Кобилянська Ольга Юліанівна - Людина стр 10.

Немов зму­че­на, пiд­ня­ла Оле­на го­ло­ву i з вiд­вер­не­ним ли­цем опер­лась мовч­ки о по­руч­чя крiс­ла, ще й очi зак­ри­ла ру­кою. Бо­же! Дiй­сно, чо­го ж во­на ще хо­тi­ла? що ос­та­ва­лось їй ще хо­тi­ти? Пи­са­ти? До то­го не ма­ла во­на та­лан­ту, а вся­ке ди­ле­тантст­во бу­ло їй не­на­вис­не. От­же, що ж їй по­ча­ти? Ду­ма­ти? Го­во­ри­ти? Май­же на се ви­хо­ди­ло. А на­ко­ли на се вий­шло, ста­ло смiш­ним…

Стара да­ма зав­ва­жи­ла му­ки мо­ло­дої дiв­чи­ни i, не змi­ня­ю­чи­ нi по­зи, нi то­ну, го­во­ри­ла да­лi:

- Дiйсно, Оле­но, в тiм взгля­дi не мо­жу пох­ва­ля­ти тво­го рi­шен­ня. Що за­ду­муєш чи­ни­ти, во­но, їй-бо­гу, не­доб­ре!

Однак

Щось у го­ди­ну пiз­нi­ше по­ки­ну­ла Оле­на ста­ру то­ва­риш­ку. Над­во­рi ста­ло ще тем­нi­ше. Лед­ве що десь-не-десь бли­ма­ли зо­рi, а по мi­ся­цi та­ки мча­ли­ся хма­ри. Ли­ше ви­хор гу­дiв та свис­тiв без­нас­тан­но, та гнав ти­хи­ми ули­ця­ми…

Прощання обох жен­щин бу­ло хо­лод­не i нi­ме. Щось стану­ло мiж ни­ми, що їх роз'єдна­ло; во­ни обi се порозумiли…­

Смiливо ки­ну­лась Оле­на в нiч­ну тем­ря­ву. Сильний по­дув вiт­ру за­га­сив свiт­ло в ру­ках вдо­ви­цi, а две­рi за мо­ло­дою дi­вчиною лус­ну­ли сильно i замк­ну­лись.

- Чого, влас­ти­во, во­на хо­че? - про­бур­мо­тi­ла ста­ра нете­р­пе­ливо i вер­та­ла звiльна на­по­мац­ки у свою свiт­ли­цю. - Чи при умi во­на?

Чаша го­ре­чi, яку до­ве­ло­ся ви­пи­ти ро­ди­нi Ля­уф­ле­рiв, не бу­ла ще пов­на. Но­вi, зов­сiм нез­на­нi чуд­нi зву­ки на­пов­ни­ли со­лод­кою гар­мо­нiєю сер­це Гер­ма­на-Євге­на-Си­до­ра. На­че од­­ним за­ма­хом зро­зу­мiв вiн по­езiю, в кот­рiй, зли­ва­лось мi­сячне свiт­ло й со­ло­вей­ко­ве ще­бе­тан­ня. Зро­зу­мiв жур­чан­ня чис­тих хвиль, зро­зу­мiв зо­ло­ту їх пiс­ню, ка­зоч­ну. Зро­зу­мiв сум­ра­ку ве­чiрнього ча­ро­дiй­ну си­лу. Вiн по­то­нув у найнiж­нiших чувст­вах… вiн, Гер­ман-Євген-Си­дор… лю­бив. Од­на­че йо­го люб­ка (бу­ла се жи­дiв­ка) ос­та­ва­ла­ся глу­хою для тих йо­го чуд­них, сер­деч­них зву­кiв. Йо­го просьбу, що­би ста­ла йо­го дру­жи­ною, вiд­ки­ну­ла во­на рi­шу­че i хо­лод­но, йо­го го­ря i роз­пу­ки не в си­лi опи­са­ти нi­яке сло­во людське; i вiн пос­та­но­вив зник­ну­ти iз сце­ни по­дiй. Ста­лось во­но тим чи­ном, що вiн вист­рi­лив со­бi в лоб…

Недовго по тiм усу­не­но рад­ни­ка з служ­би… i гар­нi, зо­ло­тi ча­си, про кот­рi знав опо­вi­да­ти вiн, йо­го то­ва­ри­шi та доб­рi зна­ко­мi, - ста­ли tem­pi pas­sa­ti! [24]

З чо­тирьох доньок бу­ла лиш най­стар­ша i Iри­на за­муж­ня. Пер­ша вий­шла за ста­ро­го, од­нак ба­га­то­го ка­ва­ле­ра i про­живала без­жур­но да­ле­ко вiд ро­ди­чiв. Лед­ве що раз або два в рiк пи­та­ла лис­тов­но, як жи­веться ро­ди­нi. То­дi зви­чай­но Оле­на вiд­пи­су­ва­ла їй точ­но й ко­рот­ко. Обi сест­ри нi­ко­ли не го­ди­лись з со­бою, а вiд ча­су, як най­стар­ша вiд­да­лась, вi­д­чужились ще бiльше. Тяж­ко при­хо­ди­лось те­пер Оле­нi до неї i її му­жа вiд­си­ла­ти письмо, кот­ре ма­ло ха­рак­тер про­сь­би. Той її шва­гер мав да­ле­ко вiд мiс­та кiлька­над­цять фа­ль­чiв [25] по­ля з обiй­стям, i теє хо­тi­ла те­пер па­нi радни­кова за по­ра­дою Оле­ни взя­ти в орен­ду, бо не зна­ли iн­шо­го ви­хо­ду з ли­хих обс­та­вин. Час­ти­на пен­сiї, кот­ру з лас­ки по­ли­ше­но рад­ни­ко­вi, бу­ла та­ка ма­ла, що лед­ве вис­тар­чи­ла б на жи­т­тя од­но­му. Крiм то­го, бу­ли в них ще й дов­ги i, за­ки тих не спла­че­но, не мож­на бу­ло гро­шей обер­та­ти на iн­шi пот­ре­би. Дов­го тре­ба бу­ло жда­ти на вiд­по­вiдь, ду­же дов­го, - аж i прий­шла на­реш­тi. Зять, хоч i не­охот­но, прис­тав на пред­ло­жен­ня своєї свек­ру­хи i зак­лю­чив твер­ду, не­ко­рис­ну для них уго­ду, кот­ру од­нак i Оле­на му­си­ла пiд­пи­са­ти.