— А знаєте, ви майже вгадали… Дельфін намічає жертву в цьому хороводі, та вона відразузникає, а на її місці з’являється інша. Доки він вагається — хапати чи не хапати йому оцю другурибинку, з’являється третя, четверта… Ускладнена задача зачаровує хижака, притупляє його реакції.Та варто розірвати оце магічне коло… — Вона взяла довгу палицю, опустила її в басейн, — ідивіться!..
Пролунав низький, мов хрюкання, звук, і рибки одна за одною почали зникати в дельфіновійпащі.
— Цікаво! — вигукнув Валерій.
Людмилі Миколаївні подобалося, що він захоплюється, дивується, і вона поспішила ще підлитимасла у вогонь:
— Риби інстинктивно знають про силу оборонного строю і часто використовують його. Та осьщо найдивовижніше… Згадайте про чарівну силу танка в казках. Там дівчата теж ходять по колу, щобзлий чаклун чи відьма не могли вибрати жертву… Дивний збіг, чи не так?
У Валерія набралося стільки цікавих записів, що їх могло б вистачити на десятки замітокдля куточка “З життя тварин”. Він вважав себе щасливою людиною і не раз дякував Славкові, що тойдозволив оселитися у “дзвоні”.
Спати лягали, коли там, нагорі, наставала ніч, хоча їм не завжди хотілося спати саме в цігодини. Втрачалося відчуття часу. Тому за порадою лікарів у підводному будиночку встановилимініатюрні апарати електросну із записами біострумів засинаючої людини. Досить підключитися доапарата — і одразу тебе зборює сон. Апарат можна було використати й тоді, коли в серце закрадавсясмуток. Щоб збутися його, в апарат закладали плівку із записом бадьорого настрою.
На “ніч” акваріум з восьминогом накривали сіткою, щоб Мудрець не подорожував по “дзвону”сам.
Якось Валерія розбудив тривожний свист дельфінів. Журналіст швидко схопився, накинувхалат. Двері в коридор були прочинені. У дельфінарії — теж.
Увімкнув світло. Дельфіни були в протилежному кутку і враз повернули до нього голови. Вїхніх очах — панічний страх. Чому б це? Адже в басейні нікого більше нема…
В коридорі залунали квапливі кроки Людмили Миколаївни. Вона стурбовано запитала:
— Чому ви тут? Що сталося?
— Вони тривожно свистіли. І двері скрізь були прочинені…
— Не може бути! — здивувалася Людмила Миколаївна. Потім, подумавши, додала: — Може, тутбув Мудрець?
Валерій потиснув плечима:
— Перевіримо.
Йому вже й самому спадало таке на думку. Але як міг восьминіг вибратися з-під сітки? Та йнавряд, щоб він зважився увійти до дельфінів, з ними жарти кепські. Але інших пояснень незнаходив…
Вони поспішили до акваріума. Восьминіг мирно спав під сіткою, закріпленою на всі гачки.Аби переконатися остаточно, що Мудрець непричетний до цієї пригоди, Валерій перевірив, чи непорвана часом сітка. Ні, все ціле.
Повернулися до басейну.
— Спробуємо щось довідатися від них, — сказала Людмила Миколаївна. — Хоча надії мало. Якбидельфіни мали намір щось повідомити, вони б не чекали, поки їх запитають.
Покликала Пілота, погладила його по голові. Дельфін вистромився з води.
— Пілоте, тебе хтось налякав?
— Не наю.
— Може, щось налякало?
Він не відповів, але Людмила Миколаївна допитувалася:
— Хто, крім нас двох, крім мене і його, — вона показала пальцем на Валерія, — входив добасейну?
— Не наю.
— Чому ж ви свистіли? Там, за стінами, щось коїлося, ви відчули небезпеку?
— Небепеку, — промовив дельфін.
— Небезпека для вас? Чи й для нас?
— Небепека.
— Там були люди? Дельфін мовчав.
— Тварини?
Чути було важке з присвистом Пілотове дихання.
— Але ж ти сказав “небезпека”… Небезпека може загрожувати з боку людини, акули, іншоїтварини. Ти ж умієш вимовляти і “людина”, і “акула”, і ще багато слів. Назви того, хто злякавтебе.
— Небепека.
Валерій, торкнувшись плеча Людмили Миколаївни, шепнув:
— Море…
Вона зрозуміла і знову нагнулася до дельфіна:
— Вам загрожувало море? Шторм? Підвищилась радіація?
