Азаров уважно розглядав зоряну картину — неба він не бачив, здавалось, уже тижні… Телескопвиділяв частину небосхилу — схоже на сузір’я Дракона, подумав він, пригадавши заняття застронавігації. Тільки з чотирьох світил, які були тепер у полі зору телескопа, раніше він знавлише одну зірку чотирнадцятої величини — решта залишалась невидимою і в найпотужніші телескопиЗемлі. Чи випадково це? Чи просто інструмент скеровано на цю ділянку неба, чи…
Йому пригадались міркування Раїна про те, що появи й швидкого розвитку життя слід чекатина планетах, які обертаються саме навколо енергетично не дуже сильних світил — жовтих карликів,подібних до Сонця. В таких планетних системах набагато менш ймовірні різкі катастрофи — такі, якнесподівані стрибки радіації, згубні для життя, що встигло вже пристосуватись до певногорежиму.
Але якщо це не випадковість, то чого шукали марсіанські вчені в сузір’ї Дракона? Ні,все-таки випадковість…
Вставши з крісла, він підійшов до одною з рефракторів. Той самий куточок неба відбивався вйого дзеркалі. І в той же бік були націлені ажурні параболоїди радіотелескопів.
Ні, це не випадковість, що в якийсь певний час телескопи дивляться на сузір’я Дракона. Аякщо не випадковість, то… І ця велика кількість житлових кают… Такій кількості мешканців простонічого було робити в супутнику, на них не вистачило б роботи… Ні, звичайно, це не може бутипростою випадковістю…
Він перейшов у сусідній зал. Це була величезна, на багато гектарів оранжерея, накритатакою ж прозорою банею, за якою зяяла порожнеча. Зал не ділився на відсіки і, мабуть, займав усюверхню частину кулі. Тільки в центрі стелі виднівся круглий непрозорий майданчик, до нього знизупідходила грубезна труба.
Азаров попрямував до неї. Шлях лежав через довгі смуги грунту, на якому в свій час, схожебуло, росло те, що правило за харч. Інакше навіщо було розводити тут сади? Тепер лише убога,жовтувата травиця вкривала грунт — можливо, нащадки культурних рослин, що виявилися меншдовговічними, ніж машини, й виродились через відсутність догляду та підвищену радіоактивність.Подекуди стояли дивні, низькорослі, викривлені дерева без листя, але з зеленаво-блакитнимигілками, що просвічували. Вони жили — пристрої супутника продовжували подавати сюди воду,вуглекислий газ, живильні речовини.
Азаров подумав собі, що в оранжереї повинен бути кисень: тут немає машин, яким могла бзагрожувати корозія, а система поділу супутника на відсіки й поверхи з блокуванням усіх переходівдозволяла мати в різних місцях різну атмосферу.
Проте він не став перевіряти свого припущення. Нові думки манили його до круглогомайданчика вгорі.
Він підійшов до труби, оглянув її, розшукуючи люк. Люк був і навіть сам відчинився передним. І в ту ж мить згасли всі потужні світильники, що висіли невисоко над підлогою, оранжереянаповнилась теплим жовтим світлом…
— Сонце! — несамовито вигукнув Азаров, затуляючи очі від світла. Справді, Деймос на своємушляху навколо Марса вийшов з тіньового конуса, і далеке, рідне світило залляло оранжерею своїмипроменями.
— Сонце… — промовив знову Азаров, притуляючись до прозорої стіни, чорний простір за якоюодразу перестав здаватися таким безнадійним.
Йому хотілося співати, дивитись на Сонце без кінця. Він ледве примусив себе увійти в люк,що відкрився перед ним. Побігли вниз стіни, труби… Тепер Азаров опинився на самому верху, назаповітному майданчику.
— Авжеж, — сказав він. — Я так і думав…
Він опинився у невеликому круглому прозорому залі, і тепер з усіх боків його оточувалозоряне небо. Круг залу тяглися широкі низькі дивани. В центрі, біля чотиригранного пульта, стояловідкинуте назад крісло. Перед пультом височів великий постамент з екранами, шкалами приладів,блискучими цятками індикаторів. На самому ж пульті не було нічого: ні перемикачів, ні важелів.Тільки дві великі опуклі кнопки — червона і біла — виступали над його гладенькою поверхнею.
