На перші двері натрапили метрів через шістдесят. Вони відчинили їх. У цьому ангарі тежбуло порожньо. Коробов уже повернувся — йти, як раптом Калве схопив його за руку.
— Блищить… — сказав він і кинувся вперед, в ангар.
Коробов ще не встиг збагнути, в чому річ, як Калве з незвичайною для нього поквапливістювже нагнувся і схопив якийсь предмет, що лежав на підлозі. Підніс його до шолома. Потім простягКоробову, що нагодився.
— Ось… — промовив він, переводячи дух. — Вони!
На долоні в нього поблискував невеличкий металевий прилад. Це був переносний лічильникчастинок. Такі були в усіх приміщеннях ракети і фіксували ті рідкісні частинки надвисокихенергій, яким вдавалося пробити захист корабля. Очевидно, Сенцов, а ще певніше Раїн, виходячи зкорабля, взяли з собою один із лічильників, не зовсім покладаючись, можливо, на вмонтовані в їхніскафандри індикатори радіоактивності…
— Зрозуміло, вони були тут, — сказав Коробов.
— Я гадаю навіть… — промовив Калве. — Дивись, нема жодного сліду. Вони не йшли — їх тягли,несли! Можливо, такі ж автомати, які ми бачили.
— Ясно, — сказав Коробов. — Швидше за ними!
Затиснувши в руці лічильник, він вийшов назад у коридор. Калве не відставав, тільки закілька хвилин кинув:
— Тобі не здається, що ми йдемо весь час нагору?
— Схоже, — відповів Коробов. — Втім, може, це тільки здається? А коли й так, то що зтого?
— Нічого, — відказав Калве. — Цікаво, куди цей хід нас приведе?
Кінець кінцем він привів космонавтів знову до зачинених дверей. Але тепер їм уже буловідомо, як відчиняти двері в цьому світі.
А за дверима був новий коридор. При вході в нього їм зразу ж впала у вічі голубувататабличка на стіні, вкрита якимись рівними візерунками з відрізків прямих ліній, що виднілисякрізь пил. Калве голосно зітхнув.
— Ну от… — сказав він замислено.
— Що таке?
— А те, що це письмена. Отже, супутник все-таки населений розумними істотами: автоматам непотрібні письмові інструкції,
— Населений чи був населений… Ходімо, — сказав Коробов, — потім будемо з’ясовувати.
Біля дверей він намалював пальцем на шарі пилюги велике “К”: буде позначка. Буква одразу жзаграла яскравими барвами.
Калве, зацікавившись, провів рукавицею — стер пилюку з клаптика стіни.
— Це б замалювати, — сказав він, дивлячись на візерунки, що в’юнились на стіні, слабопоблискуючи. — Дуже цікаво.
— Як тільки знайдемо наших, зафотографуємо все, що зможемо, а на Землі розберемося, —заквапив його Коробов.
Мабуть, не варт було зараз згадувати про Землю… Поки що з кожним кроком вони всевіддалялись від неї, і найліпше було займатися ділом.
Калве подався доганяти Коробова, який уже відчинив нові двері.
— Не збагну, — сказав Коробов по паузі, — це лабораторія, чи що?
Калве подивився йому через плече.
Стіни просторої кімнати помітно звужувались — немов художник перестарався, зображуючиперспективу. Обабіч вузького проходу на невисоких підвищеннях стояли прозорі прямокутні ящики,вщерть наповнені якоюсь сірою масою. Більше в кімнаті нічого не було, тільки різнобарвні товстіщупальця кабелів тяглися в усі боки від ящиків у прикритих прозорими кришками лотках і зникалидесь за задньою, найкоротшою стіною. Освітлення тут було інше — гаряче, фіолетового відтінку,зовсім не схоже на той сірий, мерехтливий напівморок, до якого Коробов і Калве вже почализвикати.
Вони підійшли до одного з ящиків. У променях світла прозора поверхня його злегка сяяла.Придивились. Калве одразу ж помітив, що передня стінка, крізь яку ясно було видно сіру масу,тільки здалеку здавалася суцільною Насправді ж вона складалась із багатьох невеликих квадратів, авесь ящик, як виявилося, був поділений на секції, наче картотека. Калве обережно потяг одну зкришечок — на нього поїхав, висуваючись, прозорий лоток, повен сірої маси. Одразу ж переднюстінку ящичка залляло червоне миготливе світло. Калве відсмикнув руку. Ящичок сам повільно втягсяназад, червоне світло погасло.