Вона похопилася — останніх слів дельфін не зрозуміє. Та й не можна ставити воднораз кільказапитань.
— Пілоте, небезпека все ж таки була?
— Небепека.
Людмила Миколаївна не стрималася:
— Ти сьогодні поганий, Пілоте! Іди геть! Дельфін ображено заскрипівши, майже не
ворушачи хвостом, пірнув на дно басейну. Там улігся, позираючи на хазяйку. Актриса тежлягла поруч і нізащо не хотіла кидати свого друга, скільки її не кликали.
Тоді Людмила Миколаївна заспівала якусь пісеньку і в такт ритмові тихо заплескала вдолоні, повторюючи час від часу ім’я дельфінки. Актриса знехотя випливла до неї.
— Хороша моя, ти ж розумієш, що я повинна все знати. Треба розповісти все. Тоді і тобі, іПілотові буде добре.
Актриса уважно слухала Людмилу Миколаївну, вряди-годи зиркаючи й на Валерія.
— Постараюсь не стомлювати тебе, мила. Дай відповідь на кілька простих запитань. Скажи:небезпека була тут, у басейні, чи там, у морі? Тут чи там? Тільки одне слово: тут чи там?
— Небепека.
Можна було подумати, що це відповідає знову Пілот. Той самий присвист у кінці сло-. ва, тіж інтонації.
Тварин, які зовсім недавно були такі тямущі і слухняні, ніби підмінили. Результати довгогодресирування немов вітром розвіяло. Людмила Миколаївна відчувала, як зростає її роздратованість.У голову лізли чужі думки: “Тварина залишається твариною. Скільки вовка не годуй…” Вона закликалана допомогу всю свою витримку й волю, щоб повернути рівновагу та спокій. Розціпила пащу Актрисі,погладила їй ясна, лагідно спитала:
— Ти здорова? Добре себе почуваєш?
— Так.
— Ну, ось бачиш, ти ж не розучилася вимовляти це слово. А тепер скажи: тобі поганозараз?
— Ні.
— Все гаразд. І це слово вимовляєш. А тепер скажи: небезпека була в морі? Так чи ні?
— Ні.
Людмила Миколаївна перезирнулася з Ва-лерієм.
— Небезпека була тут, у будинку? Так чи ні?
— Небепека.
Людмила Миколаївна обернулася до Валерія:
— Їх наче підмінили…
— І чого вони упираються? — дивувався Валерій.
— А що, коли це не впертість, — висловила несподівану думку жінка. — Схоже, що тутзахворювання мозку, коли переважають блоковані ділянки пам’яті. Тварини отупіли. Треба спробуватидати їм активін… Ходімо приготуємо його.
В коридорі Валерій поцікавився:
— А що то ви наспівували, коли викликали Актрису?
— Мелодію одного полінезійського танцю. Якось Актриса отак самісінько затялася, то мійкерівник розповів, як викликають бурих дельфінів тубільці островів Тихого океану. Вони до поясазаходять у воду і, наспівуючи цю мелодію, плещуть у долоні. Дельфіни випливають з глибини,остров’яни допомагають їм перебратися через мілководдя, виносять на берег… Чому дельфіни такреагують на мелодію — важко сказати. Тут, напевно, збіг багатьох обставин: і певний ритм, і потягдо людей, і їхня одвічна цікавість…
Вони повернулися до салону. Людмила Миколаївна взяла скриньку з білим кристалічнимпорошком.
— Дістаньте, будь ласка, кілька рибин з акваріума. Сьогодні дельфіни матимуть на обідфаршировану рибу, — намагалася жартувати жінка.
Але Валерій помітив на її обличчі тривогу й розгубленість. Руки жінки тремтіли, порошокрозсипався. Щоб хоч трохи розважити Людмилу Миколаївну, почав розповідати смішні випадки зі свогожиття, але переконався, що вона не слухає, і замовк.
Нагодувавши дельфінів, Людмила Миколаївна зробила кілька записів у лабораторному журналі,потім в інший журнал почала заносити показання приладів. Тим часом Валерій приготував обід дляМудреця, який уже давно прокинувся і нервово вовтузився.
— Гаразд, погуляй з нами, — сказав Валерій, знімаючи з гачків сітку.
Мудрець не став баритися. Над стінкою акваріума з’явилося одне, потім друге щупальце. Вінучепився ними за трубу для подачі води, підтягнув свій тулуб, перебрався на підлогу, подибав доосцилографа. Тепер чомусь його найбільше приваблював цей прилад, і він зрадив своє першезахоплення — лічильник Гейгера…