Але ту ж мить інший, блискучий образ уставав перед нею. Вона бачила перед собою горду постать Раденкову, його осяйні могутні очі, чула його натхненну мову, і цей образ починав притягати її до себе якоюсь демонічною силою, і Демидів образ блік, і відмова на Демидове питання умирала у неї в грудях...
Довго не спав і Ганнин брат.
Дуже рано, з хлоп'ячих літ, загубив він віру. В університеті - так йому здавалося - він рішив усі питання на підставі останніх здобутків науки, і все було так просто і так зрозуміло, а найбільш - гарно. Гарно тим, що замість сліпої віри, що доводила часто й густо до суєвірства, запанувало ясне світло людського розуму. І так просто здавалося все: слухайсь раз у раз власного розуму, роби на підставі великих принципів - і все буде гарно, і ти будеш гарний.
Але так було недовго. Неминуче питання: а що ж потім? а нащо ж це все? - повинно було постати зараз же, скоро людина заспокоювалася на самолюбній вірі у власний розум. І воно зродилося і в Квітковського.
З того часу він не мав спокою. У його була щира душа, прихильна до всякого добра, але тепер він не бачив, нащо він робитиме те добро, якого бажала його душа. Нащо він робитиме, коли все мусить загинути, загинути без ніякого сліду не тільки для його, але й для кожного з тих, кому він робитиме те добро?
Душевні муки давно вже попсували Квітковському нерви. Він не міг керувати їми, вони цілком над їм панували. Це, звісно, не могло запомогти йому в тій важкій душевній борні, що він її тепер одбував.
Він не міг пристати на холодну егоїстичну думку свого родича Келишинського; але й те, що він бачив кращого,- всі так звані "ідейні" заходи,- не задовольняли його, не заспокоювали його турботи...
Ти той, що я в тобі свій ідеал уздрів,
Тобі вклонивсь до ніг твоїх;
Ти той, кого в душі я змалку вже любив
У мріях чистих молодих.
Привідцею твоїм в твоїй за світ борні
Я ще з дитинства марив бути,
І помогти тобі бажалося мені,
Щоб збувсь своїх ти горя й скрути.
Другі вірші були змісту ще більш особистого:
І матері, й батька
Не знав я своїх.
І все те кохання,
Що мав би до їх,
Віддав я, убогий
Народе, тобі,
Бо жив я з тобою
І в щасті, й в журбі,
Я мучився вкупі
З народом моїм,
Я плакав і часом
Сміявся із ним.
В дитинства мойого
Сирітськії дні
Були мужичата
Братами мені.
Про ці останні вірші заговорила Ганна з Гордієм, стрівшися з ім знов у міському саду.
- Знаєте, я вивчила двоє ваших віршів...- почала вона несміливо.
- Справді? - зрадів Гордій.- От, не варто було! Але ж які?
Ганна сказала які й додала щиро:
- Вам, мабуть, тяжко було жити змалку?
- Тяжко? Я не знаю, може, й тяжко, але хіба це не все одно? - Ніби недбало відмовив Гордій.
- Розкажіть мені про себе!..- попрохала дівчина.
Гордій замислився на хвилину, а потім почав оповідати. Він оповідав так, як його дитинство уявлялося йому тепер. Оповідав про забутого, занедбаного хлопчика, про самотнього сироту, що знаходив єдину радість у житті - братаючися з "дітьми народу". Він оповідав, як навчався змалечку любити сей народ, як зважився працювати для його і тільки на те придбав і освіту. Він казав, що працюватиме в літературі і опріч того, стане мужичим адвокатом: бідний мужик гине, не знаючи законів. Ганна слухала цю палку оповідь, і її добре дівоче серце сповнялося пекучим жалем до того малого занедбаного сироти, а потім її очі починали бачити в Гордієві борця за народне щастя й долю, героя. І йдучи поруч з їм, Ганна думала: