Раїн повз і лапав рукою по обшивці корабля, а вона була все така ж гладенька — ніякихслідів від ударів мікрометеоритів, жодної подряпини — ідеально відполірована суцільна поверхня.Але ж люк має бути! І не може ж він зачинятися, входячи в пази з точністю до мікрона?
Він уже зовсім був дійшов висновку, що люка йому не знайти, як ослаблі пальці йогонамацали якусь нерівність, щілину чи тріщину. Люк? Він провів пальцями по цій ледь помітнійборозенці. Вона йшла вгору, потім, плавно вигинаючись, повернула праворуч. Сумнівів не було — це,звичайно, люк, тільки зачинений наглухо.
Раїн навалився на нього всім тілом, стукав по обшивці кулаками, топтався на платформі,намагаючись привести в дію автоматичний замок. Все було марно: люк не відчинявся!
Зовсім знесилівши, Раїн ліг біля нього і заплющив очі. В скафандрі тепло, кисень щепросочувався з балона — останні краплі, мабуть…
І тут він згадав про Сенцова: як той важко дихав і все закручував, закручував кран,намагаючись зберегти кисень.
Сенцов там, унизу, напевне, чекав. Треба було спуститись до нього — до кінця бути разом…
Він зібрався з останніми силами і поповз. Тільки не до Сенцова, а вперед, усе далі вздовжгладенького борту ракети.
Він згадав, про що саме сказав Сенцов: люк треба шукати в носовій частині. Потай длясамого Раїна десь у глибині його мозку весь час вівся підрахунок відстані, пройденої ним, ізатрачених на це хвилин. І цей підрахунок говорив, що люк, який трапився йому, був ледве не насамій кормі корабля, де могли розміщуватись тільки двигуни, запаси пального, енергетичніустановки.
Робочі ж приміщення, не кажучи вже про житлові, мали бути десь далі. Звичайно, вавтомобіля мотор можна встановити де завгодно — хоч попереду, хоч позаду; у міжпланетногокорабля, який неминуче мав бути ракетою, двигун міг розміщуватись лише в кормовій частині, хоч биякій там планеті належав корабель. Сенцов, бач, це зрозумів одразу. Як він там, Сенцов?..
Раїн повз, повз, майже втрачаючи свідомість, рука його більше не ковзала по борту ракети.Щось тягнуло Раїна, немов магніт, і йому довелося зібрати всі сили, щоб зрозуміти: черговийвогник, який невідомо коли спалахнув попереду, був тим магнітом, до нього й повз Раїн. Він навітьне здивувався вогникові, як і своїй впевненості, що люк має бути десь біля нього.
Люк був тут, де горів червоний вогник, а поруч з ним були три невеликих заглибини,розташовані трикутником. Немов заздалегідь знаючи, що саме слід робити, Раїн вклав у заглибинитри пальці — і окреслений ледь помітною борозенкою шматок обшивки почав втягуватися всерединукорабля. Засвітився неправильної форми чотирикутник з округлими кутами — вхід до ракети.
Раїн перевалився через поріг люка. Обличчя його скривила гримаса. Кожний удар серця болячевідбивався в скронях. Він вповз у просторе квадратне приміщення. Чотири зігнуті важелі,випрямляючись, знову втисли кришку люка в обшивку. На стінах частим, переривчатим блискомзакліпали вогники. Вони миготіли довго. Раїн зачаровано дивився на них, не знаючи, що робитидалі.
Почулося тихе шипіння. Раїн скосив очі на барометр — піднести руку до очей не було сили.Прилад показував, що тиск збільшується.
Стрілка барометра повзла все далі. Раїн почув чиєсь хрипле, згасаюче дихання, ледвезбагнув, що це так дихає він сам, і зірвав кришку шолома…
А двері з тихим шарудінням поповзли кудись угору, відкриваючи вхід до тьмяно освітленогокоридора.
— Вони живі, знайшлися! — промовив Калве, визираючи в двері.
— Тепер ми їх швидко розшукаємо! — впевнено відказав Коробов. — Але Азаров…
— Ну, що там? — голос Азарова почувся в навушниках несподівано, і обидва здригнулися.
— Ну ось, — сказав Коробов. — Чому мовчав? Ти їх чув?
— Кого? — швидко спитав Азаров. — Як кого? Сенцова, звісно…
— Я інше чув, — помовчавши, відповів Азаров. — Ви де?
— Відчинили двері, — мовив Коробов. — Виходимо. Ми їх чули. Викликай їх увесь час.
— Щасти вам. Ви там недовго… — озвався Азаров.
Тільки-но космонавти вийшли в коридор, двері за ними знову опустились. Далі рушили, лишеколи Коробов переконався, що і з цього боку відчинити двері дуже просто.
На мить завагались: куди йти? Коридор роздвоювався.
— Може, розійтись? — запропонував Калве, хоч йому зовсім не хотілось блукати самому.
— Ні, не годиться, — задумливо відказав Коробов. — Для того ми й вийшли удвох, щобдопомагати один одному. Мало що може трапитись… Давай підемо, ну, хоч би праворуч. Якщо вони зцього боку, обов’язково натрапимо на сліди: поглянь, пилюка яка… Якщо ж ніяких слідів не буде,повертаємось назад і йдемо в протилежний бік. За п’ять хвилин ми навіть у скафандрах можемообстежити майже півкілометра. Навряд чи вони встигли відійти далі…