– Чудово! – задоволено прогудів Скворешня. Павлик хотів щось відповісти, та не встиг. Глухий потрясаючий гуркіт зненацька захитав стіни грота. Перед входом мелькнула в хмарі піску величезна темна маса і не далі як за півметра від простягнутих ніг Скворешні вдарилася об дно.
Одним стрибком Скворешня опинився на ногах і кинувся до виходу.
Якусь мить він у цілковитому замішанні стояв, не знаючи, що робити, перед високою глухою стіною з граніту, яка щільно закупорила грот. Потім з криком: «Ми заперті!» кинувся плечем уперед, на стіну. З глухим металічним дзвоном його відкинуло, як м'яч, назад. Скворешня стояв, оглядаючись, наче шукаючи чогось. Стрімкі стіни височіли навколо – німі, спокійні, байдужі. Павлик сидів мовчки в тій же позі, в якій його захопила катастрофа, скам'янілий, блідий, його губи щось невиразно шепотіли, та Скворешні було не до нього.
Заспокоївшись, він почав уважно оглядати перешкоду, яка так несподівано виникла.
– Ця скеля, – міркував він уголос, – та сама скеля, що нависала на козирку над входом. Як вона звалилася? Чому?
Павлик ворухнувся при цих словах, намагався щось сказати, але не зміг: вік наче онімів.
Скворешня на хвилину замовк, продовжуючи обшарювати скелю рукою. Потім він знову забурмотів:
– Ні щілини, ні просвіту… Дивись, як на загад. Як у гніздо засіла.
Він знову замовк, потім уперся плечем у скелю і почав поволі все сильніше й сильніше натискувати на неї. Обличчя його побагровіло, жили на лобі випнулися, колоноподібні ноги все глибше вгрузали в пісок. Здавалося, цим гігантським зусиллям можна було повалити гору. Але скеля стояла непорушно. Раптом обличчя Скворешні посиніло, і, важко дихаючи, він поволі опустився на дно, біля підніжжя скелі.
Павлик з криком кинувся до нього:
– Андрію Васильовичу, Андрію Васильовичу, опам'ятайтеся!.. Андрію Васильовичу, нам треба інакше. Ковтніть какао. Трубка перед вами. Треба інакше… інакше…
Скворешня трохи розплющив очі. Хвилину він безтямно дивився на Павлика, ніби не впізнаючи його. Потім трохи підвівся на лікті й сів біля скелі, спиною опираючись на неї. Віддихавшись, він підняв голову.
– Що ти кажеш, Павлику? Як інакше?
– Треба викликати допомогу з підводного човна, Андрію Васильовичу. Треба підірвати скелю.
Скворешня безнадійно махнув рукою.
– Клич.
Павлик голосно покликав:
– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!
– Слухаю, бічо. Чим ти так схвильований?
– Арсене Давидовичу, скеля обвалилася й закрила вихід з маленької печери, куди ми зайшли. І Андрій Васильович нічого не може вдіяти з нею. Допоможіть нам, Арсене Давидовичу! Викличте допомогу з підводного човна.
– Що ти кажеш, бічо!
З цим вигуком зоолога, повним тривоги, переплівся глухий схвильований голос Горєлова:
– Де це сталося, Павлику? Треба насамперед знайти вас!
– Ми пливли спочатку на ост-зюйд-ост, ближче до осту, а потім ішли весь час на зюйд. Але тут жахливий лабіринт. Я не можу навіть сказати, скільки кілометрів ми зробили по дну.
– Арсене Давидовичу, – швидко заговорив Горєлов, – я знаходжусь ближче до них. Викликайте підводний човен і домовтеся з вахтовим про допомогу, а я тим часом попливу на зюйд і спробую відшукати їх. Добре? – Гаразд, Федоре Михайловичу, – згодився зоолог. – Пливіть.
– Павлику, – продовжував Горєлов, – подавай мені безперервні ультразвукові пеленги.
– Але тут з усіх боків гранітна скеля, суцільна!
– Невже не можна знайти хоч яку-небудь щілину?
– Андрій Васильович каже, що ні.
– Ага! От як! – сказав Горєлов, і настороженому вуху Павлика почулася якась тінь задоволення в його голосі – Вкажи хоч на яку-небудь примітну ознаку біля вас.
Павлик задумався.