Кобилянська Ольга Юліанівна - Людина стр 5.

- Я се та­кож зав­сiг­ди го­во­рю, - обiз­вав­ся знов ста­рий ма­йор. - Дис­цип­лi­на му­сить до­во­ди­тись до ос­тат­нiх кон­сек­ве­н­цiй [14], особ­ли­во ж у жi­нок. Жiн­ка - то мо­ло­дий кiнь. По­чує сильну, за­лiз­ну ру­ку, так i по­дасться i влi­во i впра­во. Я не ка­жу по­во­ди стя­га­ти, але й не над­то по­пус­ка­ти. Як­раз по­се­ре­ди­нi, то­дi йде гар­но кро­ком. Де-не-де цвях­ну­ти батi­жком. Пе­ред тра­пом тро­хи ост­ро­гiв, пе­ред бар'єром - удар i ост­ро­ги, по­во­ди сво­бiд­но, то­дi ле­тить! Над­то замуч­увати не вар­то, особ­ли­во спо­чат­ку; се ж моя те­орiя. Ляуфл­ер був зав­сiг­ди ли­хим їздцем, то­му ж йо­го i кож­дий кiнь ски­дає з сiд­ла. Так, так, - до­дав тро­хи зго­дом i за­ду­мав­шись, - дис­ци­п­лi­на му­сить про­во­ди­тись, му­сить…

- Дай-но ме­нi раз з Оле­ною роз­мо­ви­тись, Епа­мi­нон­да­се! - го­во­рив док­тор, ко­ли оба вер­та­ли­ся од­ною й тою са­мою до­ро­гою до­до­му.

- Говори. Ска­жи їй i те, то­ва­ри­шу. Те, ти ж знаєш… що її батько не­за­бав­ки пе­рес­та­не тим бу­ти, чим був до­сi, а то лi­совим рад­ни­ком…

- Вона доб­ра, шля­хет­на, - вiд­ка­зав, по­тi­ша­ючи, док­тор. - Бу­де з усiх сил ста­ра­тись, щоб її ро­ди­на не тер­пi­ла убоже­ства; ко­ли б лиш

I док­тор дiй­сно го­во­рив з нею. Умiв так при­ла­ди­ти, що зас­тав її са­му до­ма. Ле­жа­ла в фо­те­лi нед­ба­ло одяг­не­на й ку­ри­ла. Вiн дов­го її не ба­чив, i ви­раз її ли­ця зди­ву­вав йо­го. Все зда­ва­лось у тiм ли­цi су­по­кiй­ним. Нi слi­ду нi­яко­го го­ря. Ска­зав би-сь, все жит­тя в нiй зав­мер­ло, лиш мiж бро­ва­ми спря­та­лось щось… щось, чо­го вiн не ро­зу­мiв, що од­нак зда­ва­лось йо­му зна­ко­мим. "Бо­же­вiльнiсть" - мелькну­ло йо­му че­­рез дум­ку. I з пильною цi­ка­вiс­тю звер­нув на­зад на неї по­г­ляд та на її пре­чуд­нi, те­пер су­по­кiй­нi очi.

- Чого ди­ви­тесь на ме­не так чуд­но, па­не док­то­ре? - пита­ла во­на, при­вi­тав­шись.

- Ви… ви… ку­ри­те, Оле­но? - спи­тав змi­ша­ний, не да­ючи нi­якої вiд­по­вi­дi на її за­пи­тан­ня.

- Адже ба­чи­те…

- Але ж бо до­сi ви не мог­ли знес­ти па­пi­рос­ки в жi­но­чих ус­тах!

- Так. Од­нак мож i по­лю­би­ти се, що пе­ред­ше ненавидi­лось. Нап­рик­лад, па­пi­рос­ку в жi­но­чих ус­тах. - I знов за­мо­в­к­ла.

Вiн по­чав був го­во­ри­ти про нер­во­вiсть, i що во­на му­сить бе­рег­тись. Го­во­рив ба­га­то про обов'язки, кот­рi ма­ються су­п­ро­ти се­бе й суп­ро­ти дру­гих; особ­ли­во про­ти ро­ди­чiв. За­мi­тив, мiж iн­шим, що лю­ди­на - звi­ри­на при­вич­ки i що суть лю­ди, в кот­рих чут­ли­вiсть - дже­ре­ло вся­ко­го без­та­ла­н­­ня­…

Вона лиш десь-ко­лись вiд­по­вi­да­ла, i то вiд­не­хо­чу, бай­ду­ж­­но. На­реш­тi вiн по­чав го­во­ри­ти i про їхнi до­маш­нi обс­та­ви­ни, по­ру­шив по­ве­ден­ня бра­та, ви­дат­ки батька, йо­го тур­бо­ти, гри­зо­ту, йо­го зла­ма­ний ду­шев­ний наст­рiй…

- Не мож iнак­ше зби­ра­ти, як сi­ялось… - за­ки­ну­ла во­на ба­й­­дуж­но. - Ро­ди­чi [17] са­мi вин­нi, що вiн про­па­дає. А про­па­дає вiн без ря­тун­ку. Оп­ро­че… я вi­рю i в дi­дич­нiсть блу­дiв [18].