І Валерій, і Людмила Миколаївна весь час думали про те, що сталося з дельфінами, знетерпінням чекаючи, коли можна буде перевірити, чи подіяв активін. Його треба давати тваринамвісімдесят разів з чималими проміжками в часі.
— Спати будемо по черзі, — сказав Валерій, коли настала умовна ніч. — Цур, сьогодні моявахта.
Людмила Миколаївна на знак згоди кивнула головою, намагаючись усміхнутися. Вона лягла,підключившись до апарата електросну, а Валерій загнав Мудреця в акваріум і взявся писати черговийрозділ своєї документальної повісті. Назви для нього він ще не придумав.
Валерій поглянув на календар і поставив число — 18 липня. Помізкував трохи над назвою. Вголові крутилося кілька варіантів, але жоден не лягав на душу. Тому умовно назвав розділ: “Щотрапилося з дельфінами?” Почерк у нього був похилий, розгонистий. Літери стрибали на папері ібули схожі на маленьких танцюристів. З’явилися фрази: “…Людмила довго підбирала “ключ”. Боюся, ятак би не зміг. Її витримці можна позаздрити. І взагалі, вона — дивна людина. Зовні спокійна,урівноважена, напрочуд терпляча. Але мені здається, що їй доводиться весь час тримати себе вруках, щоб бути такою. Хоча від природи вона, мабуть, дуже запальна, дражлива.
Бачу, їй дуже боляче, що після стількох місяців роботи дельфіни перестали слухатися. Невжепричиною тут хвороба? Чи, може, якісь особливості психіки тварин, не враховані людиною? Може,люди-дослідники зовсім не так витлумачують поведінку дельфінів, їхню реакцію на наші дії? Чи невимагаємо ми від них надто багато і вже перейшли межу їхніх можливостей?
Чи не стався зрив, і те, що ми бачимо — впертість і тупість, — наслідок захисногогальмування, яким відповідає мозок тварини на перевантаження?”
Валерій прочитав написане і зрозумів, що це швидше сторінка щоденника, ніж уривок здокументальної повісті.
“Ну, що ж, скоротити завжди легше, ніж додати”, — заспокоїв себе.
Раптом якось відразу на нього навалилась сонливість, повіки обважніли, розлилася в’ялістьпо тілу. Начебто він підключився до апарату електросну.
Валерій встав, зробив кілька фізичних вправ і знову взявся за ручку.
“Можуть бути й інші варіанти. Наприклад, ворожий підводний човен чи дії якихосьлю-дей-недоброзичливців. Але як вони змогли б подіяти на наших дельфінів? Порошки, розчинені вморській воді, випромінювання?..
А втім, у кожному подібному випадку, коли нічого не відомо, можна знайти сотні варіантів,і всі вони будуть здаватися правдоподібними доти, аж поки викристалізується єдиний незаперечний.А вже потім ми дивуватимемося, як могли вони здаватися правдоподібними, коли істину слід булошукати зовсім не там. Кажучи мовою математиків: рівняння не розв’язується тому, що в ньому багатоневідомих…”
Його повіки самі собою склеплялися, і потрібні були неймовірні зусилля, щоб не заснути.Проте сон усе-таки здолав Валерія, ослабілі пальці випустили ручку, голова опустилася на руки.Останнє, що він бачив, засинаючи, це дивний фейєрверк. Безліч вогників утворили контур, схожий навеликого фосфоричного павука. Павук пройшовся по столу, по аркушах паперу, простягнув дві лапи доВалерія, а потім зупинився, підстрибнув і зник…
Прокинувшись, Валерій довго не міг збагнути, сон то був чи бачив він вогняного павуканаяву. А коли так, то звідки той павук узявся? Журналіст ладен був просто відмахнутися від цьогокошмару, але помітив, що аркуші паперу чомусь вологі і літери на них подекуди розпливлися.
“Може, Мудрець, пустуючи, розбризкав воду?..”
Валерій підійшов до акваріума.
Восьминіг грався з крабом, мов кіт з ми-шою перед тим, як з’їсти її. Він прибирав різніпози, втягував голову в тіло, вкривався плямами, маскуючись під каміння, що лежало на дніакваріума, забарвлював частину тіла в ясно-зелений колір. Далі піднімав краї мантії, і тоді йогоконтури розпливалися, молюск зливався із середовищем, ставав майже невидимим. А потім, щобперетнути шлях крабові, витягував пару щупалець. Їхні кінчики граціозно загиналися і часомтремтіли, як кінчик котячого хвоста. Варто було безталанному крабові швидко позадкувати, якголова восьминога різко зводилася над тілом — здавалося, він схоплювався на ноги. Темна хвиляпробігала по щупальцях і мантії, октопус вкривався горбками, навколо очей спалахуваликонцентричні кола, від чого вони здавалися величезними. Досі скручені щупальця теж випрямлялися іповзли в бік жертви. Жадібно клацав роговий дзьоб.
