– А по-моєму, – втрутився Скворешня, – пропозиція Арсена Давидовича найвірніша. Адже ж я тільки тому й ув'язався за вами, що Іван Степанович, мій шеф, припинив уже гідрофізичні роботи й лишив мене безробітним. А у вашій зоології я ні бельмеса не розумію. Такого понахапую вам, що й раді не будете! А під керівництвом такого досвідченого зоолога, як оцей хлопчик, і я буду корисним.
Після деякого вагання Горєлов перестав заперечувати проти пропозиції зоолога. Всі розійшлися і за хвилину загубили один одного в густих зеленуватих сутінках вод.
Розділ XII
ОСТАННЄ ЗУСИЛЛЯ СКВОРЕШНІ
Залишившись самі, Скворешня й Павлик запустили гвинти, піднялися на кілька метрів над дном і понеслися на схід-південний схід, ближче до сходу. Вони пливли на трьох десятих ходу, остерігаючися численних перепон, невиразні силуети яких раз у раз з'являлися з усіх боків.
Натрапляючи на зарослі водоростей, вони пробивали їх спустивши запобіжні решітки на гвинти. За годину перед ними з'явилася суцільна гранітна стіна, краї якої зникали як вгорі, так і на північ і південь, гублячись у підводній імлі. Стіна була порита глибокими зморшками фіордів, бухт, безліччю великих і малих печер, гротів, виступами мисів, нагромадженнями обвалених скель та уламків. Усе було покрите водоростями, які тяглися до поверхні моря або стелилися по дну – по скелях, їх уламках, валунах та дрібному камінню.
Павлик і Скворешня стали на дно. Навколо них шмигали різноманітні риби, промайнув тюлень, з переляку кинувшись убік, морська видра з великою рибиною в гострих зубах різко шугнула вгору. По дну на водоростевому килимі повзала сила різноманітних голкошкірих, крабів, ракоподібних.
– Стати на якір! Приїхали, товаришу начальник, – сказав Скворешня.
Захоплені цікавим полюванням, вони довго блукали по дну, серед хаосу «Млечної Путі», вибиралися на обмілини, на нагромадження скель, заглядали в моторошну, повну таємниць темряву підводних печер та гротів.
Нарешті хлопчик заявив, що він утомився і зголоднів.
– Давайте закусимо й відпочинемо, Андрію Васильовичу, – запропонував він. – Обідати сьогодні ми не повернемося на підводний човен. Арсен Давидович попередив капітана.
– Знаю, – підтвердив Скворешня. – Ну що ж! Ковток гарячого какао не завадить.
Павлик випадково підвів очі. Високо, на межі променя ліхтаря, швидко промайнула довга тінь, виблискуючи металево-матовим синім блиском.
– Що б це могло бути? – спитав себе Павлик уголос. – Мабуть, тюлень. Тільки вузький якийсь. Шкода, не роздивився.
– Ну, іншим разом побачиш, – байдуже зауважив Скворешня. – Закушувати так закушувати! І у мене апетит розгорівся. Де б тут сісти? – оглянувся він навколо себе.
– Зайдімо ось у що печеру, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, показуючи на вхід, що темнів недалеко від них. – Оглянемо її та там же закусимо й відпочинемо.
– Давай, ваше благородіє!
Над входом у печеру, немов козирок, нависло склепіння, на ньому громадилося кілька величезних скель, густо зарослих водоростями. Скворешня й Павлик увійшли в печеру і, тримаючи напоготові ультразвукові пістолети, насторожено й пильно оглянули її дно та стіни. Печера виявилася зовсім невеликим гротом, не більше як два метри завглибшки. Два промені яскраво освітили його. Грот був порожній; по дну й стінах повзали зірки, їжаки, голотурії. На дні валялося кілька невеликих валунів.
– Ну й дурниці! – сказав Скворешня, підвішуючи пістолет до пояса. – А відпочити, ковтнути какао тут буде непогано. Сідай, хлопчику, розташовуйся!
Вони зняли мішки й сіли поруч, просто на піщане дно, обпираючись спинами на задню стіну грота. Було затишно, як у ложі театру. Відкрили патронташі, натисли кнопки від термосів і з насолодою зробили кілька ковтків.