Кобилянська Ольга Юліанівна - Людина стр 14.

Iрина ос­та­ла­ся од­на, i її очi звер­ну­лись, як i пе­ред­ше, на краєвид. Тим ра­зом уже не ба­чи­ла нi­чо­го. Так ли­ше блу­кали її очi без­цiльно, не­су­по­кiй­но, а нес­ка­зан­но важ­ке, сум­не чут­тя об­гор­ну­ло її ду­шу…

Що ста­ло­ся з дiв­чи­ною? Чи лю­би­ла Оле­на? Сьому не мо­гла во­на вi­ри­ти. Вже ж бу­ду­чи та­кою, якою во­на бу­ла, не мог­ла

Настав Ве­лик­день.

Олена пер­ша бу­ла на но­гах. Заг­ля­нув­ши всю­ди по гос­по­дарст­вi, де бу­ло тре­ба, по­ви­си­па­ла па­руб­кiв та дiв­чат до церк­ви, а са­ма пiш­ла на го­род. Сон­це дав­но вий­шло з-за лi­су, а раннє за­ре­во поб­лiд­ло. Був се прав­ди­вий вес­ня­ний по­ра­нок, iз своїм здо­ро­вим свi­жим воз­ду­хом, з своїми ти­хи­ми ча­ра­ми, що людську грудь на­пов­ня­ють но­вою на­дi­єю. По­оди­но­кi зву­ки дзво­на ста­рої церк­ви до­лi­та­ли до неї, не­мов щось свя­те та зво­ру­шу­юче за­ляг­ло у спо­кiй­нiй, ти­хiй при­ро­дi…

"Великдень!" При тiм сло­вi зат­рем­тi­ло її сер­це, не­мов йо­го хто кра­яв, а бро­ви стяг­ну­лись не­на­че в фi­зич­но­му бо­лю.

Вона не мог­ла бу­ти ве­се­ла. I чим їй тi­ши­тись? Те­пер жи­ла хi­ба на те, що­би не вмер­ти. На­вiть вiд­жи­ва­юча при­ро­да не ро­зiг­на­ла її бай­дуж­нос­тi. Все зда­ва­ло­ся для неї ме­р­твим. Во­на при­тис­ла за­том­ле­нi ру­ки, не­на­че в глу­хiй роз­пуцi, до чо­ла, зга­да­ла ми­нув­шiсть, по­ду­ма­ла про буду­ч­нi­сть i пiд ва­го­тою ду­мок не­мов уги­на­лась…

Попри сад йшла ста­ра ле­пе­ту­ха Кат­ря, ма­ти сiльсько­го двi­р­ни­ка [37] i, як iно­дi жар­том її про­зи­ва­ли, "ста­ра шта­фе­та".

- Христос воск­рес! - клик­ну­ла.

- Воiстину! - вiд­по­вi­ла Оле­на. Ста­ра зат­ри­ма­ла­ся.

- Не йде­те до церк­ви, пан­нун­цю?

- Пiду тро­хи зго­дом.