Гебріел казав, що просив свого батька супроводжувати нас, щоб зробити візит більш офіційним, але той відмовився. Тож, це стало не справою поліції. Двоє шкільних друзів мали прийти до будинку в пошуках Біллі.
Ними повинні були бути ми. Ми б придумали план на місці. Дякувати Богові, Ровлінсони ніколи не приходили до мого будинку за читаннями. Вони ніколи не зустрічали мене і не знали, що я була тією дівчиною, над якою їх син знущався роками. План був таким - я була подругою Біллі.
Гебріел постукав у двері і Бетті Ровлінсон швидко відповіла.
- Доброго дня, пані Ровлінсон. А Біллі часом не вдома? - спитав Гебріел.
Бетті всміхнулась. Вона, напевно, вважала Гебріела милим молодим хлопцем, хоча він і брехав крізь свої ідеальні зуби.
- Ви його друзі? - запитала вона.
- Так, - сказала я. - Але ми не можемо його ніде знайти. Його немає в мотелі.
- Його тут також немає, - сказала вона. - Але, прошу, проходьте.
Вона повела нас сходами до їдальні. Стіл був завалений білизною. Бетті скинула одяг у кошик.
- Вибачте, я займалась складанням, коли ви прийшли.
- Не варто прибирати заради нас, пані, - сказав Гебріел. - Ми не хотіли б переривати Вас ось так, але, по правді кажучи, ми трохи занепокоєні.
- Ми були з Біллі минулого тижня, -сказала я. - Він взяв купу моїх DVD і ми повинні були зустрітись з ним у суботу ввечері, щоб забрати їх. Його не було. І ми не змогли знайти його. Я подумала, що він міг бути хворий або повернувся додому на декілька днів.
- Було б добре, якби було так. - Бетті сіла за стіл і показала нам робити так само. - Ми з його батьком також шукаємо його.
- Коли Ви бачили його востаннє? - запитав Гебріел.
- Він прийшов додому ввечері в суботу, - сказала Бетті і прочистила горло. - Це було дивно, адже це була середина ночі. Не пам'ятаю точно о котрій. Я почула шум. Герберт взяв бейсбольну биту і пішов на звук у кімнату Біллі. Він був там, сидів за столом. Виглядав трохи знервованим.
- Він казав чому? - запитала я.
- Сказав, що сусіди надто шуміли в мотелі, тому він проведе ніч тут. Коли я прокинулась в неділю вранці, його вже не було і я не бачила його відтоді. Ми телефонували йому на мобільний, але постійно потрапляли на голосову пошту. Він зазвичай телефонував нам кожного дня, тому це незвичайно.
Ми з Гебріелем обмінялись поглядами, а тоді він продовжив:
- Що пропало з дому? Велика частина його одягу або щось, що б дало зрозуміти, що він поїхав кудись?
Вона знизала плечима.
- Він взяв вантажівку.
- Сірий пікап? - сказала я і вона кивнула.
- Ми ще подивимось довкола: на вечірках і тому
подібному, може і знайдемо його, - сказав Гебріел.
Бетті нахилилась і погладила його руку.
- Скажи, щоб зателефонував мені негайно, добре?
- Так і зробимо, - сказала я і піднялась.
- Хочеш роздивитись у його кімнаті, чи є там твої DVD? - запитала вона. - Я почуваюсь погано через те, що він не повернув їх тобі, хоч і сказав, що поверне.
- Якщо це не дуже Вас потурбує, - сказала я, приховуючи своє хвилювання.
- Зовсім ні, - Бетті піднялась і повела нас униз до холу, в кімнату Біллі. Це була не дуже заставлена кімната, з двохспальним ліжком і столом. Постер з мокрою моделлю в бікіні висів на стіні перед його ліжком, мабуть, вже роками.
- Роздивіться все, - сказала Бетті і пішла з кімнати.
Коли вона зробила декілька кроків до холу, Гебріел прошепотів:
- Давай зробимо це. Я буду дивитись за нею, поки ти... робитимеш те, що ти робиш. Тільки швидко.
Незважаючи на наказ Гебріела, я повільно рухалась по кімнаті. Ліжко Біллі Ровлінсона було останнім місцем, в якому б я хотіла побувати. Він полював за мною у шкільних холах, немов лев з прерій. Не знаю, чи він дійсно ненавидів мене через мої здібності, чи знущався просто тому, що я була легкою здобиччю. Але тепер я була в його спальні, полюючи на нього.
Я відкрила шафу і дала пальцям пройтись по декільком речам, що там висіли. Я спробувала з дверними ручками, подушками, покривалом. Потім перемістилась до столу і дала рукам пройтись по ньому. Нічого. Стара брудна футболка була перекинута через стілець біля столу. Я сіла на стілець, у відчаї тримаючись за спинку. Закрила очі і тримала розум чистим та спокійним.
Інколи це приходи повільно. Інколи - відразу. Інколи - зовсім не приходить. Цього разу першим прийшло те видіння, яке я найменше хотіла бачити. Я побачила, як тіла рухались, стогони задоволення. Видіння було малим, ніби на відстані, і з чорним колом, що оточувало його. А потім я зрозуміла. Я дивилась так, як бачив Біллі. Через дірку в підлозі його номеру.
Я дивилась як мій брат та Вікторія робили це. Я відпустила сорочку і стілець, нахилившись вперед. Мої очі широко відкрились.
- Що таке? - спитав Гебріел. - Що ти бачила?
Я похитала головою, щоб всі згадки того, що я побачила, покинули її.
- Нічого.
Його брови піднялись.
- Нічого? Ти нічого не отримала від цього?
- Вибач, - відрізала я. - Це не платне таксі. Тут не можна просто замовити екстрасенсорну послугу.
Гебріел підняв руки.
- Ні, я не критикував тебе. Просто здалось, що ти дійсно щось побачила.