Він знову заклав у гнізда три пальці, але двері не зачинялись. Азаров став гарячковопригадувати, як же закривався люк ракети, і з жахом згадав, що це відбувалось лише після того, якхтось переступав поріг у той або інший бік. Мабуть, був і інший спосіб, але він про нього незнав. Отже, щоб зачинити двері й припинити плин смертоносного потоку, лишається одна можливість:примусити їх зачинитися за собою, а потім уже шукати, як відчинити їх зсередини…
Ці думки пронеслися в його мозку за частки секунди, і він зробив останній крок, щовідокремлював його від дверей, хоч знав, що йому після цього вже напевно не вибратись… В останнюмить він подумав, що товариші не знайдуть його слідів і не дізнаються, що сталось. Вони марнозгають час на розшуки. І потім, якщо навіть розшукають автоматичну ракету, то без нього, Азарова,значно довше будуть морочитися з передавачем, бо повністю замінити його в радіотехніці не міг бинавіть такий майстер електроніки, як Калве. Все так, але це тільки дрібні неприємності порівняноз тією небезпекою, якою загрожували всім відчинені двері. Вона означала неминучу загибель, а вжеколи гинути, то одному, а не п’ятьом…
Він заплющив очі і кинувся вперед, нахиливши голову, прощаючись з усіма і одночаснокленучи радіацію. Так ось, значить, який кінець готувала йому доля…
Азаров устиг пробігти кроків зо два і навіть угледів краєчком ока широкий коридор і зпротилежного його боку ще двері, чомусь зачинені не до кінця. За ними швидше можна було вгадати,ніж побачити, дивні, тьмяно поблискуючі колони, що тяглися у височінь. В наступну мить щось м’якоштовхнуло Азарова в груди, він захитався, втратив рівновагу, ледве не впав — щось м’яко підхопилойого, немовби він опустився на м’якеньку перину, винесло, відкинуло від дверей назад у коридор.
Ще двічі він намагався прорватися, та обидва рази невидима перепона спиняла його, м’якоперевертала, відштовхувала назад… Пройти в двері виявилось неможливим.
Азаров перевів подих, руки й ноги його тремтіли… Він голосно вилаяв невідомихконструкторів, які придумали такий хитромудрий захист і не здогадалися застосувати простоблокування дверей. Потім пін повернувся і бігцем подався до товаришів. Боком прослизнув у дверікоридора, ніби сподіваючись цим затримати випромінювання, не дозволити йому проникнути услід заним, хоч знав, що звичайні двері його не затримають, не спинять…
Біля дверей в ангар він зіткнувся з Коробовим — той поспішав йому назустріч. Азаровподивився на його стурбоване обличчя, на злякані очі і поклав руку товаришеві на плече,притулився до нього, мов шукаючи підтримки…
15
Це було як повінь, коли вода підходить усе вище і нема надії, що рівень її з якоїсь тампричини зупиниться і пощастить врятуватись. Всі двері зачинили наглухо, проте рівень радіаціїзростав хоч і повільно, але нестримно.
Можна було, звичайно, залишити ракету і сховатись у верхніх ярусах супутника. Але тодідоведеться остаточно розпрощатися з надією послати повідомлення на Землю: іншого виходу наповерхню, крім уже відомого, вони не знали, а радіограму можна надіслати лише з поверхні — крізьброню зорельота радіохвилі їхнього передавача не пройдуть.
Відступати вирішили в останню хвилину. А поки що усі займалися одним: шукали автоматичнуракету з передавачем. Шукали й не знаходили…
А з Азаровим усі тримались так, наче нічого й не сталося. Але сам він був темний, як ніч,поривався лізти у найнебезпечніші місця, поки Сенцов не сказав йому якось:
— Ти не гарячкуй… Тепер сам бачиш — до чого це призводить.
Збиралися гуртом, лише коли зовсім вибивалися з сил. І вже ставало ясно, що через день-дватікати все одно доведеться: рівень радіації стане небезпечним. Нагорі ще можна буде протриматись,а тут залишатись неможливо.
Про своє важке становище нічого не говорили. Розповідали один одному про те, що бачили задень, сперечались, як пояснити ті чи інші незрозумілі машини, прилади. Ці бесіди за вечерею тепербули єдиним часом, який космонавти проводили вкупі, і на них годилося з’являтись чистопоголеними, підтягнутими, у вичищених комбінезонах.
