У міцності пластмаси невдовзі переконалися всі троє. Восьминіг на хвилинку зник з полязору, а потім почулися сильні удари по корпусу корабля. Раніше, ніж люди опам’яталися, біляілюмінатора з’явилося щупальце з великою каменюкою. Методично, із швидкістю пневматичного молотавосьминіг забарабанив нею у віконце.
Славко потяг важіль управління на себе, кидаючи батискаф стрімко вгору, праворуч, ліворуч.Але восьминіг не відставав. Він, очевидно, щільно присмоктався до корабля і робив віражі разом зним, не перестаючи грюкати по корпусу.
— Він хоче ближче познайомитися з нами, — спробував підбадьорити себе і друзів Валерій.
— Вимкніть світло в салоні! — наказав командир, очевидно вирішивши, що настав саме такиймомент, коли треба бути рішучим.
Салон поринув у темряву. Та це нічого не дало. Восьминіг і далі тарабанив з короткимиінтервалами, які використовував, щоб зазирнути в ілюмінатор.
— Може, він бачить нас і в темряві? — висловив здогад Валерій.
— Цілком імовірно, — відповів Славко. — Термоскопічні очі, інфрачервоний зір. Глибоководнікальмари фіксують теплове випромінювання. Чому б і цим упертим тварюкам…
Він запнувся, подумавши, що гідробіологові не личить так висловлюватися про об’єктдосліджень.
Восьминіг, врешті, переконався, що пробити корпус не вдасться, перестав тарабанити,востаннє глянув у темний ілюмінатор і зник.
— Ху! — полегшено зітхнув Валерій. — На цей раз близьке знайомство не відбулося.
— Все ще попереду, — пообіцяв Славко. — Познайомимося. І, може, знайдемо відповіді надеякі питання.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Валерій.
— Бачиш, — почав Славко, — всі восьминоги вміють орудувати камінням. Ще дві тисячі роківтому римський учений Гай Пліній Старший описував, як восьмирукі проникають у черепашки молюсків…Восьминіг чатує біля хатки молюска, терпляче чекаючи, коли вона розтулиться. А потім, вибравшимомент, кидає до неї камінь — і кінець: черепашка вже не стулиться…
— То він має батискаф за черепашку? — засміявся Валерій.
— Ось про його наміри ми якраз нічогісінько й не знаємо. А шкода, — відповів Славко цілкомсерйозно.
5
Валерій зібрав усі книжки з гідробіології, які були на судні. Окрім того, він весь часчіплявся з нескінченними запитаннями до Славка, Тукала, іхтіологів. В основному його цікавилиголовоногі молюски.
— Чергова перекваліфікація? — усміхнувся Славко. Саме він добре знав, скільки такихперекваліфікацій було в Валерійовому житті.
— Ви що, серйозно вирішили стати гідробіологом? — дивувався Тукало.
Адже щоб написати репортаж, досить було і сотої частки того, що Валерій уже знав.
Журналіст відмовчувався. Йому не хотілося пояснювати Нечипорові Арсеновичу, що він простозахопився, як захоплювався уже багато разів, коли знайомився з новою для нього справою.
За ці дні бухту знову й знову обстежили і водолази, і підводний човен, і батискаф. Нічогонового не виявили, контейнера не знайшли. Водолази встановили, що радіоактивність на різнихділянках дна змінюється. Як не дивно, її рівень був найвищий не там, де лежав контейнер, а метрівза п’ятдесят, біля входу до підводної ущелини, але там потрапили в такий лабіринт, що дослідитийого до кінця не відважилися. Вирішили перекласти цю справу на дресированих дельфінів.
За два дні прибула і Людмила Миколаївна зі своїми вихованцями — Пілотом та Актрисою, якіуже встигли зажити слави в наукових колах. Дельфіни й тут стали загальними улюбленцями. Навітьсуворий командир підводного човна грав з Актрисою й Пілотом у м’яча та пригощав їх рибою. Прицьому він інколи голосно реготав, а дельфіни розкривали свої пащі, і очі їхні променилисязадоволенням. Інколи Актриса від надмірних почуттів легенько щипала ротом командира і потімсвистіла “вибачте”. Це було одне із сорока п’яти слів, які вона вміла висвистуватидихалом-ніздрею.
Валерій підходив до них, милуючися грою, і тоді командир ніяковів. Якось він захопленосказав Валеріеві:
— А вона красива!
— Хто? — не зрозумів Валерій, дивлячись на Людмилу Миколаївну, яка в той час наставляларобітників, що складали блоки підводного будинку-дзвона. Молода жінка стояла біля борту втемно-синьому спортивному костюмі.
— Я про дельфінку, — чомусь насупився командир.
— А я так і подумав, — сказав Валерій. Він прибрав заклопотаного вигляду і ніби ненарокомкинув: — Мені, напевно, доведеться познайомитися з цими тваринами ближче… Славко хоче, щоб япробув кілька днів у “дзвоні”, допоміг Людмилі Миколаївні.
Прибрехав він зовсім небагато. Насправді, посилаючись на інтереси газети, він просивСлавка дозволити йому допомагати біля дельфінів. Зваживши на те, що Валерій захоплюєтьсяпідводним спортом, а він сам дуже зайнятий, Славко дозволив. У такий спосіб убив ще одного зайця— хай Валерій помучить своїми запитаннями Людмилу Миколаївну.
Раніше ніж опустити самого “дзвона”, водолази спорудили на дні бухти два підсобні складита закритий басейн для дельфінів. Серед водолазів був і Валерій. В глибоководному костюмі вінпочував себе чудово. Шолом із спеціальної пластмаси дозволяв добре бачити у воді, ультразвуковийапарат забезпечував надійний зв’язок з товаришами, а водометний двигун був прекрасним засобом дляпересування.
Першого ж дня, щойно водолази почали працювати, до них підпливли восьминоги, яких помітилине зразу. Очевидно, октопуси замаскувалися під колір дна і зробили це, як належало, майстерно.Людям весь час здавалося, що за ними хтось спостерігає, вони не могли з’ясувати, хто саме, інервувалися. Одначе по-своєму нервувалися й восьминоги. На їхніх тілах почали спалахувати смуги ісліпучо-білі плями. Завдяки цьому й помітили незваних гостей — спочатку одного, потім другого.Вони трималися метрів за п’ять і не наближалися. Начитавшись книжок про октопусів, Валерійспробував погратися з ними і простягнув до одного руку, молюск умить наїжачився, прибравзагрозливого вигляду — кожна з трьох передніх пар щупалець утворила велику дугу навколосмертельно блідого тіла, обрамленого темно-червоною смугою, оголилися основи присосків.Розширилися очі, скеровані кудись угору, ніби восьминіг волав про допомогу. Увесь він начебтопромовляв: забирайся геть, поглянь, який я страшний. Валерій був злякався, але за нимспостерігали інші водолази. Не соромитися ж! Він примусив себе підпливти до восьминога ближче.Той відсунувся назад, а коли й це не допомогло, випустив маскувальну чорнильну хмару і, негаючись, утік.
Валерієві здалося, що після цього восьминоги стали більше звертати на нього увагу, двоє читроє постійно крутилися поблизу. Він згаяв чимало часу, спостерігаючи за ними, і помітив багатоцікавого. Виявилося, наприклад, що у кожної пари щупалець є свої обов’язки: одні — служили“ходулями”, щоб пересуватися по дну, інша пара обстежувала предмети. Була ще одна пара, якоювосьминіг ніби подавав сигнали.
— Оце вже продукт вашої фантазії, — сказав Тукало, коли Валерій розповів про своїспостереження. — То ви бачили, мабуть, “вартові” щупальці. Під час сну тварини вони пильнуютьворога.
— Але мені здалося… — знову почав Валерій.
— А те, що здалося, викладіть у статті для вашої газети… Так би мовити, для цікавості. Впресі це, може, й пройде… Але в науці, юний мій друже…
Він демонстративно відвернувся од Валерія, ще раз даючи зрозуміти, що все-таки не схвалюєрішення керівника експедиції послати Валерія до дельфінів.