6
Людмила Миколаївна і Валерій убили чимало часу, щоб зручно влаштуватися в “дзвоні”. Требабуло так розмістити апаратуру, щоб вона займала якомога менше місця, але щоб доступ до всіхприладів був зручний. Багато клопоту завдавали меблі. Валерій дивувався, що замість легенькихскладаних стільців тут були пластмасові крісла із справжніми дерев’яними бильцями. Виявилося, щоце не жіночі примхи. Такі крісла запропонували для підводного будинку спеціалісти-пси-хологи.Вони вважали, що серед таких речей людині буде затишніше і, що найголовніше, почуватиметься вонане такою відірваною від світу. Форму крісел при бажанні можна було змінювати. Такі само були івідкидні ліжка.
Салон трубою-коридором сполучався із закритим басейном — дельфінарієм. Люди частовідвідували тварин.
— Потерпіть, малюки, скоро випущу, — лагідно умовляла дельфінів Людмила Миколаївна.
— Скоро, скоро, — тріскотіла Актриса.
— Скоро, скоро? — запитував Пілот і, молотячи хвостом, ставав свічкою у воді.
Кілька разів до підводного будиночка підпливали восьминоги, роздивлялися людей, водилищупальцями по пластмасі і зникали в мороці.
Людмила Миколаївна дуже зацікавилася восьминогами. Вона розповіла Валеріеві, що взагаліоктопуси легко піддаються дресируванню, і запропонувала:
— Давайте перевіримо на цих. Тільки спочатку нам доведеться наловити крабів.
Здібності восьминогів перевершили всі сподівання. Після кількох сеансів молюски несхибновпізнавали геометричні фігури. Варто було їм показати квадрат, як вони прожогом кидалися довікна, щоб одержати їжу. Ромб означав, що зараз увімкнуть потужний прожектор, і восьминогипоспішали втекти.
Одначе восьминогам дресирування було не дуже до вподоби. Виконавши кілька вправ, вонипливли геть.
— А що, мабуть, варто серйозно взятися за них, — мовила жінка. — Для початку спіймаємоодного.
Вони разом приготували акваріум, забезпечили постійну подачу свіжої води до нього, Валерійзголосився здійснити операцію, жартома закодовану ним “НК”, що означало нова квартира. Вінзателефонував Славкові й попрохав спустити у вантажному контейнері кілька порожніх бочок і густусітку. Коли контейнер одержали, Валерій одягнув водолазний костюм і розставив бочки навколо“дзвона”.
Чекати довелося довго. Спрути чомусь не хотіли оселятися в бочках, хоча всі книжки — іспеціальні, і популярні — в один голос стверджували, що варто восьминогові побачити порожнюпосудину, як він щодуху поспішить до неї. Минуло понад двадцять годин, коли один спрут, нарешті,зацікавився бочкою. Він ретельно дослідив її, потім підплив до “дзвона” і почав обмацуватипластмасу, ніби порівнюючи її на дотик з матеріалом бочки.
Людмила Миколаївна, захоплено стежачи за ним, мовила:
— Він діє так, ніби у нього є розум. Валерій пригадав Славкове визначення “Октопуссапієнс” і усміхнувся.
Восьминіг так і не поліз у бочку. Але людям допомогла випадковість, принаймні тоді їмздавалося, що то була випадковість. Спрут виявився одним із давніх знайомих, і, коли ЛюдмилаМиколаївна взяла в руки квадрат, він подумав, що зараз будуть його годувати. Підплив до віконцяшлюз-камери. Але щоб почастувати його через віконце, треба було спочатку відрегулювати тискповітря в камері, аби він зрівнявся з тиском води за стінами “дзвона”, і послідовно увімкнутимагнітні механізми.
Раніше все це робилося поступово, але зараз Людмила Миколаївна трішки поквапилася відкритишлюз-камеру. Цього було досить, щоб струмінь морської води ринув у повітряний відсік, втягнувшитуди й восьминога. Запрацювала автоматична система безпеки, відсік блокувався, і восьминігопинився в полоні. Але, на диво, він не настовбурчувався загрозливо, не роздувався, намагаючисьнабити собі ціну, і не, клацав дзьобом. Він був майже спокійний.
Довелося витратити чимало зусиль, щоб перенести полоненого в акваріум. Хоча восьминіг і нечинив опору, не був занадто великий — мав усього два з половиною метри в діаметрі, зате важивкілограмів з шістдесят. Такі ж за розміром восьминоги Дофлейна мають вагу двадцять-двадцять п’ятькілограмів, до того ж щупальця їхні товщі. Бранець був мускулистий, як усі октопуси, але майже немав звичайних для них бородавок. Його очі весь час дивилися кудись униз, щупальця перепліталися,і в такі хвилини він нагадував Людмилі Миколаївні східну статуетку мудрого багаторукого бога. Цей спричинило вибір ім’я для бранця. Його назвали Мудрецем.
Вражала шкіра восьминога — досить пружна, схожа на шкіру дельфінів, тільки слизу на нійбуло більше.
— Ніколи не чула про ці створіння, — сказала дресирувальниця.
— Може, й справді, це новий вид? — обізвався Валерій, намагаючись не виказати радісногопередчуття.
Бранець виправдав своє імя: відразу призвичаївся до нових умов. Непохибно реагував нафігури “азбуки” восьминогів і з задоволенням грав у м’яча. Він добре запам’ятовував предмети ізавжди, коли його просили подати палицю, — подавав палицю, просили пластмасовий кораблик —подавав його.
З акваріума Мудреця випускали ненадовго, боялися, що він пошкодить апаратуру. Валерійнавчив його приносити черевики, спорядження, одяг. Та, як не дивно, Мудрець відмовлявся брати“плату” за послуги і, коли йому простягали краба, демонстративно відвертався.
— Гордий, — казав Валерій.
— Можна було б сказати “гордий, як дельфін”, якби в цьому він не перевершував їх, —зізнавалася Людмила Миколаївна. — А взагалі, люди не вірять, що у тварин є своя гордість і її хочзрідка треба щадити. Дресирувальники це добре знають. Грубе “натаскування” може зламати гордістьтварини, і тоді сильний і красивий звір перетворюється на бездарне тупе створіння, нічого неварте. Особливо вразливі дельфіни. А ми ж за їхньою допомогою хочемо освоювати та обживатиокеани! Може, дельфін так само йтиме завжди поперед нас, ризикуючи життям, розвідуватиме новістежки, охоронятиме свого господаря, як це робить собака на суходолі.
— А Мудреця і його родичів нащо кривдите? — кивнув на восьминога Валерій. — Може, це щеодин, морський, собака.
Він зустрівся з Мудрецем очима і замовк. Йому здалося, що в очах тварини світиласяненависть. Ніби восьмирукий бранець прислухався до їхньої розмови і чомусь не схвалював її.Валерій ще раз зиркнув на Мудреця, але на цей раз той навіть не дивився у його бік.
“Здалося”, — подумав Валерій.
Людмила Миколаївна почала випускати дельфінів у море. Вони петляли поблизу “дзвона” і, яквважали обоє — і вона, і Валерій, — залюбки поверталися в басейн.
— Не розумію, що з ними скоїлося. Таке враження, ніби бояться моря, — дивувалася жінка.
Вона спробувала поговорити з ними.
— Ви погано себе почуваєте в морі? Щось болить? — питала.
— Ні, — відповів Пілот.
— Акули?
— Ні.
— Інші тварини?
— Ні, — поспішала відповісти Актриса, не наю.
— Не наю, — просвистів Пілот. Звук “з” ніяк не давався дельфінам, тому деякі слова вонивимовляли по-дитячому, і це зворушувало.
— Ні, чи не знаєш?
— Не наю.
Вона поставила ще кілька десятків запитань, але так нічого й не добилася.
Людмила Миколаївна вирішила, що причина такої поведінки дельфінів криється у якійсь зміністосунків між ними. Може, причиною цьому навіть сварка. В кожному разі краще не посилати тварин утакому стані на розвідку в ущелину. Доведеться зачекати, поки зміниться їхній настрій.
Валерій охоче допомагав годувати тварин. Це розважало в умовах підводного життя. Коли вінуперше приніс рибу, то зразу випустив усю в басейн. Невеличкі рибинки не кинулися врозтіч, аз’юрмилися і плавали по колу одна за одною. Пілот негайно підплив до них і завмер з роззявленоюпащею, наче зачарований.
— Треба кидати рибу по одній. А то він, бачите, не наважується розімкнути коло, —засміялася Людмила Миколаївна.
— Не визначить, з якої почати? — усміхнувся Валерій.