст­ра­щав, що він утік в Немирів!

Зося. То й зас­по­кой­ся, ко­ли пос­та­вив по-свой­ому.

Чалий. Не мож­на, сер­денько!.. Я вже не раз ксьондзам і шляхті го­во­рив, що, по­ки я жи­вий, тут унії не бу­де! А во­ни на теє не вва­жа­ють і, змо­вив­шись, нав­мис­не йдуть всі про­ти ме­не, зна­ючи, що я лиш в тім утіху маю, що мо­жу зас­ту­па­ти­ся за люд свій і за віру.

Зося. А ти все-та­ки зас­ту­пай­ся і бо­ро­ни.

Чалий. Іноді я навіть за­бу­ваю про те, що сот­ни­ком у ге­ть­ма­на слу­жу, і хо­четься розп­ра­ви­ти­ся з ни­ми по-гай­да­ма­цьки, бо то єди­не страх на них на­во­дить!

Зося. Ти зро­биш все по-свой­ому, бо пан яс­но­вельмож­ний те­бе лю­бить і слу­ха!

Чалий.Та во­но ніби й так, а тілько став я помічать, що там, на дні, у йо­го панській душі, жи­ве не­на­висть і до хло­па, й до йо­го віри, і час­то він по­чав кри­ви­ти­ся на ме­не!.. А що ж би то бу­ло, ко­ли б та­ко­го дру­га, як-от

Шмигельський, я не мав? Він один бо­ро­тись про­ти кри­в­­ди по­ма­гає. О, як би тут хо­ро­ше жи­ло­ся, ко­ли б на­род лю­би­ла шлях­та, як братів!.. (Глянув у вікно.) Що це за лю­де? (У двері.) Джу­ро!

Зося (підбіга до вікна). Ціла юр­ба!

Входить джу­ра.

Джура. Лю­де хо­тять ба­чить па­на.

Чалий. Звідкіль во­ни?

Джура. Не знаю. Між ни­ми один Кульба­ба з сло­бо­ди па­н­ської, а то чужі.

Чалий, бе­ре шап­ку, хо­че йти.

Зося. (бе­ре у нього шап­ку). Лю­бий мій, будь обе­реж­ний, не довіряй се­бе так сміли­во юрбі!

Чалий. Бог з то­бою! Чо­го ж я бу­ду бо­яти­ся? Між ни­ми є Кульба­ба з на­шої сло­бо­ди. Пев­но, скар­ги ма­ють, а мо­же, осе­­ли­тись хо­чуть тут, у сло­бо­дах моїх.

Зося. Ти їх не знаєш, мій ко­ха­ний, а я бо­юся пос­по­ли­тих з то­го ча­су, як, пам'ятаєш, два гай­да­ма­ки, одяг­нені мов кме­ті, вміша­лись у юр­бу пос­по­ли­тих і вбить те­бе хотіли… Між ни­ми ж був, здається, і Кульба­ба…