Вони підійшли до корми і знову були вражені строгими геометричними формами споруди, на якуспирався корабель. Поверхня планетки виблискувала в них під ногами, де-не-де в нійвіддзеркалювались навіть зірки. Та це був не метал, а швидше якась пластмаса чи навітькераміка.
Одначе вивчати її зараз не було часу. Сенцова дедалі більше непокоїли часті перервизв’язку з ракетою, хоч вони стояли поряд з нею — лише на кілька метрів нижче. Треба було швидшеповертатися до товаришів.
Але як потрапити знову в ракету? її корма нависала над ними, впираючись амортизаторами впологий виступ дивної естакади. Один з амортизаторів, здається, був добряче ушкоджений. Та це немало значення — однаково основний ступінь ракети доведеться відкинути, лишити тут.
Поки Сенцов ламав голову як по гладенькій, вертикальній поверхні дістатися нагору, доракети, а якщо просто стрибнути, то за що ж зачепитися, Раїн, очевидно, думав зовсім про інше.
— Тут би непогано поставити телескоп, — мрійно промовив він. — Хай навіть без магнітногообладнання: кращі умови для спостереження Марса годі й придумати.
Сенцов похмуро відповів:
— Доведеться почекати з телескопами… Схоже, що… — і раптом скрикнув, схопивши товариша заплече: — Дивись, дивися!..
Гладенька поверхня враз затремтіла під ногами. Ракета смикнулася і повільно поповзла поестакаді кормою вперед, ніби занурюючись у той самий виступ, па який щойно спиралася. Металевийборт корабля тьмяно блиснув у промені прожектора. Ще мить — і ракета зникла, провалилася кудисьвсередину планетки. Естакада спорожніла…
— І аптечку візьми… теж про всяк випадок, — відповів Коробов.
Калве в думці посміхнувся: видно, цілковитої впевненості щодо щасливого закінченнязустрічі в пілота все ж не було…
Вийшли в тамбур. Постояли, поки довкола них бушувало ультрафіолетове випромінювання: підтаким душем належало побути щоразу при виході і вході, щоб не винести і не занести в ракетужодного мікроба.
Люк відкривався повільно. Нарешті над їхніми головами засвітився, замиготів сірим м’якимсвітлом вихід. Вони не почули свисту, з яким повітря із тамбура мусило б рвучко вихопитися впорожнечу.
— Якась атмосфера тут, отже, є… — сказав Коробов. — Та воно й зрозуміло: раз є живі…
Він, не відриваючись, дивився на отвір люка, звідки повинні були з’явитися ці живі. Вонине поспішали. Минула хвилина, друга, третя, а жодна жива істота так і не з’являлася. Коробовусміхнувся, сказав:
— Так, сміливцями їх не назвеш… Ну що ж, подамо приклад…
Він виліз назовні, озирнувся. Ракета похило лежала на довгій, ледь ввігнутій платформі,один край її — той, де був люк, — вони могли роздивитися в усіх деталях. Двома вцілілимикормовими амортизаторами ракета, очевидно, у щось впиралася. Ті, що стукали в оболонку, кудисьзникли — нікого не було видно, але Калве, який виліз слідом за пілотом, весь час здавалося, щовін відчуває чийсь уважний, невідступний, важкий погляд.
— Що ж, стрибнемо? — запитав Коробов. — Невисоко, метрів зо три до підлоги…
— А назад?
— Назад нас буде четверо, — впораємось, підсадимо один одного, — промовив Коробовупевнено, наче не вперше доводилось йому розшукувати друзів на чужих штучних супутниках.
Обережно, притримуючись за люк, вони зіскочили на край платформи.
— Тяжіння приблизно одна п’ята земного, — прикинув Калве.
— Отже, штучна гравітація для марсіян не проблема, — відповів Коробов. — Оцьому бнавчитися…
Підійшовши до краю платформи і ще раз оглянувшись, сподіваючись побачити хоч одну живуістоту, вони стрибнули на підлогу. Обережно ступаючи, відійшли від ракети на кілька кроків. Калвепоглянув на годинник, потім — на абсолютний термометр.
— Двісті сімдесят вісім — значить, п’ять за Цельсієм… Тиск — триста.
— Що ж, прийнятно, доки ми в скафандрах, — спокійно відгукнувся Коробов. — Але куди ж мизрештою потрапили? Де гостинне населення? Де оркестр, квіти?
Вони перебували у великому, схожому на ангар залі. Зовнішня, широка стіна його, в якувпиралась естакада з ракетою, що лежала на ній, була трохи вигнута назовні; протилежна, вузька,здавалась опуклою, наче обидві були збудовані по дугах концентричних кіл. Плавно, без кутів стінипереходили у високу стелю.
Уздовж стін цього велетенського залу, який естакада з ракетою поділяла якраз навпіл,височіли якісь машини чи прилади невідомого призначення; форма їх була, видно, добре продумана,точно вивірена, хоч і здавалася незвичною для земного ока: багато гострих кутів, увігнутихповерхонь, площин, що нависали й виступали наперед. Та всі вони створювали враження стрункоїсистеми, об’єднаної загальним задумом і стилем. Коробов звик за зовнішнім виглядом машини судитипро загальний рівень технічної культури, і схоже, тут цей рівень був досить високий.