— Дідько його знає! — сказав Калве. — Може, з цього вони й виготовляють свої пластмаси? Чице щось па зразок плантацій, на яких вони вирощують живильну речовину? На хлорелу не схоже… Авзагалі щось незрозуміле. Тут треба поводитись обережніше, нічого без потреби не чіпати:господарі ще, чого доброго, образяться… Та й нашкодити можна.
— Ні в якому разі, — погодився Коробов. — Живильна речовина? Не дуже апетитний у неївигляд…
Тепер уже Коробов висунув крайній ящичок, притримуючи його пальцем, низько схилився,наблизив шолом до сірої речовини, щоб як слід роздивитись нерівну поверхню. Калве застережливопідніс руку, та було вже пізно. Голуба змійка вилетіла з ящичка, на якусь мить затанцювала нашоломі пілота. Коробов рвучко розігнувся, змахнув руками — за прозорою пластмасою шолома Калвепобачив його скривлене від болю обличчя — і важко впав на підлогу, вдаривши під час падінняліктем прямо в середину ящичка, що повільно заповзав на своє місце. Знову стрибнула голуба змійкарозряду. Калве схопив Коробова за плечі, відтяг на середину проходу, відкрив йому подачу кисню навсю потужність, почав робити штучне дихання — в скафандрі це було зовсім нелегко… В мить, колийому здалося, ніби все вже марно, Коробов розплющив очі, відштовхнув Калве, повільно звівся наноги.
— Нічого, дрібниці… — сказав він. — Просто оглушило… Виявляється, все це під напругою, інемалою. Ходімо лишень звідси подалі, а то ще, чого доброго…
Поглядаючи на кришку ящичка, що палала червоним світлом, обоє повільно пішли далі проходомповз прозорі сховища. Калве озирнувся. Тривожний червоний вогник не згасав. Чомусь від цьогоневесело було на душі. Коробов заспокійливо промовив:
— Це він просто повідомляє, що нормальний режим порушено…
Вони підійшли до задньої стінки кімнати. Обережно переступили поріг.
Круглий просторий зал відкрився перед ними. Мабуть, він був центром, навколо якогорозміщувались сховища сірої маси, що утворювали правильне коло.
Коробов устиг уже в уяві накреслити схему супутника — кулі, поділеної, за йогоприпущенням, на шари, кожен з яких відігравав певну роль: нижній, звідки вони піднялись, правивза космодром; цей, очевидно, — за сировинну або харчову базу. Втім, сіра маса могла служити і длярегенерації повітря і хіба мало ще для чого? Робити узагальнення було, мабуть, рано: вони встиглиоглянути лише незначну частину супутника.
Неспокій за долю товаришів, що все наростав, не давав їм змоги затриматись. У Сенцова йРаїна незабаром мав скінчитися кисень — лишались лічені хвилини…
Вони вийшли в коридор, проминувши по дорозі ще одне приміщення з прозорими ящиками.Коридор привів їх знову до стінки, біля якої Коробов намалював букву. Він безперечно бувкільцевий, з внутрішнього боку його розміщувались сховища сірої маси, а вели з нього тільки однідвері — ті, в які вони і ввійшли.
Отже, виходу не було. Треба повертатись на те місце, звідки вони починали пошуки. Теперстало ясно: ні Сенцов, ні Раїн не йшли цією дорогою.
Приголомшені цим відкриттям, космонавти стояли нерухомо. Коробов усе ще стискав у руцітендітний прилад.
— Але ж лічильник! — вже вдруге вперто сказав Калве.
— Лічильник… — похмуро мовив Коробов. — Проте їх тут нема й не було. І нічого їм тутробити. Не людожери ж тут живуть, та й ті не з’їли б скафандрів… Жодних слідів. Ну, не будемомарнувати часу. Все це колись з’ясується.
…Вони майже бігли, сподіваючись більше (хоч жоден і не висловлював цього вголос) на те, щоСенцов і Раїн самі вже відшукали ракету і нині сидять у рубці, спокійно дихають киснем та чекаютьна них.
Підбігши до дверей у той ангар, де стояла їхня ракета, вони уважно обдивились підлогу.Ніяких нових слідів не з’явилось.