— Так я й гадав… — промовив Азаров. — Звичайно, це не супутник. Зореліт, зореліт високогокласу…
Він сів у крісло за пультом. Одразу ж на постаменті засвітився екран: на ньому була точнакартина зоряного неба, така ж, яку видно було за прозорою банею цієї, скоріше за все, ходовоїрубки. Мабуть, це був зоряний компас: щоб слідкувати за тим, з якою точністю машини дотримуютьсякурсу. Азарова трохи здивувало, чому творці зорельота винесли ходову рубку на саму поверхню,значно безпечніше було б розмістити її де-небудь у глибині корабля. Але тут же, зайнявши місцеуявного опонента, він заперечив сам собі: так можна міркувати, виходячи з земних уявлень проміцність…
Приладів на пульті велетенського зорельота виявилось навіть менше, ніж на їхній земнійракеті. Очевидно, тут в набагато більшій мірі, ніж поки що на Землі, застосовувалось підсумуванняпоказань приладів обчислювальними пристроями. До пілота надходили лише опрацьовані, найважливішідані. За рештою стежили самі машини.
Азаров зітхнув, закрив очі. Ось так тут сидів колись командир зорельота, вів його доневідомих світил — представник іншого життя, яке набагато випередило наше… На диванах білякомандира відпочивали у вільні хвилини члени екіпажу, його друзі й соратники— такі самі, як він,високі, здорові і, мабуть, лагідні й веселі люди. Вони жили, вони прагнули відкриттів, від яких,можливо, залежала доля планети, що послала їх.
Азарову здалося, ніби просторе приміщення сповнилось раптом стриманим гомоном голосів,ледве чутним гудінням двигунів, що працювали десь унизу… Перед його закритими очима замерехтілинезнайомі, химерні малюнки сузір’їв, примарилось, що сам він грудьми розтинає простір, крізь якийлетить ця могутня куля…
Так він сидів кілька хвилин, не відкриваючи очей. Але треба йти звідси: не тут же, входовій рубці зорельота, шукати рештки автоматичної ракети!
Він спустився назад в оранжерею, не затримуючись попростував далі. І знову потяглисянескінченні ряди приміщень, заповнених машинами, механізмами, дедалі дивовижнішими, несхожими наземні, кімнат з нестійкими підлогами — вони м’яко погойдувались, коли Азаров проходив по них… Водному місці він натрапив на прозору перегородку, за якою клубочився ліловий туман — такі густілілові хмари, крізь які нічого неможливо було розгледіти, — і серед них раз у раз проскакувалиголубі блискавки. Азаров довго стояв, спостерігаючи за химерною грою розрядів, поки вони непочали надто часто відскакувати в його бік. Тоді він поквапливо пішов звідси, позначившиперегородку на плані, на якому фіксував увесь свій шлях.
…Через дві години він знову опинився внизу, в радіальному коридорі. Сьогоднішню програмурозшуків було вичерпано, він бачив дуже багато цікавого, а було ж оглянуто тільки невеликучастину того, що ховалося в цій колосальній кулі. Над її будовою згодом не один рік сушитимутьголови вчені Землі. Проте ніяких слідів автоматичної ракети він так і не виявив.
Азаров уже хотів вийти в коридор, який вів до ангарів, але передумав і рішуче підійшов доінших дверей — тих самих, біля яких Сенцов і Раїн, пробираючись з поверхні, виявили, за їхсловами, підвищену радіацію. Чому ракета або рештки її не могли бути в приміщенні, де рівеньрадіації вищий?
Він підійшов До самих дверей. Лампочка індикатора зажевріла трохи яскравіше, Ну то й що?До небезпеки принаймні далеко, а ракета може бути саме тут, адже все одно, якщо її не знайдуть вінших приміщеннях, доведеться лізти по неї сюди.
Азаров оглянув двері. Запірної планки тут не було, проте зліва він побачив три заглибини —такі самі, як біля вхідного люка корабля, — вклав пальці в ці гнізда.
Двері важко від’їхали вбік, він устиг здивуватися їхній незвичайній товщині… І зразулампочка на скафандрі спалахнула так яскраво, що в його очах на мить попливли червоні кола.Радіація стрімко наростала, немовби він, відчинивши двері, випустив на волю мільярди крихітнихбісенят і вони, радісно перекидаючись, навально мчали тепер коридором… Азаров інстинктивношарпнувся назад, але тут же зупинився: треба ж зачинити двері, інакше…