Пан Спелмен покинув кімнату, щоб розказати план дій детективу із сумнівами. Підвищені голоси, які я почула майже одразу, підтвердило моє припущення. Ентоні Тоскано був проти цього. Він увірвався до кімнати, налякавши мою матір, яка прикрила рот рукою.
- Перепрошую, що налякав Вас, пані Ферн, - сказав Ентоні.
- Та нічого, детективе. - Вона зробила паузу і схилила голову в сторону. - І я згодна, я і моя дочка маємо схожу зовнішність.
Щоки Ентоні почервоніли. Він завагався, наче обдумував знову, потім обернувся до пана Спелмена.
- Я буду мати справу з цим цирком лише за однієї умови.
- Якої? - запитав пан Спелмен, схрестивши руки на грудях.
- Не кажіть їй, хто наш підозрюваний.
- Ах, тест, - сказала мама.
- Немає необхідності витрачати час Старли, щоб вона слухала підставних осіб. - сказав пан Спелман, але мама перервала його, доторкнувшись до його руки.
- Усе добре, Гаррі. Я зроблю усе, про що попросить детектив. Я послухаю їх усіх.
Детектив Тоскано кивнув і висунув голову у коридор.
- Заводьте їх!
Парад п'ятьох хлопців промарширував до кімнати з іншого боку скла і повернулися обличчями дзеркала. Усі вони були 6 футів зросту і худорляві, з короткими стрижками. Один був особливо гарним на вигляд, з вигляду - поганий хлопець, з колючими волоссям, сережкою у вусі, і татуювання внизу на руках.
Мама повільно пройшлась кімнатою, зупиняючись то тут, то там, а потім закрила очі і прикрила губи. Через декілька хвилин вона сіла.
- Я назву номер два.
Номер два був гарненьким поганим хлопцем і з того погляну, яким обмінялись Гебріел і його батько, я можу сказати, що це був Джоел Мартеллі.
- Ви можете виділити лише одного з них? - спитав детектив Тоскано, тоном я-так-і-знав.
Мама кинула на нього льодяний погляд.
- Я не можу проникнути в їхні думки. Я можу лише чути, про що вони думають в даний момент. Тому, якщо б убивця думав: "Так, я вбив її. Я вбив і знову це зроблю" - у цей момент, я б почула це. Але ніхто з них не думав такого.
- Чому ж Ви обрали номер два?
- Він наляканий, бо врак автомобіль і думає, що саме за це його обвинуватять.
- І? - сказав Ентоні.
Мама зітхнула.
- Якби Ви вбили когось і вкрали автомобіль, то за який злочин більше б переймались, стоячи в лінії для упізнання?
- А що інші? Є щось від них? - спитав пан Спелмен.
- Нічого цікавого. Хоча номер чотири вважає, що в детектива Тоскано миленький задок.
Детектив Тоскано почервонів і вийшов з кімнати, бурмочучи щось про марнування часу. Пан Спелмен подякував нам за те, що ми прийшли і сказав, що ми вільні.
- Вибач, що не змогла більше допомогти, - сказала мені мама.
Я заспокоїла її.
- Ти багато зробила, мамо.
Хотілось, щоб вона вловила щось від Джоела, що б ми могли використати. Найкраще було б розкрити справу, вхопити вбивцю за баки і заспокоїти Пері. Але також і показати Гебріелю, що він помилявся на рахунок моєї сім'ї і не повинен був в нас сумніватись.
Дорогою назад ми пройшли повз детектива Тоскано, що згорбився над столом іншого офіцера. Вони тихо говорили між собою, але я почула, що він казав офіцеру. Перевірити автомобіль, на якому їздив Джоел.
Можливо моє бажання і не таке нездійсненне.
Глава 13
без вартих доказів. Краще б ця літня робота не перетворила тебе на пліткаря.
Він закотив очі.
- Так, я збираюсь бути Істпортськи Перезом Хілтоном. От так і робиться справа, Клер. Повір мені. Один з наших репортерів слідує за можливою коханкою мера Спелмена, а інший - за можливою коханкою Далласа Клейворта. Іноді чутки це просто чутки, а іноді вони ведуть до правди.
Я нахмурилась.
- Це все так застаріло.
Він грався з підставкою для склянок.
- Просто будь обережною, Клер. Не вір Тоскано. Вони щось приховують, я знаю. Не підпускай їх надто близько. Принаймні до того часу, поки я не отримаю деякі відповіді.
Я знала, що Нейт амбітний, але здавалось, що він сприймає цю історію надто особисто. Але до того, як і могла йому задати ще питання, мій телефон задзвенів. Я подивилась на ім'я того, хто телефонував. Гебріел.
- Що сталось? - спитала я, відповідаючи.
- Де ти? - спитав він.
- В "Смакоті", обідаю.
- Я підберу тебе назовні через п'ять хвилин.
- Добре, але куди ми їдемо?
- На Беркшир драйв, 26. В дім батьків Біллі Ровлінсона.
- Добре, побачимось через п'ять хвилин.
Уникаючи дивитись Нейту в очі, сказала я:
- Це був Гебріел. Я маю з ним зустрітись.
Нейт кивнув і потягнувся за гаманцем. Я дістала декілька купюр з кишені і поклала їх на стіл.
- Це за мене. Ти платиш наступного разу.
У Нейта був такий вираз на обличчі, який я не могла зрозуміти.
- Я не збирався вказувати тобі, що робити, - сказав він. - Ти знаєш, що я піклуюсь про тебе, правда?
- Я знаю. Я завжди відчувала, що в мене два брати замість одного. - Я поцілувала його в щоку і пішла.
Бетті та Герберт Ровлінсони жили в двоповерховому будинку, на вулиці, де було багато таких же будинків, що різнились лише за кольором та оздобленням газону. Беркшир драйв, мабуть, була милою, коли всі будинки були новими, в 1970, але тепер вона нагадувала епізод "Сімейки Бренді". Будинок Ровлінсонів був пофарбований у цікавий відтінок небесного блакитного, який міг гарно виглядати на банці, але був надто строкатим на дереві.