– Недалеко від нас, – втрутився Скворешня, – приблизно за п'ятнадцять хвилин ходьби на норд, стоїть висока й тонка, як шпиль, скеля.
– Ну й за це спасибі. Пливу.
Важка мовчанка запанувала в маленькому тісному гроті. Час тягся повільно. Наростали тривога й смуток. Коли-не-коли чулися запитання, повідомлення зоолога й Горєлова Учений передавав, що загін з патронами теренітy – вибухової речовини величезної сили – вийшов уже з підводного човна і що він пливе назустріч загонові. Горєлов говорив, що він поволі пливе на південь зигзагами, щоб краще обшукати місцевість і не проминути скелястого шпиля. Марат і Цой, які перебували в загоні, з'єдналися по радіотелефону з Павликом та Скворешнею і намагалися підбадьорити та розважити засуджених на бездіяльність в'язнів граніту.
Години минали за годинами. Час від часу Скворешня вголос задавав собі питання, яке, очевидно, з особливою силою й настирливістю мучило його:
– Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.
І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:
– Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?
– Ні. Я дивився на стіну. А що?
– А я якраз бачив…
– Ну й що?
– Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…
– Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?
– Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…
– Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?
– Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?
– Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.
– Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…
– Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?
– Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.
Павлик здригнувся, опустив очі.
– Не знаю… Може, мені здалося.
Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:
– Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.
Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.
– Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.
Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу.