Тоді вони метнулись далі коридором. Ось іще одні двері. Калве з ходу впав навколішки.
Прожектор освітив знайомі сліди магнітних присосків, які виразно було видно на запиленійпідлозі. Кожен мав присоски в себе на черевиках, щоб зручно було ходити в умовах невагомості.
Сліди зникали під дверима. Назад вони не йшли — значить, Сенцов і Раїн могли бути лишетам, за дверима. І Коробов поквапливо натиснув на засувний східець.
Двері не відчинились
Ще не вірячи в лихо, вони ставали на східець знову і знову, натискали на двері — нібичимсь, крім вибухівки, можна було побороти цей матеріал, гукали — наче хтось міг їх почути.
Згодом обоє просто сиділи біля непіддатливих дверей, знову час од часу роблячи спробивідчинити їх. В обох була тільки одна думка: якби вони зразу пішли сюди, ліворуч…
І потім, уже повернувшись в ракету, вони сиділи в рубці, в кріслах, не скидаючискафандрів, хоч це й заборонялось правилами. Вони переконували себе, що присіли тільки на мить ізразу ж знову підуть шукати, хоч усім було ясно: це надаремне — навіть при найекономнішій витратікисень у Сенцова і Раїна скінчився кілька хвилин тому.
Вже не було рації стежити за секундною стрілкою, яка швидко бігала по циферблату, протеКалве не зводив з неї очей. Коробов сидів нахмурений, потупивши очі; прозорий шолом його стоявпоряд па підлозі; потирав чоло (нестерпно боліла голова) і слухав, що йому, вимахуючи руками,говорив Азаров.
Що він міг сказати? І навіщо тепер розмахувати руками?
— Зв’язок, зв’язок треба було тримати! — різко сказав Коробов. — Ми й то їх почули, а втебе рація!
— Спробуй! — відповів Азаров, вертячи ручку наладки. — Он послухай, яка вереміязакрутилась…
Справді, в діапазоні між десятьма й тридцятьма сімома сантиметрами в ефірі коїлося щосьнезрозуміле: нявкало, верещало, часом заходилось дзвінким щебетанням, чулися якісь завивання.Потім раптом усе замовкало, лише чутно було незрозумілі хрипкі звуки, а через невеликий проміжокчасу все починалося знову.
Послухавши цю какофонію хвилин п’ять, Коробов наказав вимкнути рацію, щоб не витрачатиенергію.
— А може, це тутешні мешканці нас викликають? — невпевнено сказав Азаров.
— Дурниці, — відповів Коробов. — Ми обнишпорили ледве не півсупутника — жодного слідуніде. Я, звісно, не знаю, що означає цей писк, але…
— Я, здається, знаю, — промовив Калве, не відриваючись від годинника.
Обоє подивились на нього: Коробов — з цікавістю, Азаров — осудливо. Калве відбирав у ньогоостанню надію на порятунок друзів, які (коли виявиться, що припущення Азарова правильне) могли бзнайти пристановище у господарів супутника…
— Ми просто не мали часу подумати, — сказав Калве. — Якщо ми перебуваємо в ангарі,призначеному для ракети (а ми, очевидно, перебуваємо саме в ангарі, призначеному для ракети), іякщо нас, точніше — ангар, обслуговують автомати (а його, виходячи з усього, обслуговують самеавтомати), то ці автоматичні пристрої мають звідкись одержувати команди…
— Чому? — сказав Азаров. — Вони можуть і самі мати…
— Логічні пристрої? Ні, не думаю, це суперечить принципові доцільності. Тисячаарифмометрів не замінить одної обчислювальної машини… Так от, усе це дає нам підставу припускатинаявність досить складних кібернетичних установок, які здійснюють керування автоматики і контрольза ними. Такий центр обов’язково десь є в супутнику. Автомати, як ми бачили з Коробовим, неодержують інформації по дротах. Немає в них контакту і з підлогою ангара. Отже, команди їмпередаються по радіо. Ось джерело цих сигналів.
— Стривай, стривай! — сказав Азаров. — Радіохвилі ж крізь стіну не проходять…
— Це природно, — промовив Калве. — Автоматів має бути багато, частот в обмеженомудіапазоні — менше. Ангар тут не один… Значить, треба, щоб автомати, які працюють на одній і тійсамій хвилі, одержували команди вибірково.
— Хвилеводи, очевидно… — замислено мовив Азаров. — Мабуть, хвилеводи. І ви змогли почутиСенцова і Раїна тільки тому, що в цю мить перебували десь на кінцях одного й того ж хвилевода.
Нагадування про друзів переповнило чашу терпіння Коробова. Він і так ледве стримував себе:усе нестерпніше (мабуть, від електричного удару в кімнаті з сірою масою) боліла голова, терпларука, а Калве тут розвів теорію, прямо хоч лекторій відкривай, і хлопчисько Азаров розвішав вухата ще й сам починає будувати гіпотези, а коли треба було тримати зв’язок, то він розважався тим,що слухав усяке торохтіння… Коробов ледве звів обважнілу голову, відчув: ще кілька хвилин, і вінвпаде просто через брак сили.
Він повільно розігнув спину, важко підвівся з крісла. Азаров у цей час запитував:
— А ці автомати, які ви бачили, вони, по-твоєму, що роблять?
— Літають, — похмуро промовив Коробов. — Свистять. Більше нічого не роблять. А от нам бине завадило й почати щось робити… для різноманітності, чи що.
Калве спохмурнів, став поволі червоніти. Коробов вилаяв себе: ще невистачалопосваритись.
— Огляд ракети не закінчено, — казав він. — Ходімо складемо на місці план дій. Зарадитинам ніхто не зможе, а засиджуватись тут ми не збираємось… З тобою підемо, — сказав він Азарову(той поквапливо закивав, подався до шафи по скафандр). — А ти, Лаймоне, роздягнися, почергуєш урубці, згодом зміниш когось із нас.
— Поки що я спробую обчислити… — почав Калве. — Чекай, у чому це в тебе скафандр?
Він потяг Коробова за лікоть ближче до світла.
— Бруд якийсь. Мабуть, ота сіра маса. І коли це я встиг?
— Коли падав, — сказав Калве. — Я згадав: ти ліктем ударив прямо в лоток. — Він зшкріб зрукава Коробова темно-сірі грудочки незрозумілої речовини. — Роздивлюсь їх, спробую з’ясувати, щоце таке. Безперечно, органічна речовина. Часом із структури можна багато чого зрозуміти…
Калве ввімкнув рацію, кивнув товаришам. Вони одягли шоломи і зникли за дверима вихідноговідсіку. Калве лишився сам у ракеті. Тепер тут було незвично тихо. Не чутно було тонкогопотріскування телеустановок, не гула обчислювальна машина, що звіряла курс корабля з програмою,стрілки більшості приладів безсило схилилися на нульові обмежувачі. У Калве похололо за спиною:тиша була незвична, недобра; тільки легке гудіння рації нагадувало про те, що в світі є веселі,бадьорі звуки.
Калве вирішив мерщій взятися до діла, щоб не помічати цієї тиші. Зумисне гучно човгаючипідошвами, підійшов до маленької шафочки; в ній було вмонтовано портативний електронниймікроскоп.
Він відокремив грудочку сірої речовини і ввімкнув струм. Довго дивився на екран,обережними рухами пальців регулюючи фокусування, потім припав до віконечка. Без сумніву, речовинамала клітинну будову, і це була не колонія найпростіших, а якийсь багатоклітинний організм.Клітини витягнуті, з довгими відростками, Калве вдивлявся в них до болю в очах, забувши про всена світі…
Коробов і Азаров повернулись за півгодини. Обстеження не дало нічого втішного: значначастіша елементів сонячних батарей розбилась під час посадки. Вибув з ладу телеприймач задньогоогляду, відірвано два посадочні амортизатори. Доведеться попрацювати, щоб дати всьому лад…
Та це й потрібно було зараз кожному: працювати, працювати з усіх сил, щоб хоч трохизагасити глибоку скорботу від загибелі друзів і не впасти в апатію — першу ознаку приреченості.
Про це думав Коробов, чекаючи в тамбурі, доки вихор ультрафіолетових променів очистить наньому скафандр. Чому Калве не зустрічає? Поки Азаров стягував шолом, Коробов заглянув у рубку.
Калве сидів за столом, звісивши голову, навіть не повернувся на звук дверей, щовідчинилися.
— Що з тобою, може, захворів? — спитав Коробов. Голос його гулко прозвучав з динаміка: вінще не встиг скинути шолом і говорив через рацію. — Що сталося?
Калве розплющив очі, облизав губи.
— Знаєш, чому загинули Сенцов і Раїн?
— Через недостачу кисню, — відказав Коробов, зразу розгнівавшись на Калве за те, що вінзаговорив про речі, про які поки що говорити було не слід. — А ти що, маєш сумнів?