“Не хотів би я опинитися на місці краба”, — подумав Валерій і помахав рукою Мудрецеві.
Той глянув на нього одним оком і, вітаючи, спрямував на людину струмінь води.
— Дякую за душ, — пробурмотів Валерій і подумав: “Цілком імовірно, що таким ось чином вінуночі й залив папір, а павук мені приснився”.
Валерій обернувся на шерех і зустрівся поглядом з Людмилою Миколаївною. Вона, напевно,щойно прокинулася.
— Доброго ранку! — привітався.
— Доброго… — неквапно відповіла вона, і в її голосі бриніла запитальна інтонація. — Ну йстрашний сон мені приснився. Ніби якийсь вогненний павук бігав по салону…
У Валерія пересохло в роті. Про випадковий збіг не могло бути й мови. Людмила Миколаївнапомітила його стан:
— Що з вами, Валерію?
— Голова трохи болить, — збрехав він, щоб не хвилювати жінку.
Людмила Миколаївна подивилася на шкалу кондиціонера, перевіряючи, чи в нормі вологість,температура, тиск, дістала із настінної аптечки тюбик у золотистій обгортці.
— Прийміть дві таблетки. Він проковтнув ліки.
— А тепер ходімо до дельфінів, — запропонувала. — Якщо їм не покращало, то доведетьсявивозити звідси. Мені б дуже не хотілося цього робити, бо, можливо, дивна поведінка дельфінів ізагадкова загибель людей мають спільну причину. Але й ризик завеликий…
Вона не могла на щось зважитися, і ніхто не міг їй чогось порадити. Коли Славко довідавсяпо телефону про незвичайну поведінку дельфінів, він намагався заспокоїти жінку, пославшись накапризування тварин. Тукало ж думав, що причина — в зміні обстановки.
Людмила Миколаївна охоче ухопилася за цю версію, бо сама не знала, що й думати. Усісходилися на тому, що треба зачекати. Але й чекання було досить тривожне.
— Чому ви мовчите, Валерію? — запитала май, же спокійно, хоча в її тоні пробивалосяроздратування.
Валерій силоміць одірвався від гнітючих думок про павука і спробував перевести розмову насторонні, як сказав би Славко, “філософські” теми.
— Природа вміє задавати загадки. Щоразу, коли здається, що вже чогось досяг, вона нібипопереджає: рано святкуєш перемогу! А спробуй-но дай відповідь ось на це…
— Ого, ви стаєте дипломатом! — посміхнулася Людмила Миколаївна і сказала, мовбизвертаючись до самої себе: — Здається мені, справа тут не в природі…
— Думаєте, люди? — стрепенувся Валерій.
— Так.
Він здивовано й пильно глянув на неї. Йому здалося, що вона не розкривала рота. Розгубленоозирнувся, ніби, крім них двох, у салоні могли бути ще люди. А Людмила Миколаївна чомусьпосміхнулася і глузливо мовила:
— Ви запитуєте і самі ж відповідаєте?
— Не розумію вас…
— Адже ви запитали про людей і самі відповіли собі “так”.
— Ні, я не відповідав собі…
Людмила Миколаївна пильно подивилася на нього, намагаючись, щоб він цього не помітив. Алеїї погляд не лишився поза увагою Валерія.
— Облиште! — відмахнувся він. — Я не хворий і нічого на мене так дивитися.
Його спокійний голос не викликав сумнівів. Жінка кинула погляд у дзеркало й одразу жвідвернулася: вона сама собі не подобалася — на щоках плями, очі червоні.
— Невже я?! Але
— Не впадайте в іншу крайність… Ви також ні при чому. Я бачив — ви не розтуляли рота.
— Виходить, почулося?
— Ні. Обом почулося одне і те ж?..
Він підійшов до дверей, подумавши, що це кляте “так” долинуло з дельфінарію.
Двері були зачинені щільно.
Міцно зціпивши зуби, Валерій пішов уздовж стіни, обстежуючи геть усе, що траплялося нашляху. Він спинився біля акваріума з Мудрецем. Восьминіг підняв свій тулуб на щупальцях іприкипів до скла. Очі його, здавалося, впіймали Валерія в невидиму павутину і наказализупинитися. Ніби скоряючись чиємусь наказові, журналіст запитав: