4
Валерій почув за дверима своєї каюти гамір, тупіт ніг. Він вийшов у коридор і наткнувся наСлавка й Тукала. Славко зрозумів його виразне німе запитання і відповів:
— Підводний човен обнишпорив усю бухту, а контейнера немає. Про всяк випадок спробуємознову пошукати. Якщо хочеш, давай спустимося з тобою в батискафі. Ти ж пам’ятаєш місце, де мибачили його?
— Звичайно, пам’ятаю! Там неподалік скеля з характерними обрисами…
— Ходімо! — запалився Славко, вдаючи, що не помічає невдоволення Нечипора Арсеновича.
Вони вийшли на палубу. На талях погойдувався готовий до спуску батискаф. Неподаліквиднівся на поверхні підводний човен-всюди-хід. Начинений він механізмами до неймовірного і мігвиконувати найрізноманітніші операції. Мав тракові гусениці, і це дозволяло йому повзти поокеанському дну, видряпуватися на скелі, вибиратися на берег і там розвивати неабияку швидкість.Човен був оснащений радарами, апаратами ультразвукового зв’язку під водою, приладамиінфрачервоного бачення.
До хлопців підійшов кремезний чоловік з вилицюватим обличчям і приплюснутим носом —командир підводного човна. Він відвів Славка вбік і тихо сказав:
— Щойно одержав шифровку. Недалеко звідси помічено чужий підводний човен. Правда,спостерігачі стверджують, що він пройшов мимо, не зупиняючись, але вони могли і помилитися…
— Думаєте, він міг забрати контейнер? — стрепенувся Славко. — Але нащо він йому?
— Якщо це контейнер з відходами, то й справді — навіщо? А коли контейнер — то тількишкаралупа для маскування, а начинка зовсім інша?
— Начинка мусить бути радіоактивна. Можуть підвести наші очі, наші вуха, але не лічильникГейгера.
— Радіоактивність ще не доказ того, що там відходи, — сказав уперто командир. Певно, вінне любив довгих суперечок.
— Зате Славко любив перебирати варіанти.
— Але ж і по відходах можна дещо встановити! Наприклад, яку було виконано роботу… Це схожена корзину з сміттям, яку досліджує детектив. Може, вони не бажають, щоб їхній контейнер потрапиву наші руки?
— Саме так, — багатозначно мовив командир.
Славко засміявся і махнув рукою:
— А може, ми надаремно парка паримо? Лежить той контейнер на тому самому місці, а ви йогопросто не помітили. Занадто величезний ваш човен. Контейнер для нього — піщинка. Спустимося вбатискафі і подивимося.
На обличчі командира проявилося невдоволення: адже брали під сумнів досконалість йогопідводного човна і ретельність проведеної роботи. Такі відповідальні хвилини, а цей ученийхлопчисько легковажно жартує!
— Я піду з вами, — сказав командир.
— Трьом у батискафі тіснувато, — зауважив Славко.
— Дарма, я піду третім! — сказав командир…
Батискаф плавно ліг на воду. Славко від-драїв ілюмінатори і для страховки увімкнувтелеекрани.
— Стежте, будь ласка, за екранами, — запропонував він командирові, — а на нашу долюзалишаться ілюмінатори. Так ми вже напевне нічого не пропустимо.
— Слухаю, — сказав командир, прикипівши очима до екранів. Лише тепер Валерій помітив, щовін зовсім молодий, навряд чи йому більше двадцяти п’яти.
Славко вів батискаф повільно, весь час підсилював чи зменшував світло прожекторів,освітлював дно під різними кутами.
Пропливали повз темні ущелини, підводні плато, скелі з червоно-синьо-зеленими, нібимозаїка, панно. Повз розквітлі анемони, які переливалися м’якими пастельними тонами. Деякіділянки були майже пустельні, на інших помічали табунці риб. З темряви на промінь прожекторавипливла зелена змієподібна мурена. Час від часу роззявляючи пащу, всіяну гострими зубами, вонайшла просто на батискаф, ніби мала намір спробувати на міцність його обшивку.
— Оце хижак! — вигукнув Славко. — Іде на світло і нічого не боїться, хоча “здобич” трошкий завелика…
Аж ось і знайома скеля.
— Тут, — майже одночасно мовили Славко й Валерій, побачивши виступ, схожий на головуносорога.
Так, це був той самий виступ, та сама скеля, біля підніжжя якої нічого не росло.
Потужні промені прожектора освітлювали біле крейдяне каміння, піщані острівці… Алеконтейнера не було. Наче шмат вірьовки, ледь коливалося над камінням стебло рудої, з яскравимицяточками водорості, занесеної сюди течією.
— Щоб контейнер занесло кудись течією, вона мусить бути дуже сильна, а прилади цього непоказують, — бурмотів Славко.
— Тоді, мабуть, підводний човен не просто пройшов мимо, — обізвався молоденькийкомандир.
— А може бути, що ні те, ні друге, — начебто дражнився з ним Славко.
— Ви на військовій службі були? — зиркнувши на нього, спитав командир.
— Хочете сказати, що там би з мене людину зробили, — засміявся Славко. — Та це зараз ні дочого.
Він скерував носовий прожектор трохи лівіше.
— Погляньте! — вигукнув. — Бачите слід? Ніби хтось і справді тягнув контейнер. А втім, цемогла бути і течія, особливо якщо сила її не постійна. Тут треба визначити рух води…
— Не завадило б також зробити розвідку і ретельно оглянути місцевість, використавшиводолазів та дельфінів, — зауважив командир.
— Правильно, — погодився Славко. — Тут неподалік є навчальна база біоніків. Дресируютьдельфінів. Викличемо Людочку та її друзів.
Цієї миті Валерій, припавши до бокового ілюмінатора, вигукнув:
— Знову він!
До батискафа підпливав восьминіг. У яскравому світлі променя, там, де билося одне з трьохсердець молюска, було видно темну пляму. Восьминіг зовсім не маскувався, навпаки — набув чорногокольору з поздовжніми білими смугами, немов хотів, щоб його швидше помітили. Схоже було, що цеїхній давній знайомий, бо вже занадто впевнено зазирнув він у віконечко, з цікавістю зупинившипогляд на командирові.
Командир бачив восьминога вперше, і його охопив подив, як свого часу Славка з Валерієм. Автім, і тепер їх зачарували ці величезні, нелюдські і майже людські очі.
— Можливо, справжні очі у нього значно менші, — обізвався Славко. — Але навколо нихрозміщені колами ряди барвникових клітин — хроматофор. З їхньою допомогою восьминіг може “робити”очі великими, лякаючи ворогів.
— Які б великі не були в октопуса очі, зони в нього надто зіркі, — додав Валерій. Як ікожен дилетант, він полюбляв козиряти латинськими термінами. — 3 ним можуть позмагатися хіба щокоти та сови.
— Ви теж учений? — запитав у нього командир.
Валерій вважав за краще промовчати. Він тепер і сам не міг визначити свою професію. Хочвін і філолог за освітою, але так склалося, що до філології зовсім непричетний і майже зовсімзабув про неї.
Його голова була набита найрізноманітнішими знаннями з кібернетики й біології, медицини іміжнародного права, криміналістики, геології, космоплавання й столярної справи. Він володівприйомами джіу-джітсу і мав перший розряд з лижного спорту, захоплювався слаломом і підводнимполюванням… Окрім усього, ще й непогано співав, акомпануючи собі на гітарі, і навіть сам складавпісеньки. А працював він роз’їзним кореспондентом комсомольської газети. Валерій, як і коженжурналіст, мріяв, що коли-небудь натрапить на справжній матеріал і зможе написати книжку… І осьтепер, здавалося, він на шляху до заповітної мети. Він заклинав долю, щоб контейнер затягла нетечія, щоб восьминоги виявилися представниками нового, зовсім не відомого науці виду, щоб…
Тим часом восьминогий, а точніше восьми-рукий, наче прикипів до ілюмінатора. Здавалося,він уважно стежить за всіма діями людей. Командир, певно, його вже не цікавив. Найбільшевосьминіг дивився на Славка, і особливо, коли вчений вмикав той чи інший прилад. В такі моментимолюск розквітав різними барвами, ставав то чорним, то попелясто-сірим, зеленим або салатовим,жовтим, оранжевим, рожевим, червоним, вкривався плямами та смугами.
— Жаль, що тут ми не можемо спостерігати найтонших відтінків, — пошкодував Славко. — їх —сотні, а система прожекторів, навіть у нашого батискафа, ще далека від досконалості, та йпластмаса ілюмінаторів не ідеально прозора. Зате вона має великий запас міцності і витримує такийтиск, коли скло перетворюється на порошок.