Звідусіль по-дружньому — чи так здавалось? — підморгували різнокольорові вогники. Побілястін тяглися труби й кабелі з величезною кількістю відгалужень, вентилів, патрубків, незрозумілихгрибоподібних відростків, наконечників, що блищали голубим блиском, екранів з нервово пульсуючимивогниками. Розріджена атмосфера доносила легке гудіння. Проте нікого не було видно, ніхто так іне захотів показуватися людям. Очевидно, господарі вважали за краще спостерігати за гостямизвідкись із схованки.
— А проводка у них зовнішня, — сказав Коробов. — У нас такого неподобства не стерпіли б.
Калве кивнув. Він не здивувався зауваженню Коробова: у нього теж було таке відчуття, начеце не на іншій планеті перебували вони, а просто на якомусь цілком земному заводі, хоч іневідомого призначення. Тут ніщо не пригнічувало таємничим, потойбічним. Навпаки, хоч багато щодля них і лишалося поки що незрозумілим, але в принципі було схоже на те, що вони лишили наЗемлі. Ну, хоч би он та машина, яка, безперечно, нагадувала своєю формою автомобіль, тількичомусь перекинутий догори колесами, і, звичайно, це був зовсім не автомобіль — просто сприймавсятак за земними асоціаціями. Над цим варто було поміркувати. Та для роздумів не було часу.
Калве зітхнув, згадавши про земні лабораторії, про “розумну” тишу обчислювального центру,в якому було так приємно думати… Але Коробов уже закрокував по залу.
— Ну, якщо господарі не показуються, ми їх чекати не будемо. Треба самим шукати хід наповерхню: наших тут, судячи з усього, ще нема, отже, вони лишились нагорі. Один хід напевне є —там, де пройшла ракета.
— Але нам його не відчинять, — заперечив Калве.
Може, й відчинили б, якби їм пояснити, — з прикрістю мовив Коробов. — Та пояснити нікому,от лихо!..
— Пошукаємо іншого, — сказав Калве. — Мені здається… по-моєму, в тому кінці залу — бачиш,не по вісі естакади, а правіше — якась ніша в стіні.
Обидва квапливо перейшли зал. Справді, це було схоже на вихід. Тільки, як його відкрити,було зовсім незрозуміло. На дверях — точніше, на пластині, що перегороджувала нішу, — не було йнатяку на ручку або на замкову щілину.
— Так, оці самі тутешні мешканці… — сердито почав Коробов.
— Ось вони! — обірвав його Калве.
Порадившись, вони вирішили розійтись і шукати вхід, роблячи кола, поступово захоплюючидедалі більшу площу. Сенцов одразу рушив праворуч. Раїн пішов в інший бік, обходячи естакаду.
Пролазячи під виступом платформи, він низько нагнувся, і в вічі йому впала якась світласмуга, неначе білилом нанесена на темнішу поверхню супутника. Раїн уважно оглянув смугу. Ні, цебула не фарба, це був метал — металева доріжка сантиметрів десять завширшки, прокладена пооболонці, точніше — в ній самій, і так, що вона ні на міліметр не випиналась над поверхнею. Металтьмяно відсвічував сріблом.
Раїну спало на думку, що ця металева стрічка, призначення якої було незрозуміле, моглапривести до входу всередину; в усякому разі йти по ній було певніше, аніж бродити навмання.
Раїн заморгав прожектором, кличучи Сенцова.
— Є? — запитав той, поспішивши до товариша.
Обидва рушили по металевій смузі. Не пройшли вони й тридцяти метрів, — смуга раптовоурвалася. Космонавти розгублено переглянулись.
І в що мить вони відчули, як майданчик під їхніми ногами починає повільно опускатися.Неначе ліфт, він ніс їх у надра штучної планети.
Та ось майданчик плавно зупинився. Одразу спалахнуло бліде світло. Друзям воно здалосясліпучим. Раїн не зміг приховати переможної усмішки: вибралися!.. Сенцов сказав збуджено:
— Чуєш, шипить? Повітря…
Люк над їхніми головами зачинився.
Невеличке квадратне приміщення, в якому вони опинились, на перший погляд не мало дверей.Та не встигли вони про це подумати, як одна із стін почала повільно, мов нехотя, підніматись.
— Запрошують… — сказав Сенцов.
— Що ж, погодимось… — у тон йому відповів Раїн.
Але запрошували хіба що самі двері. За ними нікого не виявилось. Просто відкрився оцейкоридор, по якому вони йшли вже кілька хвилин, простуючи по металевій смузі, що вела все далі йдалі.
…Пройшовши ще метрів двадцять, Сенцов сказав:
— Схоже, що він ніколи не скінчиться. Ти зорієнтувався, в який бік ми йдемо? Я, колиспускались, подивився: смуга йшла лівіше порівняно з напрямом на естакаду.
— Зараз підрахуємо… — сказав Раїн. — Форму супутника приймемо за кулясту. Відстань міжсусідніми естакадами, гадаю, приблизно двісті метрів. Пряма видимість була… Раїн замовк,поринувши на ходу в обчислення. Потім сказав:
— Якщо я правильно розрахував, коридор іде строго в радіальному напрямку. Іншими словами,до центра супутника. Це, до речі, говорить про те, що апарати, які наводять поле штучноїгравітації, розміщено не в центрі планети. За логікою, десь ми маємо виявити і поперечні ходи.Отже, поки що все гаразд.