— Кінець кінцем — так, через це, — губи Калве скривились, він замовк. — Кінець кіпцем… —знову почав він по паузі. — Недостача кисню — це була сокира… А вдарили сокирою ми з тобою.
Коробов швидко підійшов, обійняв його за плечі. Калве шарпнувся, скинув його руку.
— Ні, я не збожеволів, — сказав він дуже спокійно. — Це не маячня… Не маячня, авжеж… — вінпростяг Коробову предметне скло з грудочкою сірої маси, що вже вкрилася зверху якоюсь дивною,брунатного кольору плівкою. — Я роздивився. Ти знаєш, що це?
— Ну, живильна речовина, чи що там… Ні? Тоді що ж?
— Ні, не живильна речовина. Це тканина, можна навіть сказати — жива тканина, якаскладається з клітин, що нагадують клітини головного мозку…
— А що нам до того?
— Ми знаємо, що тут має бути кібернетичний центр, — казав далі Калве. — Ми його знайшли,тільки не здогадались, бо все це було надто не схоже на наші земні кібернетичні установки. Отіпрозорі ящички і є машини, очевидно, дуже надійні… Замість наших мікромодулярних та молектроннихсхем у них працює органічна речовина, розумієш? Ми з тобою мимохіть ушкодили якусь частину схеми,ми…
— Штучний мозок, чи що?
— Ну, не мозок, звичайно. Все це набагато примітивніше. Не мозок, але велика кібернетичнамашина, розрахункова установка. А ми…
— А яке це має відношення до наших? — хмурячись, запитав Коробов.
— Ну як можна не розуміти! Тут, напевно, всією автоматикою керує центр. Це полегшує роботуі контроль. Про це я здогадувався й раніше. Ти зрозумів, чому в них ці машини розміщені секційно,по кімнатах? Напевно, весь супутник поділений на секції, мов апельсин. Кожною секцією керує своямашина. Так доцільно: супутник не втрачає життєздатності, навіть коли вийде з ладу одна чи кількасекцій… Так ось, ми зіпсували найближчий до виходу блок машини. Пам’ятаєш червоне світло? Воновказувало на несправність. Ми про це не знали. Та коли б і знали, полагодити не змогли б. Машинавідмовила, і весь комплекс її автоматів, вся секція вимкнулась. Це, очевидно, той випадок, колигосподарі супутника втручалися в роботу автоматів: машина сама себе ремонтувати, мабуть, не може.Ми не знали. Але треба було передбачити, треба! Ніби можливості техніки вичерпуються нашимиземними схемами! Дурниці, нісенітниця…
Калве замовк, сховав обличчя в долонях. Коробов знову поклав йому руку на плече.
— Давай одягайся. Доведеться тобі йти, без тебе я не розберуся. Подивимось на місці, щотам можна зробити. Хоч так…
Калве зрозумів, що він хотів сказати: хоч так ми їх знову побачимо, зможемо віддатиостанню шану.
Він мовчки підвівся, побачив — у дверях рубки стоїть Азаров.
— Куди ви зібрались? Калве зовсім хворий, та й ти… Що з тобою сталося? В такому стані йтине можна.
Коробов мовчки відштовхнув його. Азаров відскочив до стіни, схопився за маховичокаварійного задраювання, вигукнув:
— Не пущу, клянусь! Відпочиньте хоч з годину, півгодини!
Коробов зупинився і здивовано, ніби вперше бачив, подивився на Азарова; зрозумів — справдіне пустить.
— Гаразд… Відставити вихід, роздягнутись! Тридцять хвилин відпочинку.
Вже з каюти Коробов погрозливо сказав:
— Але щоб за півгодини… Азаров щільно причинив двері, ввімкнув електричний сон і,повернувшись на місце, став уважно дивитися в мікроскоп на крихітну часточку сірої речовини. Та,подивившись хвилину, не витримав, плечі його затремтіли…
Короткий гуркіт прокотився по залу. З корми ракети вирвався вогняний меч, вдарив у робота,що висів неподалік. Той миттю вкрився бульбашками, щупальця його безсило згорнулись. За секундупонівечений механізм перекинувся набік, шарпнувся, немовби з останніх сил, і впав, аж задвигтілапідлога.