Зараз в одній з кают, перетвореній на кают-компанію, зійшлося вже троє пілотів. Вони булиголодні, нетерпляче поглядали на годинники, але обидва вчені затримувались, хоч і вели розшуки врізних напрямках.
Нарешті вони з’явились разом, обидва якісь похмуро збуджені. Мовчки сіли за стіл і їли тежмовчки, не підводячи очей.
— Не знайшли, звичайно? — спитав Сенцов, коли вечеря вже закінчувалась і на столізалишилось саме какао в баклажках з присосками: харчувались вони так само, як за умовневагомості, — звикли, та й посуду іншого не було.
— Не знайшли… — похмуро відповів Раїн. Калве тільки зітхнув.
Раїн замовк, але не стримався:
— Що ж тут приховувати?.. І не знайдемо. І ніхто не знайде.
— Чому ти гадаєш? — насторожився Сенцов.
— Ми тут з Калве помізкували… По дорозі забігали в кібернетичний центр і там ще разперевірили. Здається, наші висновки правильні…
— Які висновки?
— Де було знайдено лічильник? — спитав Раїн. — У тому відсіку, на який вказував перемикачна пульті. А перемикач цей, як Калве загалом з’ясував, задає машині режим підготовки ракети вданому ангарі до польоту.
— Ну то й що?
— Ясно, що автоматична ракета, яка потрапила сюди так само, як ми…
— Тобто посаджена автоматично, а потім втягнута в ангар, — уточнив Калве.
— Ну так… Цю ракету й зустріли, мабуть, так само, як нашу…
— Це ймовірно, — озвався Коробов. — Вони однотипні, різниця тільки в деталях.
— Правильно. Отже, і її роботи, згідно власної програми, спершу розрізали, а потім, так бимовити, відремонтували: начепили кришки люків, щось там приварили — за зразком своїх ракет.
— Та оскільки вона потрапила в той ангар, який був перемикачем підготовлений до випускуракети, то її, раз ніякого втручання в програму дій машини не було, простісінько викинули зангара. Відправили, так би мовити, в рейс… Іншого тлумачення ми не маємо.
— Стривай… Але на чому ж вона вирушила в рейс? Хто ввімкнув двигуни?
— Ніхто не вмикав, — відповів Азарову вже Сенцов. — Ти що ж гадаєш, ракети в нихстартували на власних двигунах? Що б тоді залишилось від оцих ангарів? Ні, вони викидали їх утакий же спосіб, як і втягували: за допомогою поля, магнітного або іншого — ми не знаємо.
— Правильно, так і ми з Калве вирішили, — підтримав його Раїн. — Ну, а коли викинули, тошукати її марна справа, самі розумієте…
— Та не може бути! — заперечив Азаров. — Вони ж не можуть бути такі дурні, ваші роботи ймашини. Викидати ракету, в якій нема жодної людини, незаправлену, неготову і взагалі чужу…
— Вони не дурні і не розумні, — сказав Калве. — Вони діють за програмою. Щодо людей —може, і в них на зорельоті були автоматичні ракети-розвідники. А відносно того, що викинутаракета була не готова, то автомати цього просто не помітили.
— Тобто як? — здивувався Коробов.
— Можна собі уявити, що автомати, які знімають дані датчиків після повернення ракети зрейсу і передають їх у кібернетичний пост, приймають сигнали, котрі свідчать про недостачучогось: пального, енергії… Тоді відбувається дозаправлення. А оскільки, як вони собі “розуміють”,ремонт закінчено, сигналів про недостачу чогось не надійшло, то, виходить, ракета готова довильоту.
— Може бути, звичайно, що це й не так, — сказав Раїн. — Але навіщо сперечатися й сушитиголови? Давайте перевіримо!
— Як саме? — спитав Сенцов.
— Пожертвуємо нашим скаліченим кораблем. Він нам більше не потрібний, з нього знято все,що можна було. Переключимо машину на наш ангар. Тоді буде видно, що станеться. Автомати вжекілька днів не чіпають ракету. Якщо наші припущення підтвердяться, значить ми дізнались, яквідправляють ракети. І, крім того, облишимо даремні шукання…
Сенцов мовчав. Було видно, як шкода йому розлучатися із своїм, хай навіть ні до чого непридатним кораблем: командувати ним доручено йому, Сенцову, і ось не вберіг… Крім того, якщоексперимент підтвердить припущення Раїна і Калве, значить не лишиться ніякої надії розшукатидеталі, яких не вистачає для радіопередавача, щоб налагодити зв’язок із Землею…